Тоді, в картинній галереї мистецької школи, на Пітерові була брошка у вигляді кружальця з брудних фальшивих діамантів блакитного кольору. Деяких блакитних камінців бракувало, і здавалося, що порожні кріплення мають маленькі гострі зуби. Основою брошки було срібло, але погнуте і вже потемніле. Кінчик довгої шпильки стирчав з-за протилежного краю і був укритий прищиками іржі.

У руці Пітер тримав великий пластиковий кухоль з пивом, і на кухлі було трафаретним способом написано назву якоїсь спортивної команди. Відсьорбнувши пива, він сказав:

— Якщо ти ніколи не задумаєшся над тим, виходити за мене заміж чи ні, то, мабуть, тебе й на вечерю запрошувати не варто, еге ж? — Поглянувши спочатку на стелю, а потім на неї, він додав: — Я вважаю, що такий підхід економить кожному офігенну купу часу.

— До речі, — зауважила Місті, — цей будинок не існує в природі. Я його придумала.

Саме так Місті й сказала тобі.

А ти відповів:

— Ти пам’ятаєш цей будинок, бо він і досі у твоєму серці.

А Місті відказує:

— Звідки ти в біса знаєш, що там за лажа в моєму серці?

Великі кам’яні будинки. Мох на деревах. Океанські хвилі, що шиплять і гримлять, розбиваючись об коричневі валуни під кручами. Ось що було в її серці — серці білошкірої голодранки.

Може, тому, що Місті і досі стояла, не рипаючись, може, тому, що тобі здалося, що вона самотня товстуха і тому не втекла разом зі своїми подругами, але ти зиркнув униз на брошку в себе на грудях і усміхнувся. Ти поглянув на неї й спитав:

— Тобі подобається?

І Місті спитала:

— Вона стара?

А ти відповів:

— Стара.

— А що то за камінці? — спитала вона.

— Блакитні, — відповів ти.

До речі, зовсім непросто було покохати Пітера Вілмота. Покохати тебе.

Місті спитала:

— А звідки вони в тебе?

А Пітер злегка похитав головою і осміхнувся, дивлячись у підлогу. Потім прикусив нижню губу. Озирнувся, звузивши очі, на нечисленних відвідувачів, що іще лишалися в галереї, і, поглянувши на Місті, сказав:

— Обіцяй, що не всерешся, коли я тобі дещо покажу.

Вона озирнулася на своїх подруг, що стояли в протилежному кінці кімнати біля якоїсь картини, але вони явно спостерігали за ними. А Пітер прошепотів, і досі притискаючись сідницями до стіни, нахилився до неї і прошепотів:

— Щоб творити справжнє мистецтво, потрібно страждати.

Між іншим, якось Пітер спитав Місті, чи знає вона, чому їй подобається те мистецтво, яке їй подобається. Чому страшна батальна сцена на кшталт «Герніки» Пікассо може бути прекрасною, а зображення двох єдинорогів, що цілуються у квітучому саду, може скидатися на купу гівна?

Чи справді хтось знає, чому йому щось подобається?

Чому люди роблять те або інше?

Там, у галереї, де за ними шпигували її подруги і де одну з картин намалював Пітер, Місті каже:

— Гаразд. Покажи мені справжнє мистецтво.

І Пітер, відсьорбнувши пива, подав їй пластиковий кухоль. А потім казав:

— Пам’ятай, ти обіцяла.

Обома руками він ухопив рваний край свого светра і потягнув його угору. Театральна завіса почала підніматися, розкриваючи таємницю. Під светром показався худорлявий живіт Пітера, від якого йшло вгору рідке волосся. Потім з’явився пуп. Волосся розходилося довкола двох рожевих сосків, що теж з’явилися з-під светра.

Светр зупинився, сховавши за собою обличчя Пітера, і один сосок, червоний та вкритий струпами, витягнувся довгим гострячком від його грудей, наче прилипнувши до зворотного боку светра.

— Ось поглянь, — пролунав голос Пітера з-за светра. — Шпилька брошки проходить крізь мій сосок.

Хтось стиха верескнув, і Місті швидко обкрутилася, щоб поглянути на своїх подруг. Пластиковий кухоль випав у неї з рук, упав на підлогу і вибухнув пивом.

Пітер швидко опустив свій светр і сказав:

— Ти ж обіцяла.

То була вона. Іржава голка впивалася в сосок з одного боку, проштрикувала його наскрізь і виходила з протилежного. Шкіра довкола була вимазана кров’ю. Скривавлене волосся прилипло до шкіри. То була Місті. То вона верескнула.

— Кожного дня я роблю новий прокол, — пояснив Пітер і нахилився підняти кухоль. А потім сказав:

— Отак я кожного дня відчуваю новий біль.

Тепер Місті, придивившись, побачила, що светр довкола брошки потемнів і затужавів від крові, що розпливлася плямою. Утім, це була мистецька школа. Їй доводилося і гірше бачити. А може, й не доводилося, бозна.

— Слухай, ти, — сказала Місті, — ти ж псих. — Без видимої причини, може, через шок, вона розсміялася і додала: — Серйозно кажу тобі. Ти просто огидний.

Її ноги в сандалях — липкі й забризкані пивом.

Хтозна, чому ми любимо те, що любимо.

А Пітер питає:

— Ти ніколи не чула про художницю Мавру Кінкейд?

Він перекрутив брошку, приколоту до його грудей, щоб вона заблищала в білому освітленні галереї. Щоб пустити кров.

— Або про чекайлендську художницьку школу?

Чому ми робимо те, що робимо?

Місті озирнулася на своїх подруг, і вони теж поглянули на неї, готові прийти їй на порятунок.

А вона поглянула на Пітера й сказала:

— Мене звуть Місті. — І простягнула йому свою руку.

Повільно, не спускаючи з неї очей, Пітер підняв руку до грудей і защипнув брошку. На якусь мить його обличчя скривилося від болю і кожен м’яз напружився. Міцно заплющивши очі, наче зшивши їх сіткою зморшок, він витягнув довгу шпильку зі свого светра. Зі своїх грудей.

З твоїх грудей. Вимазаних твоєю кров’ю.

Клацнувши, він защипнув і поклав брошку їй у долоню.

І спитав:

— Ну що — вийдеш за мене заміж?

Він сказав це виклично, наче звав її на поєдинок, наче кинув їй під ноги рукавичку. Це було як виклик. Виклик на дуель. Його очі обмацали її всю — її волосся, її груди, її ноги, її руки, зап’ястя, наче Місті Кляйнман судилося провести з ним решту його життя.

Милий, дорогий Пітере, ти це відчуваєш?

І вона, маленька ідіотка зі стоянки автопричепів, вона взяла ту брошку,

Ангел каже:

— Стисни кулак. — Потім каже: — Вистав указівний палець, наче ти хочеш подлубатися в носі.

Він бере Місті за руку з виставленим пальцем і повертає так, що кінчик пальця ледь торкається чорної фарби на стіні. Водячи її пальцем по смузі розпиленої чорної фарби, по фрагментах речень та по закарлючках, по плямах та мазках, Ангел питає:

— Ти нічого не відчуваєш?

До речі, вони — чоловік та жінка, що стоять ледь не торкаючись одне одного в маленькій темній кімнаті. Вони вповзли туди крізь маленький отвір у стіні, а власниця будинку чекає за стіною. Щоб ти знав на майбутнє — Ангел вбраний в оті тугі коричневі шкіряні брюки, від яких відгонить так, неначе їх щойно наквацювали кремом для черевиків. Або так, як пахнуть шкіряні сидіння в автомобілях. Або як твій гаманець, просякнутий потом від того, що він лежить у твоїй задній кишені, коли ти їздиш на авто спекотним літнім днем. Місті зазвичай переконувала себе, що не любить цей запах, і ось тепер він іде від штанів, що їх надягнув Ангел, який притиснувся до неї.

Час від часу власниця будинку довбе ногою стіну і вигукує:

— Може, ви мені скажете, що ви там замислили?

Сьогодні тепло й сонячно, незначна хмарність, і якась домовласниця, що як зателефонувала з Плезант-Біч, сказала, що, як виявилося, зникла її сніданкова кімнатка і декому краще було б негайно приїхати і самому подивитися. Місті подзвонила Ангелу, і він зустрів її, коли пришвартувався пором, щоб потім поїхати разом. Він прихопив із собою фотоапарат, а також торбу з лінзами та плівками.

Може, ти пам’ятаєш, Ангел мешкає в Оушн-Парку. Кажу тобі наздогад: ти законопатив його кухню. Він каже, що те, як ти пишеш літеру «М» — перший горбок вищий за другий, — свідчить, що ти цінуєш власну думку вище задумку громади. І що твоя прописна «н» з різко скошеною внизу другою паличкою вказує на те, що ти не схильний до компромісів. Це — графологія, наука точна і справжня, каже Ангел. Побачивши оті слова у своїй пропалій кухні, він захотів поглянути і на інші будинки.