До речі, він каже, що те, як ти пишеш свої прописні «з» та «у», схиляючи нижнє заокруглення вліво, свідчить про твою сильну прив’язаність до матері.

І Місті сказала Ангелу Делапорте, що тут він, безперечно, мав рацію.

Вони з Ангелом поїхали до Плезант-Біч, і двері їм відчинила жінка. Вона поглянула на них, закинувши голову так, що лінія її погляду збіглася з лінією її носа. Виставивши підборіддя з тонко стиснутими губами і скоцюрбивши жувальні м’язи в куточках щелепи, наче маленькі кулачки, жінка саркастично спитала:

— А що — Пітеру Вілмоту ліньки самому тут нарисуватися?

Стиснувши отой маленький м’яз, що йде від нижньої губи до підборіддя, тобто підборідний м’яз, так міцно, що на шкірі підборіддя з’явилося безліч дрібних ямочок, вона каже:

— Починаючи із сьогоднішнього ранку мій чоловік тільки й знає, що прикладається до пляшки.

Підборідний м’яз, зморщувальний м’яз — усі ці маленькі м’язи обличчя — це те, що ти відразу ж вивчаєш на курсі анатомії в мистецькому коледжі. Завдяки цьому ти вже зможеш розрізняти фальшиві усмішки, бо м’яз сміху та шийний м'яз сильно відтягують вниз нижню губу, роблять її ледь не прямокутною і оголяють нижній ряд зубів.

До речі, не таке вже й велике досягнення — вміти розбиратися, коли люди лише прикидаються, що ти їм подобаєшся, а коли — ні.

У кухні цієї жінки жовтий шпалерний папір відстає від отвору біля підлоги. Жовті кахлі на підлозі вкриті старими газетами та білою гіпсовою пилюкою. Побіля діри стоїть пакет для покупок, доверху напханий шматками розбитого гіпсокартону. Стрічки порваних та скручених жовтих шпалер стирчать із мішка. Жовтих шпалер із цятками маленьких помаранчевих соняшників.

Жінка стояла поруч з дірою, склавши руки на грудях. Кивнувши на отвір, вона сказала:

— Це там, прямо всередині.

Монтажники стальних конструкцій, пояснила їй Місті, вони прив’язують гілку дерева до вершини нового хмарочоса чи моста на знак того, що під час спорудження ніхто не загинув. Або для того, щоб принести благополуччя новій будівлі. Це зветься «увінчання гілкою». Чудернацька традиція.

У головах отих будівельників повно всіляких ірраціональних забобонів.

Місті сказала домовласниці, щоб та не турбувалася.

Її зморщувальний м’яз стискає брови над переніссям. Її levator labii superioris підтягує верхню губу — і на обличчі з’являється глузлива посмішка, а ніздрі погрозливо роздуваються. Її depressor labii inferioris відтягує нижню губу, оголяючи нижній ряд зубів, і вона каже:

— Це вам доведеться потурбуватися.

А за отвором — маленька темна кімната, оперезана з трьох боків умонтованими в стіну жовтими сидіннями, щось на кшталт кабінету в ресторані, тільки без столу. Мабуть, через це домовласниця і зве її «сніданковою нішею». Жовтого кольору кімнаті надають жовтий вініл та жовті шпалери на стінах. І все це вкрите закарлючками, нанесеними чорною спрей-фарбою, — Ангел водить її рукою по стіні, де написано: «…спасемо наш світ, знищивши оцю армію загарбників…»

Це Пітерова чорна фарба, це його розірвані речення та каракулі. Його рисочки. Фарба петляє через узяті в рамку малюнки на стінах, вишиті подушечки та через лавки, покриті жовтим вінілом. На підлозі — порожні бляшанки з чорними спіралеподібними відбитками рук Пітера, а його чорні відбитки пальців наче й досі стискають ці бляшанки.

Написані спрей-фарбою слова петляють через маленькі рамкові малюнки квітів та пташок. Чорні слова пролягли через маленькі вишиті подушечки, які зазвичай підмощують під сраку. Слова навсібіч розбіглися по кімнаті — і по кахляній підлозі, і по стелі.

Ангел каже:

— Дай мені руку, — і згортає її пальці в кулак, залишаючи стирчати лише один вказівний палець. Притуливши кінчик цього пальця до чорного напису на стіні, він водить його так, щоб Місті відслідковувала кожне слово.

Міцно обхопивши її кулак, він водить її палець. Навколо коміра та пахв його футболки — темні плями поту. Він дихає вином прямо в шию Місті. Поки вона не спускає очей з чорних слів, Ангел якось дивно не спускає очей з неї. І взагалі, в цій кімнаті виникає якесь дивне відчуття.

Ангел притискає її палець до стіни, рухає його по намальованих словах і питає:

— Ти відчуваєш те, що відчував твій чоловік?

Як навчає графологія, коли провести своїм указівним пальцем по зробленому кимось напису або взяти дерев’яну ложку чи копистку і просто провести ними по вже написаних словах, то можна відчути те, що відчував автор цих слів під час їх написання. Доведеться дослідити натиск та швидкість написання, щоб натискати з тим самим зусиллям, що й автор. Щоб писати з такою ж самою швидкістю, що й автор. Ангел каже, що це приблизно як акторський метод. Це він називає методом фізичних дій Костянтина Станіславського.

Ангел каже, що аналіз почерку та акторська методика стали популярними приблизно в один і той самий час. Станіславський вивчав праці Павлова з його слинявим собакою, а також праці нейрофізіолога І. М. Сеченова. А раніше Едгар Аллан По вивчав графологію. І всі намагалися пов’язати фізичне з емоційним. Тіло й душу. Світ і уяву. Цей світ і той світ.

Ведучи палець Місті по стіні, він провів його по отаких словах: «…твою повінь, твою ненаситну жадобу і шумливі домагання…»

Ангел пошепки каже:

— Якщо емоції здатні творити фізичні дії, то повторювання фізичних дій здатне відтворити ті ж самі емоції.

Станіславський, Сеченов, По — усі вони намагалися породити фізичну дію, щоб потім за допомогою її повторення отримати змогу наново відтворити почуття.

Безкінечний спосіб повторити випадкове. Конвеєр для планування та виробництва спонтанного.

Зіткнення містичного та промислової революції.

Як ганчірка, що нею натирають до блиску черевики, — ось як пахне ця кімната. Так, як пахне внутрішній бік широкого ременя. Як бейсбольна рукавиця. Як нашийник собаки. Це слабкий кислуватий запах мокрого годинникового ремінця на твоєму спітнілому зап'ясті.

Звук Ангелового шепоту. Її щока змокріла від його дихання. Його долоня стискає руку Місті міцно, як капкан. Його нігті впиваються їй у шкіру. І Ангел каже:

— Відчуй. Відчуй сама і скажи мені, що відчував тоді твій чоловік.

І слова на стіні: «…ваша кров — це наше золото…»

Інколи щось читати — все одно що ляпаса вхопити.

А потойбіч діри домовласниця щось каже. Потім стукає в стіну і знову каже, цього разу вже гучніше:

— Якщо зібралися щось робити, то вже робіть, не баріться.

Ангел каже:

— Повтори уголос написане.

А на стіні написано: «…ти, як непозбутнє лихо, тягнеш за собою всі свої невдачі та негаразди…»

Проводячи пальцем твоєї дружини по кожному слову, Ангел шепоче:

— Повтори вголос.

А Місті відповідає:

— Ні. Це просто якась маячня, — каже вона.

Міцно обхопивши руку Місті і скеровуючи її палець, Ангел злегка підштовхує її плечем вздовж напису і знову каже:

— Та це ж просто слова. І ти можеш їх проказати.

А Місті відповідає:

— Вони лихі. І не мають сенсу.

Ось ці слова: «…вирізати всіх вас, як жертовних тварин, аж до четвертого коліна…»

Тепла шкіра Ангела міцно огортає її руку. Він шепоче:

— А навіщо ж ти тоді приїхала поглянути на них?

Знову слова: «…по товстих ногах моєї дружини розповзаються варикозні вени…»

По товстих ногах твоєї дружини.

Ангел шепоче:

— І навіщо ж тоді було приїжджати?

Тому, що її милий дурний чоловік не залишив посмертної записки.

Тому, що це — та частина його єства, про яку вона й не здогадувалася.

Тому, що їй хочеться зрозуміти, ким він був. Бо вона хоче виявити, що ж сталося.

Місті відповідає Ангелу:

— Не знаю.

Будівельники, які дотримувалися давніх традицій, пояснює вона йому, ніколи не розпочинали нову споруду в понеділок. Тільки в суботу. Після закладин фундаменту вони кидали в нього жменьку житнього зерна. І тільки через три дні, якщо насіння не проростало, починали будувати. Під долівкою вони клали стару потерту Біблію або замуровували її в стіну. І одну стіну завжди лишали нефарбованою, аж поки не прибували домовласники. Це робилося для того, щоб диявол не дізнався про спорудження нового будинку, аж поки до нього не можна буде в’їхати й жити.