По тривалій мовчанці Ксеня, зібгавшись у клубочок, принишкла. Вона, здається, задрімала, і Тарас боявся ворухнутись, щоб не сполохати її короткого забуття. Отямився, почувши звіддалений шум. Долинув гавкіт собак. Рвучко схопився на ноги. «Що трапилось?» — підхопилась і Ксеня. «Німці! — тривожно озирався навколо Тарас. — Прочісують ліс. Мабуть, запеленгували рацію… Ось що: розходимось у різні боки… Ти біжиш до річки, я спробую трохи затримати їх…» «Я з тобою!» — заперечила Ксеня. «Виконуй наказ! — суворо глянув на неї Тарас. — Рацію втопи… Ну, мерщій… Прощавай, Ксеню!» Він торкнувся шерхлими губами її щоки. «Якщо пощастить вирватись, розкажеш у загоні все до найменших подробиць… Прощавай!» Він метнувся вперед, у густі чагарі. Колюче гілля боляче шмагало його по обличчю. Та він не зважав на це, намагався відійти якнайдалі вбік. Заліг на пагорбі, напружено вдивляючись в гущавину. Собачий гвалт посилився. Врешті він побачив фашистів. Вони йшли врозсип, між стовбурами дерев миготіли їхні бруднозелені постаті. «Достобіса проклятих! — лайнувся Тарас, — не вирватись…» Тривожно озирнувся назад: чи встигла Ксеня добігти до річки? Там очерети, можна причаїтись… Якби вона вміла скористатись очеретиною… Шкода, не встиг розказати, як це робиться…
Біля річки раптом розляглися лункі автоматні черги. Тарас з відчаєм глянув туди, де Ксеня в самотності мала боронитись од ворогів. Оточені! Нащо відіслав її? Бодай би разом розділили долю, хоч загинули б разом… Застогнавши од безсилої люті, прицілився в найближчу ворожу постать, вистрілив. Фашист упав, мов скошений. Кулі задзижчали над Тарасовою головою. Фашисти залягли і плазом посунули до його схованки. Пси здійняли скажений лемент. Раптом почулось страшне ревище. Тарас побачив розлюченого здоровенного ведмедя, котрий, переполоханий стріляниною, видерся з чагарів і могутніми стрибками метнувся назустріч німецьким автоматникам. Фашисти посхоплювались, пси зайшлися біснуватим виттям. Здійнялася люта стрілянина. Такого гвалту Тарасу ще не доводилося чути. Скориставшись замішанням, котре спричинила несподівана поява ведмедя, Тарас залишив свою схованку і перебіг у глибокий, геть зарослий чагарями яр. Скоріше до річки, на допомогу Ксені! Біг, роздираючи в кров обличчя, шматуючи об густе гілля ватянку. Врешті видерся на крутий схил, звідки проглядувалась низина біля річки. Побачив фашистів, що біля самих очеретів збилися в гурт. Зрозумів, що то значило. Вони вбили Ксеню! І тепер оточили її тіло, певне дивуючись, що переслідували дівчиська. Що ж діяти? Вискочити їм назустріч? У нього ще п'ять патронів в обоймі та ще граната… Помститись вбивцям, останню кулю для себе? Він з ненавистю дивився на звіддалену юрму фашистів, розтираючи по щоках пекучі сльози… Ні, він не має права марно гинути, треба спробувати порятуватись, дістатись до своїх… А цим звірам мститиме, доки буде живий… Скотився на дно яру, побіг найгустішими заростями. Метрів за сто раптом надибав печеру, вириту в підніжжі крутого глиняного схилу. Отвір був завалений сушняком. Розгріб, з отвору дихнуло тяжким звіриним духом… Ведмежий барліг! Спробувати? Він проліз в глиб печери, упав в смердюче багно за купою хмизу. Причаївся. За кілька хвилин біля печери почувся собачий лемент. Зрозумів, що фашисти зупинились, не наважуючись протиснутись у смердючі нутрощі барлоги… Пси, чуючи запах звіра, скаженіли. Фашисти голосно перемовлялись… Врешті почувся тріск сухого гілляччя… Фашист вліз до печери. Кілька разів прошив автоматними чергами купи хмизу. Тарас відчув удар в праве плече. Куля пройшла навиліт. Стікаючи кров'ю, Тарас поволі втрачав свідомість. Останнє, що зафіксувала його пам'ять, було жарке дихання вівчарки просто в обличчя. Пес, обнюхавши його, заскіглив і метнувся до виходу…
Опритомнів Тарас од холоду і дикого болю в плечі. Скільки минуло часу, не знав. Виповз з барлоги. Була ніч. Густий туман вистелив яругу. Роздерши спідню сорочку, Тарас спробував перебинтувати плече. Сповиток вийшов благенький, але хоч трішки вгамувався біль. Він, певне, втратив дуже багато крові. В очах пливли райдужні кола, мерехкотіли барвисті метелики. Плазом видерся з яру. Прислухався. Мертва тиша залягла навколо. Десь в хащі ухкала сова. Спробував підвестись, але ноги підкосились, і він впав знеможено. Лежав горілиць, чуючи, як холод вповзає в тіло. Якщо не рухатиметься, задубне… Перемагаючи кволість, поповз у лісову хащу. Кілька діб повз отак чагарями, то втрачаючи свідомість, то приходячи до пам'яті… Уночі підповз до хутірського обійстя, глухого, омертвілого… Ледь вистачило сили перекинутись через паркан. Там і знайшла його на світанні тітка. Коли розплющив очі, з подивом упізнав господиню, в якої був з Ксенею після болотяного полону. «Щось ти ніяк од мого двору не одіб'єшся, — скупо усміхнулась тітка. — Де ж дівчину подів?» «Забили її, — глухо мовив Тарас. — Фашисти…» Тітка перехрестилася. Вона обмила йому рану, намастила якоюсь маззю, туго перебинтувала. Два тижні пролежав Тарас у ліжку, перш ніж зміг звестися на ноги. Сумно розмірковував увесь час, як розповість Максименку про Ксенину смерть… І про ту коротку розмову, в якій Ксеня зізналася в своїй любові…
— Дарма я її одіслав до річки, — сказав Тарас, заново переживши давноминуле.
— Про що ти? — здивовано глянула на нього Зіна.
— Про Ксеню, — пояснив Максименко, одразу зрозумівши його. — Дарма караєшся, Тарасе… Не твоя вина…
— Ой, засиділись ми, — зиркнула на годинник Зіна, — Кім розіспався, як вдома… Шкода і будити його..
— А залишайтесь, — запропонував Максименко. — Місця вистачить.
— Ні — заперечив Тарас. — Завтра сусіди запомітять, що в начальника міліції гості настирливі і неспокійні ночами товчуться…
— Тоді я одвезу вас, — підвівся Максименко.
— Теж не варто, — зупинив його Тарас. — Знову ж таки допитливі сусіди подивуються, що новий помешканець катається на міліцейській машині…
— Ми зупинимось за два квартали од вашого помешкання, — усміхнувся Максименко Тарасовій обачливості, хоч був вельми нею втішений: Сокрута вже відчував себе виконавцем важливого завдання.
Капітан Марчук повернувся з Крутого. Доповідав Максименку з відчуттям успішно проведеного розслідування.
— Опитав майже всіх, — говорив він, порпаючись у своїх записах. — Моє передбачення ствердилось: Батюк після повернення з міста одразу пішов до дільничного міліціонера, вітання од майора Максименка передати… Пізніше бачили його біля магазину в гурті, де він похвалявся своїм знайомством з начальником обласного управління міліції, говорив, що чекає його в гості… Звісно, це не сподобалось ворогам… Там у них взагалі погані справи з реєстрацією прибулих, на порубці лісу працюють люди, про яких дільничний міліціонер взагалі нічого не відає: хто вони, звідки… Після вбивства з хутора зникло двоє: двадцятилітній Степан Яцків, працював на порубці, і місцевий Грицько Стецюк, родини не має, жив у приймах в однієї молодиці, вона про нього не може сказати нічого певного… Оголосив розшук цих двох… Не сумніваюсь, що вони і є вбивцями… Підлими, потайними, оскаженілими од люті, вбивцями…
— Малого привіз? — спитав Максименко.
— Нема потреби, — відповів Марчук. — Його забрала тітка, рідна сестра Мусія Батюка… Дільничного треба викликати і всипати по саму зав'язку: він взагалі там наче грає в піжмурки, з зав'язаними очима блукає… Люди важкі: «не чув, не бачив, не знаю» — ось їхні відповіді… Схоже на кругову поруку…
— Ну це ти вже занадто, — заперечив Максименко. — Бояться люди, то й мовчать… Треба розуміти їхню психологію: після такого жорстокого вбивства не кожен наважиться бути говірким…
Після обіду принесли пошту, і Максименко знову викликав капітана. Дільничний з Крутого Сизонов надіслав на ім'я начальника управління доповідну записку, в якій він висловлював свої сумніви щодо методів розслідування, які застосовував на хуторі начальник карного розшуку. Він ображав людей безпідставними підозрами і звинуваченнями, кричав на старого і малого, погрожував виселкою, хапався за зброю, привселюдно лаяв за вайлуватість в роботі дільничного, тим самим принижуючи його гідність і підриваючи його авторитет.
