Дурниці всі оті ворожіння! І все ж, серце щемно завмирало їй бодай при таких зловісних словах: «Чоловік, за яким побиваєшся, ніколи не вернеться… Може, його вже немає в живих…» Відьомський вогонь в очах циганки палахкотів такою переконаністю і вірою в сказане, що Гелена мимоволі поринала в якусь крижану сладу священного жаху і жаліла себе. Знала б лише циганка, що не за рідним чоловіком сохне її серце!..
Про Симона вже два місяці не було жодної чутки. Де ж він заподівся?
Гелена таки зважилась і заявила органам влади, що є дружиною відомого бандита. Як і передбачав Симон, їй простили, лише зауважили, що прийшла вона трохи запізно. Але ж простили. А чого б і не простити? Чи так вже вона й завинила перед Радянською владою, що була за дружину тому кровопивцю і вік свій занапастила? Адже вона аж ніяк не замішана в його бандитських злочинах!
Спочатку боялася помсти з боку Тетериних поплічників. Але влітку були розгромлені усі лісові схрони. Про чоловіка, правда, не було ніяких певних вістей. Не знайдений серед вбитих, немає і серед арештованих. Пропав безвісті. Розповідали, що їх ловили в болоті. Може, його поглинула багнюка? Най би й не вертався ніколи, най би пророцтво циганки стосувалось його долі!
На автобусній зупинці Гелена притишила кроки. Може, і собі зачекати автобуса? Досить прогулянки. Не розвіює вона пригніченого настрою, навпаки — ще більша журба плине в душу. Оглянулась довкола, і раптом… Ні, в це важко було повірити!
На зупинці стояв… Симон Колиба. Але чомусь у формі майора міліції. Він тримав за руку маленького хлопчика, котрий — одразу було те видно — був неймовірно схожий на нього.
— Боже мій! Невже це ти, Симоне? — пошепки сказала вона, підійшовши впритул до них. — Невже я бачу тебе?
Він якусь мить дивився на неї.
— Гелена?!
— Я! — тільки й спромоглася видихнути вона і аж очі собі протерла, бо хотіла пересвідчитись, що це не примарилось їй од перевтоми і журного настрою, а перед нею стоїть дійсно ніхто не інший, а Симон Колиба.
Підійшов автобус. Зупинка спорожніла. Хлопчик нетерпляче смикав батька за руку.
— Стривай, Кім, — нагнувся до нього Тарас. — Поїдемо трохи згодом.
— Так от, виявляється, хто ти є, Симоне! — вражено вигукнула Гелена. — Виходить, недарма передчувало моє серце, що ти не з тими виродками, Симоне.
— Тарас я, — назвав він себе. — Тарас Сокрута. — Твоє серце не обманювало тебе, Гелено, — стримано посміхнувся він.
— Боже мій… Симо… Тарасе, — похопилась вона, дивлячись на нього з невтихаючим подивом. — Та ти ж геть сивий!
— Еге ж, — сумовито глянув на неї Тарас, — білий, як лунь… А як ти думала? Витримати наругу таких головорізів, як Дикий та твій Жовтобрюх, легко?
— Боронь боже! — перехрестилася Гелена. — Не мій він! Бодай би десь земля йому в ногах розверзлася!
— Може, таки й розверзлася, — мовив Тарас. — Пропав він під час облоги. Може, в болоті захряс, а може, таки й вислизнув… Він хоч і череватий, та спритний бандюга…
— Та я ж наче на світ народилася, коли він пощез… Бодай би вже і не чути ніколи про нього!.. Чого ж ти не озивався так довго? Схрони ж відколи розгромили!
— Лікувався після «лісових курортів», Гелено. Ти ж знаєш, на що вони здатні!
— Бачиш, Симоне… Ти даруй, що тебе так величаю, бо для мене ти таки Симон… Я ж тоді не відала, хто ти є, а попереджала — стережись їх! Чого ж не послухав?
— Тепер видніше, — усміхнувсь Тарас, — що тоді слід було робити…
— А я ж повинилася… Простили мені!
— Виходить, послухала мене? Отже, в нагоді моя порада стала?
— Я то послухала! — Гелена пильно глянула на Кіма, погладила його по голові. — Син? Викапаний батько…
— А ті песиголовці не помітили цього, на щастя, — пригорнув Тарас до себе сина. — А може, й помітили, та не зізнались ми їм!
— Що? І він там був? — жахнулась Гелена. — І жінка?
— Були, Гелено, бачили скажену породу.
— Слава богу, що все обійшлося, що живі-здорові, — щиро мовила вона.
На обличчі Тараса з'явилась тінь, і він одвернувся, щоб вона нічого не помітила. Нащо знати їй всю правду?.. Хай думає, що у нього все гаразд…
— Куди ж його оце везеш? — нахилилась вона до Кіма. — Ич, який соромливий!
— У дитсадок, а сам на роботу… Я вчора лиш повернувся, Гелено… Думав, днями навідатись до тебе…
— Не забув, значить? — зраділа Гелена.
— Справа є, — сухо мовив Тарас.
— Е-ех, Симоне, — докірливо глянула на нього Гелена, зітхнувши. — Виходить, лише в справі хотів заглянути… А я, було, подумала… Дурепа я! Та нащо тобі знати мої печалі? Хто я тобі?
— Ти розповідала колись, Гелено, що Тетеря десь ховає награбоване золото… Ну, Томася за нього він тоді прикінчив, згадуєш? Він ніколи не зізнавався тобі, де ховає той скарб? — говорячи це, Тарас пильно дивився на неї, намагаючись прочитати в її очах правду відповіді.
— Ні, ніколи, — твердо мовила Гелена. — Хоч ти, може, і не віриш мені… Нічого я не знаю про те золото… Якщо Тетеря загинув, то й таємницю з собою на той світ забрав…
— Заради тієї таємниці я й повернувся тоді до схрону… Тільки не пощастило нічого взнати…
— Бог з ним, з тим кривавим золотом! А я ж таки попереджала тебе, Симоне… Не послухав…
Прийшов автобус.
— Ну, бувай, Гелено Моравська-Тетеря! — проказав з легкою усмішкою Тарас. — Може, згадаєш дещо, то приходь, розповіси…
Він підхопив сина на руки і втиснувся в переповнений автобус. Затуманеним зором Гелена дивилась йому вслід. У свідомості звучало його трохи глумливе величання: Моравська-Тетеря… Звичайно, хто вона віднині для працівника міліції? Колишня дружина бандита і не більш!
Лише тепер вона по-справжньому збагнула, яка між ними відстань. Адже він не Симон Колиба. Ніколи він не належав до бридкого товариства тих душогубів. Тому її так і тягло до нього. Вона аж тепер зрозуміла істинний смисл свого прагнення домогтися од нього якоїсь, бодай найменшої, прихильності. Її вабив чистий світ, до якого він належав. Вона передчувала в його натурі щось світле, незвичайне. Але який він далекий, який недосяжний нині! Доля її позначена печаттю страждання. Бо ніколи не одгукнеться на її почуття той, хто знайшов своє щастя з іншою.
Їй стало невимовно шкода себе. Пішла, не чуючи під собою дороги.
Сіла на зарошену лаву і гірко та невтішно розридалась.
— Вас хто покривдив? — почула над собою скрипучий голос.
Підвела голову, здивувалась чужому співчуттю.
Дідок з цапиною борідкою спинився і жалісливо дивився на неї.
— А-а, — одмахнулася вона, витираючи на щоках рясні сльози. — Ніхто мене не кривдив… Сама у всьому винна…
— Буває, — співчутливо мовив дідок і пошкандибав геть, кілька разів озирнувшись на неї.
Гелена сиділа незрушно. Жовте кленове листя на мокрому асфальті будило їй в душі якусь давню тривогу…
Зірвався вихор, налетів на самотнє деревце, шарпонув його, шелеснув опалим листям і одразу ж вгамувався. Мов і не налітав оскаженіло, не гнівився. На вітах кленка лишилося зовсім мало листя. Деревце завмерло — безпорадне, насторожене. Щось сирітське було в ньому…
«Отак і на мене злющий вітрюган наскочив, — невтішно подумала Гелена. — Літа мої позривав, як безборонне листя, і в безвість поніс… Скільки їх ще лишилося, тих літ? Хто прихистить безталання моє? Самотина мені судилась, гірка самотина… Еге ж, сама у всьому винна…»
Вона уявила себе осінньою гілкою, обшарпаною вітром. На душі стало смутно. Не витирала вже сліз. Хай плаче душа, легше стане…
«Павук проклятущий обікрав мою долю, — з ненавистю подумала про чоловіка, од якого не було жодної звістки. — Ненаситний кровопивця… Чого піддалася йому? Чого не боронилася?» Скільки кривди зазнала з ним! А найбільша, найзліша ота його кривда, коли розпач вогнем випалив їй душу, коли руки хотіла на себе накласти…
…То було ще тоді, як не знала Симона. Жила сподіванням на краще. Пітьмавий світ, в якому чула себе полонянкою, світ, котрий спорудив і ревно оберігав Тетеря, зневаживши її жіночі мрії і жадання, гнітив її, змушував шукати бодай якого просвітку. Люта її самотність ставала дедалі дошкульнішою.
