От чого не вчать у мистецькій школі, так це розмовляти по телефону і одночасно малювати. Тримаючи телефон в одній руці і пензлик у другій, Місті перепитує:

— Татко Пітера? Чотирнадцять років тому, так?

Розмазуючи фарби тильною стороною руки, змішуючи їх кінчиком свого великого пальця, Місті така ж необережна, як і Гойя: добуває собі свинцеву енцефалопатію. Глухоту. Депресію. Місцеве отруєння.

А детектив Стілтон каже:

— Документального підтвердження смерті Гарроу Вілмота немає.

Щоб загострити пензлик, Місті обсмоктує його ротом. І каже:

— Але ж ми розвіяли прах. То був серцевий напад. А може, пухлина в мозку. — Фарба щипає її за кінчик язика. Барвник скрипить на кутніх зубах.

А детектив Стілтон каже:

— Свідоцтва про смерть немає.

Місті припускає:

— Можливо, вони зімітували його смерть. — Вона вся губиться в здогадках. І Ґрейс Вілмот, і лікар Туше — увесь цей острів тільки й робить, що намагається зберегти свій імідж.

А Стілтон питається:

— Хто це — «вони»?

Нацисти. Ку-клукс-клан.

Пензликом «екай» номер 12 з верблюжого хутра вона наносить ідеальний фон голубизни над деревами на ідеальному зубчастому обрії ідеальних гір. Горностаєвим пензликом номер 2 вона накладає сонячне світло на вершечок кожної ідеальної хвилі. Ідеальні криві та прямі лінії, а також точні кути, і пішов Ангел Делапорте в сраку зі своїм циркулем і транспортиром. До речі, на папері погода така, якою її зробить Місті. Ідеальна.

Між іншим, детектив Стілтон питає:

— А чому ви вважаєте, що ваш свекор зімітував свою смерть?

Місті каже, що то вона пожартувала. Ясна річ, Гаррі Вілмот помер.

Білоччиним пензлем номер 4 вона легенькими дотиками зображає затінок у лісі. Вона змарнувала дні, зачинившись у своїй кімнаті, але все, що вона зробила, і наполовину не дотягує до того крісла, яке вона зобразила тоді, коли обдристалася на луках. Там, на мисі Чекайленд-Пойнт. Під впливом страхітливої галюцинації. Із заплющеними очима, з харчовим отруєнням.

І отой ескіз вона продала за всрані п’ятдесят баксів.

А детектив Стілтон питає по телефону:

— Ви мене чуєте?

Місті відказує:

— А ви як гадаєте?

Вона каже:

— Підіть і погляньте на Пітера. — Місті зображає ідеальні квіти на ідеальному лузі нейлоновим пензлем номер 2. Де Теббі, вона не знає. Якщо в цей час Місті має бути на робочому місці, то їй начхати. Єдине, в чому вона не сумнівається і на що їй не начхати, — це те, що вона працює. І в неї не болить голова. І руки не трусяться.

— Проблема в тім, — продовжує Стілтон, — що в-шпиталі хочуть, щоб і ви були присутні, коли я прийду поглянути на вашого чоловіка.

Та Місті каже, що не може. Вона має малювати. Має ставити на ноги свою тринадцятирічну доньку. У неї вже другий тиждень не вщухає біль, спричинений мігренню. Горностаєвим пензликом номер 4 вона наносить тоненьку сіро-білу смугу поверх лугу. Наче мостить дорогу через' траву. Вона риє копань. Закладає фундамент.

На папері перед нею пензель валить дерева і відвозить їх геть. Коричневою фарбою Місті вгризається в схил лугу. Місті змінює стиль. Пензель переорює траву. Квіти щезають. З копані піднімаються стіни. У стінах розчиняються вікна. Вежа здіймається вгору. Над центром споруди набрякає купол. Із дверей вибігають сходи. Уздовж терас з’являються поручні. Іще одна вежа вистрелює догори. Простирається ще одне крило будівлі, поглинаючи ще одну частину луків і відтісняючи ліс.

Це — Земний Рай, Занаду. Сан-Сімеон. Балтимор. Мар-а-Лаґо. Це — те, що будують люди з грошима для безпеки та усамітнення. Місця, де, як їм здається, вони почуватимуться щасливими. Оця нова будівля — це просто оголена душа багатої персони. Такий собі сурогатний рай для людей надто багатих, щоб потрапити до раю справжнього.

Ти можеш малювати все, що завгодно, бо єдине, що ти можеш відкрити, — це саму себе.

А голос у телефоні каже:

— Вас влаштує третя година завтра, місіс Вілмот?

На ідеальному силуеті даху одного крила будівлі з’являються статуї. На ідеальній терасі з’являється басейн. Луг майже зник під новими сходами, що збігають до краю бездоганного лісу.

Усе — автопортрет.

Усе — щоденник.

А голос у телефоні питає:

— Місіс Вілмот?

По стінах видряпуються лози. З плит на покрівлі виростають пагінці труб.

А голос у телефоні каже:

— Місті, ви мене чуєте? Ви ніколи не вимагали офіційного звіту судмедексперта про спробу самогубства вашого чоловіка? — Детектив Стілтон питає: — Ви не знаєте, де ваш чоловік міг роздобути снодійні пігулки?

До речі, проблема мистецької школи полягає в тому, що там тебе можуть навчити техніки та майстерності, але ніколи не навчать тебе таланту. Натхнення не можна купити. Прозріння не прийде через умоглядні міркування. Не можна вивести формулу натхнення. Дорожню карту до осяяння.

— Кров вашого чоловіка, — пояснює детектив Стілтон, — містила фенобарбітал натрію.

А на місці інциденту ніяких ліків знайдено не було, додає він. Ані пляшечки з пігулками, ані води. Немає медичних записів, які б свідчили, що Пітеру призначали такі ліки.

Не відриваючись від малювання, Місті питає, до чого він веде.

А Стілтон відказує:

— Подумайте, хто був зацікавлений у його смерті?

— Лише я, — відповідає Місті. І відразу ж жалкує про сказане.

Малюнок закінчено — ідеальний і прекрасний. Такого місця Місті ніколи не бачила. Звідки воно взялося в її уяві — вона й гадки не має. А потім вона бере і пензлем «котячий язик» номер 12, просякнутим чорним барвником «палена слонова кістка», замальовує все, що є в полі зору.

Усі будинки на Евкаліптовій та Модриновій вулицях здаються такими величними, якщо поглянути на них уперше. Усі вони — три- або чотириповерхові, з білими колонами, і всі були збудовані під час останнього економічного підйому, тобто вісімдесят років тому. Майже століття назад. Будинок за будинком, вони повмощувалися посеред розлогих дерев, величезних, наче зелені грозові хмари — посеред горіхів та дубів. Вони тягнуться вздовж Кедрової вулиці і позирають один на одного через хвилясті зелені галявини. Вони такі розкішні, коли бачиш їх вперше.

«Храмові фасади», казав Гарроу Вілмот Місті. Починаючи приблизно з 1798 року, американці будували прості, але масивні фасади в стилі грецького Відродження. А з 1824 року, коли Вільям Стрікленд спроектував Другий банк Сполучених Штатів у Філадельфії, вороття назад уже не було. Після того будинки — і маленькі, і великі — мали оснащатися низкою жолобчастих колон та навислою фронтонною покрівлею вздовж усього фасаду.

Люди називали ці споруди «торцевими будинками», бо всі ці чудернацькі деталі обмежувалися переднім торцем будівлі. А решта споруди була простою, без архітектурних надмірностей.

Така характеристика стосувалася майже кожного будинку на острові. Усе — фасади. Усе — розраховане на ваше перше враження.

Те, що архітектори прозвали «грецькою раковою пухлиною», поширилося скрізь — від вашингтонського Капітолію до найменшого сільського будинку.

— Для архітектури, — пояснював Гарроу, — то було кінцем прогресу і початком повторення. — Він зустрів Місті та Пітера на автобусній станції в Лонґ-Біч і відвіз їх до порома.

Оці острівні будинки здаються такими величними, поки ти не підійдеш і не побачиш, як із колони облуплюється і скупчується біля її підніжжя фарба. А на покрівлі накладки на стиках поіржавіли і позвисали скрюченими почервонілими смугами. У вікнах — коричневий картон там, де немає шибки.

Три покоління аристократів — одне за одним.

Жодне капіталовкладення не зберігається вічно. Це їй сказав Гарроу Вілмот. А гроші вже закінчувалися.

— Одне покоління заробляє гроші, — якось сказав їй Гарроу. — Наступне покоління захищає і зберігає їх. А на третьому поколінні гроші скінчуються. Люди завжди забувають, які зусилля потрібні для того, щоб накопичити родинний капітал.