Якщо ти не пам’ятатимеш, то нагадаю, що кожного разу, коли Місті приходить тебе провідати, вона надіває оту дешеву брошку, що ти їй колись подарував. Місті знімає накидку і розстібає прищіпку цієї брошки. Звісно, що заздалегідь протерту спиртом. Щоб, не доведи Господи, ти не подряпався і не вхопив якусь стафілококову інфекцію. Вона встромляє шпильку цієї старої брошки — повільно так, дуже повільно — у плоть твоєї руки чи ноги. Аж поки ця шпилька не ввіпреться в кістку або не вилізе з протилежного боку. Якщо виступить кров, то Місті її витре.

Це так ностальгічно.

Тож інколи під час відвідин твоя дружина штрикає тебе голкою, штрикає знову і знову. І пошепки питає:

— А оце ти відчуваєш?

І не кажи, що тебе ніколи не кололи голкою.

Вона шепоче:

— Ти й досі живий, Пітере. Ну і як тобі оце?

Коли ти сьорбатимеш лимонад, читаючи оцей щоденник під деревом через десять років від сьогодні або через сто років, то мусиш знати: щоразу під час відвідин найприємнішим було встромити в тебе голку.

Вона, Місті, віддала тобі найкращі роки свого життя. І вона нічого тобі не винна, окрім великого й скандального розлучення. Ти, тупий та нікчемний мудак, залишив її насамкінець із порожнім бензиновим баком, як ти завжди й робив. До того ж ти скрізь по чужих стінах позалишав свої зізнання в ненависті. Ти обіцяв кохати, шанувати і пестити. Казав, що зробиш із Місті-Мері Кляйнман відому художницю, а насправді кинув її у злиднях, усіма зневажену та самотню.

Ти це відчуваєш?

Ти, милий, ласкавий і дурний брехуне. Твоя Теббі переказала обійняти і поцілувати свого татуся. За два тижні їй буде тринадцять. Вона стане підлітком.

Сьогоднішня погода — частково несамовита, з нерегулярними поривами люті. Нагадую, що Місті принесла твої смушкові черевики, щоб зігріти тобі ноги. На тобі — тугі ортопедичні панчохи, які женуть твою кров назад до серця. І Місті рятує твої зуби від випадання.

Між іншим, вона й досі тебе кохає. Якби не кохала, то не мучила б тебе.

Ти відчуваєш це, скотиняко?

Ну гаразд, гаразд, чорти б тебе забрали.

До речі, велика частина провини за оцю хрінову ситуацію лежить на Місті. На бідолашній Місті-Мері Кляйнман. Побічному продукту розлучення, якому майже ніколи не доводилося бачити матір удома.

Усі в коледжі, усі її подруги на потоці образотворчого мистецтва — всі вони казали їй: «Не роби цього».

«Ні, — казали її подруги. — Тільки не Пітер Вілмот. Тільки не «бродячий пеніс Пітер»».

Ходили чутки, що Пітер навчався і в Східному інституті мистецтва, і в Академії мистецтв Медоуз, і у Вільсонівському інституті мистецтва — і звідусіль його потурили за неуспішність.

Тебе потурили за неуспішність.

Пітер вступав до всіх мистецьких шкіл у дванадцяти штатах і скрізь пропускав заняття. У студії він не провів ані хвилини. Напевне, Вілмоти були багатою родиною, бо Пітер протинявся по навчальних закладах майже п’ять років, але диплома так і не надбав. Натомість увесь час фліртував з дівчатами. Пітер Вілмот мав довге темне волосся і носив оті розтягнуті светри з товстих ниток брудно-синього кольору. Шов на плечі час від часу розходився, і край светра теліпався біля матні.

Пітер завжди носив цей огидний светр і цілісінький день тинявся по інститутському містечку, впадаючи за кожною студенткою — товстою й худою, молодою й не дуже. Мерзотний залицяльник Пітер Вілмот. Якось подруги помітили, що светр у нього розлізся на ліктях та на талії.

Твій светр.

Шви розійшлися, і на спині зяяли діри, крізь які виднілася чорна футболка Пітера.

Твоя чорна футболка.

Єдиною різницею між Пітером та бездомним і немитим клієнтом психіатричної клініки були його коштовності. А може, й ні. То були химерні й потьмянілі від бруду старі брошки й намиста зі штучних діамантів. Усипані фальшивими перлинами та фальшивими діамантами, ці величезні старі й колючі конструкції з кольорових скелець теліпалися на грудях Пітерового светра. Великі бабусині брошки. Кожного дня — нова брошка. Одного разу то було велике коліща з несправжніми смарагдами. Іншого разу — сніжинка зі шматочків скляних діамантів та рубінів, металева основа якої позеленіла від тертя об светр.

Об твій светр.

Фальшиві коштовності.

До речі, вперше Місті та Пітер зітнулися на виставці робіт першокурсників, де вона з подругами роздивлялася малюнок, на якому був зображений кутастий кам’яний будинок. З одного боку цей будинок мав своїм продовженням велике засклене приміщення, оранжерею, в якій росли численні пальми. У вікно було видно фортепіано. Видно було також якогось чоловіка. Він сидів і читав книгу. Такий собі невеличкий рай. Її подруги захоплювалися малюнком, казали, що будинок такий гарний — і кольори, і все інше, а потім хтось сказав:

— Не обертайтеся, бо сюди йде бродячий пеніс Пітер.

Місті спитала:

— Хто-хто?

Хтось відповів:

— Пітер Вілмот.

І хтось додав:

— Не дивись йому в очі.

Усі її подруги казали їй: «Місті, і не здумай обнадіювати його». Кожного разу, коли Пітер заходив до кімнати, у кожної жінки знаходилася якась причина, щоби піти. Ні, насправді він не смердів, але все одно рука мимоволі тягнулася, щоб прикрити носа. Він не витріщався на груди, але більшість жінок інстинктивно схрещували на грудях руки. Спостерігаючи, як та чи інша жінка розмовляє з Пітером Вілмотом, можна було помітити, що її лобний м’яз наморщує шкіру на чолі — певна ознака переляку Верхні ж повіки Пітера напівопущені, і здається, що він радше злий, аніж закоханий.

І того вечора всі подруги Місті порозбігалися, кинувши її напризволяще в мистецькій галереї.

І залишилася вона стояти сам на сам із Пітером — із засаленим волоссям, у светрі й зі старою дешевою біжутерією. Він стояв, узявши руки в боки і погойдуючись туди-сюди на п’ятах, а потім сказав, поглянувши на малюнок:

— То що?

Не дивлячись на неї, він спитав:

— Теж перепудишся і втечеш разом зі своїми подружками?

Ці слова він промовив, гордо випнувши груди. Його верхні повіки були напівопущені, а щелепа ходила туди-сюди. Аж зуби скрипіли. Потім він повернувся і гепнувся об стіну з такою силою, що картина поруч із ним аж перекосилася. Пітер прихилився до стіни, розправив плечі і засунув руки в кишені своїх джинсів. Заплющивши очі, він глибоко зітхнув. Потім, повільно випустивши повітря, розплющив очі, уп’явся на Місті й спитав:

— Ну як? Що скажеш?

— Про картину? — перепитала Місті. — Кутастий кам’яний будинок. — Вона простягнула руку і поправила її.

А Пітер дивився вбік, не повертаючи голови. Він скосив очі, щоб поглянути на картину, що висіла в нього над плечем, і сказав:

— Я виріс поруч із тим будинком. Отой тип із книгою, його звуть Брет Петерсен. — А потім голосно, дуже голосно, Пітер спитав: — Я хотів би знати, чи вийдеш ти за мене заміж.

Отак він зробив їй пропозицію.

Отак ти запропонував мені вийти за тебе заміж. Уперше.

Усі казали, що він остров'янин. З острова Чекайленд, де хоч музей воскових фігур влаштовуй: там мешкають багато древніх сімейств, що зародилися ще в часи Мейфлауерської угоди. Отих родин із розгалуженими генеалогічними деревами, де всі доводяться одне одному далекими родичами. Де нікому вже двісті років не треба було купувати срібного посуду. Кожного дня вони їли різні м’ясні страви і носили ті самі старі коштовності. Щось на кшталт їхньої регіональної претензії на модність. Їхні будинки з гальки та каміння, трохи пошарпані солоними вітрами, вивищувалися на Ільмовій, Грабовій та Тополиній вулицях.

Навіть їхні мисливські собаки — і ті були далекими родичами один одному.

Люди казали, що на Чекайленді все було точнісінько як у музеї. Прикольний старий пором, що вміщав шість авто. Три квартали старих будівель із червоної цегли на Торговій вулиці, бакалійна крамниця, годинникова вежа старої бібліотеки, магазини. Білі дошки обшивки та кругова веранда старого готелю «Чекайленд», що вже не працював. Острівна церква, вся з граніту і з мозаїчного скла.