Навіть з материка, з поромного причалу в Лонґ-Біч, через три милі солоної води острів здається раєм. Сосни такі темно-зелені, що здаються чорними, а хвилі розбиваються об брунатні скелі. Здавалося, це все, чого її душа могла бажати. Захищеність. Спокій та самотність.
А тепер острів бачить таким не лише вона, а й багато інших людей. Багато заможних незнайомців.
Ця дівчинка ніколи не плавала в чомусь більшому за басейн біля стоянки, у якому перехлорована вода нещадно щипала очі, ніколи не запливала на поромі в гавань Чекайленд, де співають птахи, а сонце весело відскакує від готельних вікон, що простягнулися за рядом ряд. Ніколи не чула; як океанські хвилі накочуються на хвилеріз, не відчувала такого теплого сонця та свіжого вітру у своєму волоссі, вітру, що пахнув квітучими трояндами… чебрецем та розмарином.
Зворушлива дівчина-підліток, яка ніколи не бачила океану, вона вже встигла намалювати миси та стрімкі скелі, що вивищувалися над валунами. Намалювати точнісінько такими, якими вони були насправді.
Бідолашна Місті-Мері Кляйнман.
Ця дівчинка приїхала сюди як наречена, і всі остров’яни вийшли привітати її. Сорок чи п’ятдесят родин — усі усміхнені, усі чекають своєї черги потиснути їй руку. Співав хор школярів. Посипали рис. У готелі на її честь дали великий обід, і всі пили шампанське та виголошували тости на її честь.
З пагорба над Торговій вулиці, з усіх шести поверхів вікон у готелі «Чекайленд», із вікон будинків та із засклених ґанків, із зиґзаґів слухових вікон на дахах — усі спостерігали її прибуття. Усі спостерігали, як вона приїхала жити в один з великих будинків у тінистій, обсадженій деревами утробі риби.
Лише один погляд на острів Чекайленд — і Місті Кляйнман здалося, що вона зможе назавжди попрощатися зі своєю простолюдинкою-мамцею. З килимом, що відгонив собачим лайном. Вона присяглася, що більше ноги її не буде на отій стоянці для автопричепів. І вирішила не квапитися зі своїми планами стати художницею.
Річ у тім, що коли ти дитина або трохи старша — скажімо, років зо двадцять, — і ти вступила до мистецької школи, то про реальний світ ти не знаєш анічогісінько. Коли хтось каже, що Кохає тебе, тобі хочеться йому вірити. Усе, що йому треба, — це одружитися з тобою і взяти до себе, щоб жити в якомусь бездоганному острівному раю. У великому кам’яному будинку на Східній Березовій вулиці. Каже, що лише хоче тебе ощасливити.
А щоб замордувати тебе до смерті — та ніколи в житті, слово честі!
І бідолашна Місті Кляйнман сказала собі, що не кар’єри художниці вона прагнула. А що насправді вона завжди прагнула власної домівки, сім’ї та спокою.
Тож вона приїхала на острів Чекайленд, де все було так, як треба, все було на своєму місці.
А потім виявилося, що то вона потрапила не на своє місце.
Двадцять шосте червня
З материка, з Оушн-Парку зателефонував якийсь чоловік і поскаржився, що в нього зникла кухня.
Це цілком нормально, коли спершу чогось не помічаєш. Коли досить довго поживеш в одному місці — в будинку, квартирі чи країні, — то воно здається тобі надто малим.
Оушн-Парк, Ойстервіль, Лонґ-Біч — усе це материкові міста. Жінка з пропалою шафою. Чоловік з пропалим клозетом. Ці люди, усі вони — повідомлення, залишені на автовідповідачеві, і в цих людей у місцях, де вони відпочивають, були здійснені якісь переробки. Материкові місцинки, дачні відпочивальники. Коли ти маєш будинок з дев’ятьма спальнями і бачиш цей будинок лише два тижні на рік, то може знадобитися кілька літніх сезонів, щоб помітити зниклу річ. Більшість із цієї публіки має принаймні з півдюжини будинків. Насправді це не помешкання. Це — капіталовкладення. Вони мають багатоквартирні будинки та кооперативні квартири. Мають квартири в Лондоні та Гонконгу. У кожному часовому поясі — своя зубна щітка. На кожному континенті — своя купа брудної білизни.
Отой голос, що скаржиться з Пітерового автовідповідача, каже, що на його кухні була газова плита. Подвійна духовка, вмонтована в стіну. І великий двокамерний холодильник.
Слухаючи його занудливі скарги, твоя дружина, Місті-Мері, теж ствердно киває головою: так, тут, на острові, теж багато чого було не так, як тепер.
Раніше можна було встигнути на пором у ту ж мить, коли ти з’явишся на пристані. Він ходить ще півгодини, на материк та назад. Ще півгодини. А тепер треба в чергу ставати. Терпляче чекати, поки твоя черга підійде. Сидіти на стоянці з купою незнайомців у їхніх блискучих спортивних авто, які не смердять сцяками. Пором зробить три або чотири ходки, поки тобі не звільниться місце на борту. І весь цей час доводиться сидіти під пекучим сонцем та нюхати отой сморід.
На те, щоб просто поїхати з острова, йде весь ранок.
Раніше можна було зайти до готелю «Чекайленд» і без проблем зняти столик біля вікна. Раніше на острові Чекайленд не було сміття. І автомобільних заторів. І татуювань. Не було на острові людей із пірсингом у носі. Не було шприців на пляжі. Не було використаних презервативів, рекламних щитів та корпоративних етикеток.
Отой чоловік з Оушн-Парку сказав, що стіна в його їдальні тепер не що інше, як просто гладенька дубова панель та шпалери з блакитними стрічками. Плінтуси, багети та побілка тягнуться з кутка в куток неторкані і без жодного стику. Він стукав по стіні — вона була солідна, гіпсокартон міцно тримався на дерев’яній рамі. Клявся, що саме посередині цієї бездоганної стіни і були колись двері на кухню.
Чоловік з Оушн-Парку каже по телефону: «Може, я й помиляюся, але ж у будинку мусить бути кухня, еге ж? Хіба ж це не вказано в будівельних нормах, чи як їх там?»
А пані з Сів’ю, так та взагалі помітила зникнення шафи лише тоді, коли не змогла знайти чистого рушника.
Отой чоловік з Оушн-Парку каже, що взяв із буфета в їдальні коркотяг і просвердлив дірочку там, де, як йому пам’ятається, були кухонні двері. Потім взяв із того ж буфета кухонного ножа та цю дірочку трохи розширив. На його ланцюжкові для ключів був маленький ліхтарик, тож він притиснув щоку до стіни і підсвітив, щоб придивитися в продірявлений отвір. Примружившись, він примудрився побачити в темряві кімнату з якимись написами на стіні. Ще більше примружившись і призвичаївши очі до темряви, чоловік зміг дещо прочитати, але лише уривки: «…зійди на острів — і ти помреш…». Отаке там було написано, «…тікай звідси щодуху. Вони повбивають усіх Божих дітей заради спасіння власних…»
А ще в його колишній кухні було написано: «…усіх вас заб’ють, як худобу…»
Той чоловік з Оушн-Парку каже: «Ви б приїхали та подивилися, що я знайшов». Його голос на автовідповідач каже: «Варто приїхати через самий лише почерк».
Двадцять восьме червня
Ота їдальня в готелі «Чекайленд» зветься «Дерев’яно-золота їдальня» через свої горіхові панелі та оббивку із золотистої парчі. Камінна дошка — гравійований горіх, а підставки для дров — полірована мідь. Вогонь треба підтримувати, навіть коли вітер дме з материка; тоді дим повертає назад і час від часу викашлюється через перед каміна. У кімнату прослизають сажа й дим, доки не доводиться повитягувати батарейки з усіх детекторів диму. А на той час увесь готель вже трохи тхне запахом пожежі.
Кожного разу, коли хтось всідається за столики «дев’ять» чи «десять» біля каміна, а потім починає скиглити через дим та жар і проситися за інший столик, тобі треба випити. Просто відсьорбнути що завгодно, що є під рукою. Столовий херес корисний для твоєї бідолашної гладенької жінки.
Це — один день із життя Місті-Мері, цариці рабів.
Ще один із найдовших днів року.
Це — гра, в яку може грати кожен. Це — просто особистий коматозний стан Місті.
Кілька ковтків. Кілька таблеток аспірину. Потім — ще раз.
У «Дерев’яно-золотій їдальні» навпроти каміна розташовані вікна з видом на берег. Частина віконної замазки зсохлася і скоцюрбилася, тому всередину зі свистом пробивається холодний вітер. Вікна пітніють. Кімнатна волога конденсується на склі, скрапує вниз, утворюючи калюжку, аж поки не просякає підлога, а килим починає смердіти, як той кит, що його викинуло хвилями на берег наприкінці липня. Вид за вікном, увесь обрій напханий рекламними щитами з назвами ресторанів швидкої їжі та фірм-виробників сонцезахисних окулярів і тенісних черевиків. Її ж самі назви надруковані на упаковках, що сміттєвою смугою позначають лінію припливу.
