Цигаркові недопалки підстрибують на кожній морській хвилі.

Кожного разу, коли хтось всідається за столики «чотирнадцять», «п’ятнадцять» або «шістнадцять» біля вікон, а потім починає скаржитися на холодний протяг та сморід слизького й вологого килима, коли хтось починає скиглити і проситися до іншого столика, то тобі треба випити.

Заповітна (і недосяжна) мета усіх відпочивальників — це знайти бездоганний столик. Знайти щось стабільно-непорушне. Як трон. Місце, де вони сидять, завжди гірше за те, де вони не сидять. Народу так багато, що не можна перетнути їдальню, не отримавши при цьому стусана ліктем або сракою в живіт. Або ляпаса сумочкою.

Надалі тобі може знадобитися додатковий одяг. Може, знадобиться напхати тебе новою порцією вітаміну В. Чи додатковою порцією мозкових клітин. Якщо читатимеш це на людях, то негайно припини і почни знову лише тоді, коли вдягнеш свою найкращу білизну без дірок.

А перед цим тобі, мабуть, усе одно треба буде стати в чергу на донорську печінку.

Ти ж бачиш, до чого все це йде.

Бачиш, куди пішло все життя Місті-Мері Кляйнман.

Є безліч способів покінчити життя самогубством, але при цьому не померти зовсім.

Кожного разу, коли з материка приїздить хтось із компанією друзів, усі такі худорляві й засмаглі, коли вони почнуть розчаровано зітхати, побачивши дерев’яні панелі та білі скатертини, кришталеві вази з трояндами та папороттю і всілякі посріблені антикварні штучки, коли хтось із них скаже: «Треба тофу подавати замість телятини!», то візьми й випий.

Може, до когось із цих худорлявих жінок на уїкенд приєднається чоловік, опецькуватий та кремезний, — він пітніє так рясно, що чорний лак, яким він зрошує свою лисувату макітру, стікає у нього по зашийку. Повноводні ріки чорної багнюки плямують ззаду його комірець.

Коли приповзає одна з місцевих морських черепах, начепивши на зморщену шию діамантове намисто, чи то стара місіс Бертон, чи місіс Сеймур чи місіс Перрі, забачає якихось кістлявих та засмаглих відпочивальниць за своїм улюбленим — з 1865 року — столиком і каже: «Місті, як же ж ти могла?! Ти ж знаєш, що я регулярно приходжу сюди о дванадцятій вівторками та четвергами. Як же ж так, Місті…», то тобі треба випити двічі.

Коли відпочивальники питають кавові напої з пінистими вершками або хелатного срібла, порошку з ріжкового дерева чи соєвих страв, то випий ще раз.

Якщо не дають чайових, знову випий.

От уже ж ці відпочивальниці! Вони так наквацьовують очі, що здається, неначе вдягли окуляри. Вони підмальовують губи контурним олівцем, а потім їдять, поки не зітреться уся помада. І опісля за столом бачиш не жінок, а якихось дітлахів з чорними обводами навколо ротів. З довгими гачкуватими нігтями пастельного кольору йорданського мигдалю.

Коли надворі літо, а тобі все одно доводиться шурувати запалений камін, зніми щось зі свого одягу.

Коли надворі дощ, а шибки тремтять від холодного протягу, вдягни якусь додаткову одежину.

Кілька ковтків спиртного. Кілька пігулок аспірину. Потім — повторити.

Коли приходить Пітерова матір із твоєю донькою Теббі і жде, що ти кинешся обслуговувати свою свекруху та свою дитину, наче їхня персональна рабиня, випий двічі. Коли вони сидять собі за столиком «вісім» і бабуся Вілмот каже Теббі: «Твоя мати могла б стати відомою художницею, якби тільки захотіла», то візьми і випий.

Оті відпочивальниці з діамантовими каблучками, кулонами та тенісними напульсниками, де діаманти потьмяніли, виквацювавшись у сонцезахисний крем, коли вони починають просити тебе заспівати їм «З днем народження вас!», то візьми й випий.

Коли твоя дванадцятирічна донька піднімає погляд і гукає тебе «ма-а-мо», замість «ма»…

Коли її бабуся Ґрейс каже: «Місті, люба, ти матимеш більше грошей та шани, коли знову візьмешся за малювання…»

Коли вся їдальня все це чує…

Тоді — кілька ковтків. Кілька пігулок. Повтор.

Кожного разу, коли Ґрейс Вілмот замовляє люксусовий набір чайних бутербродів із вершковим сиром, сиром із козячого молока та з волоськими горіхами, подрібненими і посиланими на тонесенькі грінки, потім відкушує буквально кілька шматочків, а решту залишає недоїденою, потім замовляє кухоль чаю «Ерл Ґрей» з куснем морковного торта і все це записує на тебе, а ти навіть не знаєш про це, поки не побачиш відомості про зарплатню, де лише сімдесят п’ять центів через усі оті вирахування за два тижні, через які ти ходиш у боржниках готелю «Чекайленд», і коли ти починаєш здогадуватися, що тобі, напевне, так і доведеться усе життя гарувати здольщиком у «Дерев’яно-золотій їдальні», то візьми і зроби аж п’ять ковтків.

Кожного разу, коли їдальня повнісінька, і на кожному стільчику із золотою парчею вмостилася якась жінка, чи то місцева, чи то материкова, і всі вони скиглять, що поїздка поромом забирає забагато часу, і що на острівній автостоянці бракує місця, і що — як це так! — ніколи не можна наперед замовити столик, і чому це дехто не сидить дома, а пхається до кафе, де й так надто багато народу, всі ці гострі лікті, скрипучі голоси, що розпитують про напрям руху і загадують штучні вершки та сарафани розміру «2», а камін у цей час однаково мусить палахкотіти, бо така вже традиція готелю, то зніми із себе іще одну одежину.

Якщо в цей момент ти ще не п'яна і не гола, то тобі байдуже.

Коли Раймон, помічник офіціанта, застане тебе в морозильній камері, де ти прикладаєшся до пляшки з хересом, і скаже: «А, Місті, carico. Salud![1]»

Коли це трапиться, ти привітай його, піднявши пляшку, і виголоси тост: «За мого чоловіка з померлим мозком! За мою доньку, яку я ніколи не бачу! За наш будинок, який невдовзі стане власністю католицької церкви. За мою схиблену свекруху, яка відщипує шматочки бутербродів із сиром брі та зеленою цибулею…», а потім скажи: «Te amo[2], Раймоне!»

І добряче припади до пляшки.

Кожного разу, коли якась зашкарубла доісторична істота з пристойної острівної родини намагається пояснити, що вона — з Бертонів, але мати її була із Сеймурів, батько — з Тапперів, а мати батька — з Карлайлів, і це якимось чином робить її твоєю далекою троюрідною родичкою, а потім плюхає свою холодну зморщену лапку тобі на руку якраз тоді, коли ти намагаєшся прибрати зі столу брудні тарілки з недоїдками салату, і каже: «Місті, а чому ти кинула малювання?», а ти сама відчуваєш, що старієш та старієш, і все твоє життя несеться вниз по сміттєпроводу, то випий двічі.

І чому її не навчили в мистецькому коледжі нікому не казати, що вона збиралася стати художницею? А тепер люди, щоб ти всю решту життя пам’ятала про це, весь час мордують тебе, повторюючи, що ти в молодості дуже любила малювати.

Кілька ковтків. Кілька пігулок аспірину Потім — ще раз.

До речі, сьогодні твоя бідолашна дружина впустила на підлогу в їдальні ножа, яким ріжуть масло. Вона нахиляється, щоб його підібрати, і раптом бачить якесь відображення в його посрібленому лезі. То — якісь слова, написані на зворотному боці столика «шість». Стоячи навкарачки, вона піднімає край скатертини. А там, на дерев’яній поверхні, серед засохлих жувальних гумок та шмарклів напис олівцем: «Не дай їм знову тебе надурити».

І поруч: «Візьми в бібліотеці яку завгодно книжку».

Хтось власноруч себе увічнив. Принаймні надовго залишився в історії. Забезпечив собі життя після смерті.

До речі, сьогоднішня погода трохи приправлена короткочасними вибухами відчаю та роздратування.

Оте повідомлення під столиком «шість», отой невиразний олівцевий текст підписаний: Мавра Кінкейд.

В Оушн-Парк чоловік, який телефонував, відчиняє парадні двері, тримаючи в руці склянку, наповнену якимось жовтогарячим вином по вказівний палець, притиснутий до скла. На чоловікові — махровий халат із написом «Ангел», вишитим на вилозі. Від нього тхне гіпсовим пилом, а на грудях із сивим волоссям теліпається золотий ланцюжок. У другій руці чоловік тримає ліхтарик. Він відпиває вино по середній палець, лице у нього одутле, а щоки зарослі темною щетиною. Брови його або вицвілі, або вищипані так, що їх майже не видно.