А Ґрейс сидить на лискучому ослінчику з рожевою оббивкою перед своїм великим туалетним столом. На його скляній поверхні розкладені пляшечки з парфумами та коштовності, її дзеркальце зі срібним руків’ям та гребінці.

Подарунки на пам’ять від колишнього багатства.

І Ґрейс каже:

— Tu es ravissante се soir. Ти сьогодні така гарненька.

Тепер у Місті є вилиці — о! І ключиці. Її плечі — кістляві, та білі, вони випинаються, як вішалка для одежі, із сукні, яка була її весільною сукнею в попередньому житті. Сукня спадає від вирізу На плечі, а білий атлас, забраний складками, вже обвис і пішов хвильками відтоді, як Ґрейс обміряла її лише два дні тому. Чи два тижні? Її ліфчик та труси стали на неї такими великими, що Місті вирішила обійтися і без них. Місті майже така ж худюча, як і її чоловік — змарнілий скелет, крізь який машини прокачують повітря та вітаміни.

Худа, як ти.

Її волосся тепер довше, ніж до нещасного випадку з коліном. Її шкіра знебарвлена до блідості від тривалого перебування у приміщенні. Місті має талію та впалі щоки. У Місті тепер одинарне, а не подвійне підборіддя, а її шия — худа й довга, з мотузочками м'язів.

Вона доголодувалася до того, що її зуби та очі здаються гігантськими.

Перед сьогоднішньою вечірньою виставкою Місті зателефонувала в поліцію. І не просто детективу Стілтону, Місті зателефонувала ще й до державної патрульної служби та до ФБР. Місті повідомила, що ОАС збирається вчинити напад на художню виставку та на готель «Чекайленд». Після цього Місті покликала протипожежну службу. Сказала їм, що десь близько сьомої — сьомої тридцять вечора на острові станеться катастрофа. Залучіть машини швидкої допомоги, сказала їм вона. Потім вона подзвонила телевізійникам-новинарям і сказала, щоб вони відправили на острів найбільшу та найпотужнішу трансляційну автостанцію, яка тільки в них є. Місті обдзвонила радіостанції. Вона покликала всіх, окрім бойскаутів.

У спальні Ґрейс Вілмот, в отому будинку зі спадщиною імен та століть, зафіксованою на зворотному боці вхідних дверей, Місті каже Ґрейс, що її план на сьогоднішній вечір зруйновано. Пожежники та поліція. Телекамери. Місті запросила на острів увесь світ, і увесь світ буде присутнім у готелі на відкритті виставки.

А Ґрейс, чіпляючи сережку на вухо, дивиться на відображення Місті у дзеркалі й каже:

— Звісно, що покликала, але ти їх покликала востаннє.

І Місті питає Ґрейс:

— Що значить — востаннє?

— Ми дуже шкодуємо, що ти це зробила, — відказує Ґрейс. Пригладивши волосся долонями своїх грудкуватих старечих рук, вона веде далі: — Ти лише зробиш загальну кількість загиблих більшою, аніж потрібно.

Але Місті каже їй, що загиблих не буде. Місті розповідає, як вона поцупила щоденник.

А голос ззаду неї мовить:

— Місті, ти не можеш поцупити те, що вже належить тобі.

Голос позаду неї. Чоловічий голос. Це — Гарроу, Гаррі, батько Пітера.

Твій батько.

На ньому смокінг, його сиве волосся причесане короною на квадратній голові з гострим носом та з гострим випнутим підборіддям. Чоловік, яким мав стати Пітер. З рота у нього йде запах. Руки, що зарізали Ангела Делапорте в її ліжку. Руки, що попалили будинки, які розписав ізсередини Пітер, намагаючись попередити людей за межами острова.

Чоловік, який намагався убити Пітера. Убити тебе. Свого сина.

Він стоїть у коридорі, тримаючи за руку Теббі. Руку твоєї доньки.

До речі, здається, що минула ціла вічність відтоді, як Теббі полишила її. Кинула її руку, щоб схопити холодну руку чоловіка, якого Місті визнала за вбивцю. Статуя в лісі. Старий цвинтар на мисі Чекайленд-Пойнт.

Руки Ґрейс устромлені ліктями в повітря, вона застібає на шиї перлове намисто і каже:

— Місті, люба, ти ж пам’ятаєш свого свекра?

Гарроу нахиляється і цілує Ґрейс у щоку. Випрямившись, він мовить:

— Звісно, що пам’ятає.

З рота у нього тхне.

Ґрейс виставляє вперед руки і, роблячи в повітрі хапальні рухи пальцями, каже:

— Теббі, йди поцілуй мене. Уже час дорослим іти на свій прийом.

Спочатку Теббі. Потім Гарроу. Шкода, що в художньому коледжі не вчать, як поводитися, коли оживають померлі.

Місті каже, звертаючись до Гарроу:

— А хіба вас не піддали кремації?

Гарроу піднімає руку і дивиться на свого годинника. Та й каже:

— Принаймні не в наступні чотири години.

Струснувши рукою, щоб сховати годинник, він каже:

— Ми хотіли б представити тебе натовпу. Ми сподіваємося, що ти скажеш кілька вітальних слів.

Але Місті каже, що вона сама знає, що скаже всім прибулим. Тікати. Залишити острів і ніколи на нього не повертатися. Те, що намагався сказати Пітер. Місті скаже їм, що один чоловік загинув, а другий лежить у комі через одне безумне острівне прокляття. У ту мить, коли її випустять на сцену, вона закричить: «Пожежа!» Вона зробить усе можливе й неможливе, щоб очистити приміщення.

Теббі підступає до Ґрейс, яка сидить на туалетному стільчику. І Ґрейс каже:

— Нам для щастя більше нічого й не треба.

Гарроу каже:

— Місті, люба, поцілуй свою свекруху. — І каже: — Будь ласка, вибач нас. Після сьогоднішнього вечора ми тобі більше не набридатимемо.

Те, як Гарроу розповів Місті. Те, як Гарроу пояснив їй острівну легенду, значить, що вона не може не прославитися як художниця.

Вона приречена на успіх. Її талант — це її прокляття. Життя після життя.

Вона була Джотто ді Бондоне, потім Мікеланджело, потім — Яном Вермеером.

А може, Місті була Яном ван Ейком, і Леонардо да Вінчі, і Дієго Веласкесом.

А потім — Маврою Кінкейд і Констанцією Бертон.

А тепер вона — Місті-Мері Вілмот, але змінюється лише її ім’я. Вона ж завжди була мистцем. І завжди ним буде.

Одного не вчать у художньому коледжі: що прожити життя — це виявити, ким ти насправді була.

Між іншим, усе це каже Гарроу Вілмот. Схиблений убивця, батько Пітера. Той Гаррі Вілмот, який переховувався відтоді, як Пітер та Місті одружилися. Перед тим, як народилася Теббі.

Твій божевільний батько.

Як повірити Гаррі Вілмоту, так Місті — найталановитіша з усіх художників усіх часів.

Двісті років тому Місті була Маврою Кінкейд. Сто років тому вона була Констанцією Бертон. У тому попередньому житті Констанція побачила якусь прикрасу, що її носив один із синів острова під час своєї подорожі Європою. То був перстень, що колись належав Маврі. Випадково він знайшов її та привіз назад, до себе. Після того, як Констанція померла, люди помітили, що її щоденник дуже нагадує щоденник Маври. Їхні життя були дуже схожими, і Констанція врятувала острів так само, як його раніше врятувала Мавра.

Що її щоденник збігається з її попереднім щоденником. Що кожен її щоденник збігатиметься з попереднім. Що Місті завжди рятуватиме острів. Своїм мистецтвом. Оце і є острівна легенда, за словами Гарроу. І все це — справа її рук.

Через сто років, коли їхні статки добігали кінця, вони послали синів острова знайти її. Знову і знову ми повертали її сюди і змушували повторювати своє попереднє життя. Використовуючи фальшиві коштовності як приманку, бо Місті завжди їх розпізнаватиме. Вона їх любитиме, сама не знаючи чому.

Вони, увесь музей воскових фігур острова Чекайленд, усі вони знали, що Місті стане великою художницею. Якщо її належним чином гарненько помучити. Бо ж казав Пітер, що найкраще мистецтво породжується стражданнями. Бо ж казав лікар Туше, що таким чином ми можемо вийти на якесь універсальне натхнення.

Бідолашна маленька Місті-Мері Кляйнман, найталановитіша художниця всіх часів, їхня спасителька. Їхня рабиня. Місті, їхня грошова дійна корова. Така вже в неї карма.

Гарроу розказав, як вони використовують щоденник попередньої художниці для того, щоб дати напрям життю художниці наступної. Її чоловік має померти в одному й тому самому віці. Потім — хтось з її дітей. Вони можуть імітувати смерть, як, наприклад, з Теббі, але у випадку з Пітером — що ж, він сам напросився.