Жінка жила досить щасливо, та навіть сто років тому острів уже повнився багатими туристами з великого міста. Нахабними та пожадливими чужинцями, з достатньою кількістю грошей, щоб скупити все. Якраз тоді, коли їхні родинні гроші добігали кінця, її чоловік застрелився, чистячи свій пістоль.

Жінка захворіла жахливими головними болями, змарніла та вибльовувала все, що з’їдала. Вона працювала покоївкою в готелі, аж поки не перечепилася на східцях і не стала прикутою до ліжка, з однією ногою, поміщеною в масивний гіпсовий зліпок. Потрапивши в пастку і не маючи що робити, жінка почала малювати.

Зовсім як Місті, але не Місті. Копія Місті.

А потім потонув її десятирічний син.

Після ста малюнків талант та ідеї, здавалося, покидають її. Її натхнення вичерпується.

Її почерк розмашистий та довгастий. Ангел Делапорте назвав би її безкорисливою, турботливою жінкою.

Шкода, що в художньому коледжі не вчать, що за тобою тинятиметься Ґрейс Вілмот і записуватиме все, що ти робиш. Оберне твоє життя на отаку саму хворобливу писанину. Усе ясно: Ґрейс Вілмот пише роман, поклавши в його основу життя Місті. Ну, звісно, дещо вона змінила. Вона подарувала тій жінці трьох дітей. Ґрейс зробила її покоївкою, а не рознощицею в їдальні. А так усе інше збігається.

До речі, Місті читає всю оцю бздуру, чекаючи в черзі на пором у старому «б’юїку» Гарроу.

У книзі йдеться про те, як увесь острів Чекайленд перебрався до готелю і перетворив його на барак. Табір біженців для острівних родин. Родина Гайлендів пере всім білизну. Родина Бертонів для всіх куховарить. Родина Петерсенів скрізь прибирає.

Здається, в усьому цьому немає жодної оригінальної ідеї.

Лише читаючи оце лайно, Місті, можливо, втілює його в життя. Самореалізує пророцтво. Починає вживатися в чиєсь уявлення про те, яким має бути її життя. Але сидячи собі в авто, вона не може відірватися від щоденника.

У романі Ґрейс оповідачка знаходить щоденник. Знайдений щоденник, здавалося, повторює її власне життя. Вона читає, як її мистецьким творам влаштували потужну презентацію. У вечір, коли відкрилася виставка, готель повниться туристами.

Між іншим, милий, любий Пітере, якщо ти вже вийшов із коми, то оцей щоденник може тебе знову в неї ввергнути. Простий факт полягає в тому, що Ґрейс, твоя мати, пишучи про твою дружину, виставляє її якоюсь питущою шльондрою.

Мабуть, отак почувалася і Джуді Ґарланд, коли вона читала «Долину Ляльок».

Тут, у черзі на поромній пристані, Місті чекає, щоб потрапити на материк. Сидячи тут, в авто, у якому майже загинув Пітер, чи майже втік, майже покинувши її, Мієті чекає в нетерплячій черзі відпочивальників. Її валіза запакована і лежить у багажнику. А в ній — біле атласне плаття.

Так само, як і твоя валіза була в багажнику.

Саме, на цьому місці і закінчується щоденник. Останній запис — якраз перед мистецькою виставкою. А після нього… нема нічого.

Просто щоб тобі не було незручно за себе, Місті покидає твою дитину так, як і ти покидав їх обох. Ти і досі одружений з боягузкою. Так само, як вона збиралася тікати, коли їй здалося, що бронзова статуя ось-ось уб’є Теббі — єдина особа на острові, на яку Місті не начхати. Не Ґрейс. Не відпочивальники. Немає тут нікого, кого Місті хотілося б урятувати.

Окрім Теббі.

Між іншим, ти все одно — такий же всраний і боягузливий мудак, як і був. Ти егоїстичний, мерзенний, лінивий і безхребетний гівнюк. Так, звісно, ти збирався порятувати свою дружину, але ж ти збирався також її кинути. Ну ти й гандон, скажу тобі! Та ще й з пошкодженим мозком! Мій дорогий, милий бовдуре.

Але тепер Місті достеменно знає, як ти почувався.

Сьогодні — твій 157-й день у вегетативному стані. А для неї — перший.

Сьогодні Місті їде три години на авто, щоб побачити тебе та посидіти на твоєму ліжку.

Між іншим, Місті питає тебе: «Чи гарно вбивати чужих людей, щоб зберегти спосіб життя тільки тому, що таким життям живуть люди, яких ти любиш?»

Точніше, вважав, що любиш.

Від того, що дедалі більше людей приїздять на острів кожного літа, ти бачиш дедалі більше сміття. Запасів свіжої води стає дедалі менше. Але ж ти не можеш зупинити зростання. Це не по-американськи. Це егоїстично. Це тиранічно. Це лиходійно. Кожна дитина має право на життя. Кожна особа має право жити, де вона може собі дозволити. Ми маємо право прагнути щастя, куди б ми не поїхали, полетіли, попливли, маємо право за ним ганятися та його вистежувати. Коли надто багато людей кинуться гуртом в одне місце, то вони його зруйнують; але ж то система стримувань і противаг, і саме таким чином саморегулюється ринок.

Тому руйнація тієї чи іншої місцини — це єдиний спосіб її врятувати. Ти мусиш зробити так, щоб в очах світу навколо вона була жахом.

Ніякого ОАС не існує. Є лише люди, що борються за збереження свого світу від нашестя ще більшої кількості людей.

Якась частина Місті ненавидить цих людей, що приїздять сюди, — загарбників, невірних, які набиваються сюди юрмою, щоб знищити її спосіб життя. Усі ці чужинці, що тягнуть сюди за собою свої невдалі шлюби, своїх прийомних дітей, свою наркозалежність та подвійну мораль і свої дуті й фальшиві символи соціального статусу — не таких друзів бажала Місті для своєї дитини.

Твоєї дитини.

Вашої дитини.

Щоб урятувати Теббі, Місті може дозволити трапитися тому, що трапляється завжди, Місті просто може дозволити, щоб це трапилося знову. Художня виставка. Хоч там як, вона дозволить отому острівному міфу йти своїм ходом. І, можливо, Чекайленд буде врятований.

«Ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

А може, вони спроможуться дати Теббі щось більше, аніж майбутнє без турбот, життя спокійне, тихе і безпечне.

Сидячи отут із тобою, Місті нахиляється і цілує твій одутлий червоний лоб.

То нічого, що ти її ніколи не кохав, Пітере. Зате Місті тебе кохала.

Хоча б за те, що завдяки тобі вірила, що стане великою художницею, спасителькою. Стане кимось більшим, аніж технічним ілюстратором чи оформлювачем реклами. Навіть більшим, аніж просто людиною. І за це Місті тебе кохає.

Ти це відчуваєш?

Між іншим, їй дуже шкода Ангела Делапорте. Місті шкода, що тебе зростили в такій мудацькій легенді. Вона шкодує, що взагалі тебе зустріла.

Ґрейс крутнула рукою у проміжку між ними — нігті на її пальцях зубчасті та жовті під шаром прозорого лаку — таї й каже:

— Місті, люба, повернися так, щоб я бачила, чи добре сидить сукня на спині.

Щойно Місті зустрілася з Ґрейс увечері перед художньою виставкою, як та одразу ж заявила:

— Я так і знала, що ця сукня сидітиме на тобі прекрасно.

Це в старому будинку Вілмотів на Березовій вулиці. Там одвірок до її колишньої спальні заліплений широкою смугою прозорого пластику та поліцейською жовтою стрічкою. Послання нащадкам, уміщене в капсулу. Подарунок майбутньому. Крізь пластик видно, що матраци щезли. З торшера зник абажур. Над бильцем ліжка стіна спаплюжена якимось написом, зробленим чорною спрей-фарбою. Почерк кров’яного тиску. На дверній рамі та підвіконні біла фарба вимазана чорним порошком для виявлення відбитків пальців. Глибокі свіжі сліди від пилососа пересікають килим. Невидимі часточки мертвої шкіри Ангела Делапорте — усе це всмоктали для ДНК-аналізу.

Твоя колишня спальня.

На стіні над порожнім ліжком — зображення антикварного крісла, що його намалювала Місті. Її погляд зосереджується на мисі Чекайленд-Пойнт. Галюцинація — статуя, що йде її вбити. Уся забризкана кров’ю.

Коли Ґрейс увійшла до її спальні потойбіч коридору, Місті каже, щоб та не здумала викидати коники. Полісмени з материка чекають на них в авто, припаркованому біля будинку. Якщо Місті не з’явиться через десять хвилин, то вони увійдуть до будинку і зчинять стрілянину.