Доки велась ця розмова, майор Гаращенко вивчав карту, щось виписував у блокнот. Врешті він сховав карту і нотатки в планшет, підвівся.

— Отже, я чекаю обіцяного провідника, — звернувся він до Максименка. — Коли прислати машину?

— Години за дві. Маю його проінструктувати.

— Усі необхідні інструкції отримає у нас, — мовив майор.

— То хоч психологічно настроїти, — стояв на своєму Максименко. — Адже ви розумієте відповідальність моменту? Колишній бандерівець виступає проти своїх?

— Було б дуже добре, якби він це розумів! — сухо зауважив Гаращенко, спохмурнівши. Помітно було, що він не вірив у швидку метаморфозу колишнього бандита.

— Ось для цього я й мушу з ним побесідувати, — мовив Максименко, потискаючи на прощання міцну майорову руку. — Не сумнівайтесь, все буде гаразд!

Він вийшов з кабінету, лишивши за собою непричинені двері. В коридорі глянув на годинник. До початку бойових дій лишалось сім годин.

Десь далеко, в передсвітанній тиші, вже народжувались і визрівали події, котрих ніхто не міг достеменно передбачити. Бандити, що причаїлись в лісових нетрях, були приречені. Вже ніщо не могло відвернути миті справедливої покари тих, хто назавжди втратив людську подобу. Їм було пропоновано скласти зброю і прийти з повинною. Було обіцяно амністію. Та вони не йняли голосу розуму, не подолали темної влади звірячих інстинктів, набутих за час свого знелюдіння. І цим вирішили свою долю.

Максименко втішно подумав, що вже незабаром од хижаків, що таяться в схованках, не лишиться жодного сліду. День розпрозориться, повітря очиститься. Люди більш не знатимуть страху і гіркот кривавих трагедій. Звільнені од загрози зазнати підступність бандитських зграй, вони, може, і не знатимуть поіменно усіх, хто у нещадному бою виборював це прекрасне право — жити вільно і щасливо. Такі, як Герасим Волошин, Сокрута, Басенко, — їх тисячі мужніх бійців, — відстоюють людське на землі. І кожна мить жорстокої війни за людську гідність і щастя виповнює рядових її учасників усвідомленням великого смислу цієї праведної, священої боротьби.

Басенко лежав у густій зарошеній траві. Насторожена тиша запала навколо. Тільки вишумовували глухо ялиці і смереки та чулись поодинокі скрики птиць, розбуджених світанням.

Ранок був сивим: густий туман вставав од землі і заволік все білою завісою.

Початок атаки довелось відкласти на дві години, бо ворог міг скористатися присмерком і туманом і вислизнути з оточеного табору. Щоправда, на випадок, коли бандити наважаться втікати через трясовину, на невеликому болотяному острівцеві, геть зарослому чагарниками, замаскувалися два взводи прикордонників. Їх привів Павло Жигайло, що знав єдину прохідну стежину, якою могли скористатися бандити.

Басенко бачив цього кремезного, похмурого з обличчя, колишнього бойовика, знав його історію. Він був свідком, коли Жигайло попрохав у взводного бодай якусь зброю. «Обійдешся!» — різко відповів молодший лейтенант. «А як бій розпочнеться, чим накажете стріляти? — ображено спитав Жигайло. — Адже оця палиця — зброя нікудишня, самі бачите…» «Твоя місія скінчилась, — відповів прикордонник. — Дорогу показав — і все… Можеш йти до третього ешелону. Там наготовані криті машини для твоїх колишніх приятелів. Якщо ж сюди сунуться, то попадуться в певні руки. Мої кулеметники знають свою справу. Без тебе обійдемось». Жигайло був невдоволений роллю пасивного споглядача майбутнього бою.

Острова він не залишив, причаївся в заростях недалеко од кулеметних гнізд.

Оперативна група, якою командував Басенко, йшла в складі головного ударного загону і мала окреме завдання: якнайшвидше дістатися головного бункера і надати допомогу полоненому розвідникові Сокруті.

«Відчаяка, — думав Басенко про нього, — в самому лігві звіра діяв! На його місці міг би бути і я… Адже нас теж готували для такого завдання… Пішов він один за всіх… Я все зроблю, щоб допомогти йому! Був би він лиш живий!»

Чекання умовного сигналу ставало нестерпним. Небо швидко світліло.

«Чого вони мудрують? Чого не починають? — непокоївся Басенко. — Так досидимось, що й справді бандити десь вислизнуть. Може, крізь болото не один хід? Може, й Жигайло про це знає, та не сказав, пощадив колишніх дружків? Авжеж, правий взводний, що не довірив йому зброї! Іди знай, що у того на думці!»

Підповз зв'язківець од Гаращенка. «Групі рухатись слідом, — передав розпорядження командира головної ударної групи, — бій буде сконцентровано на правому фланзі прориву, „десятці“ не затримуватись, проникати на територію табору. Сигнал — дві зелені ракети».

Зв'язківець поспішив у розпорядження командира, а Басенко передав його наказ своїм по ланцюгу. Чекання відтак стало ще нестерпнішим. Басенку здалось, що його годинник цокотить на весь ліс.

«Коли? Коли ж нарешті? — дивився він у небо. — Чого чекаєм?»

Подумав про Мальву. Вона, мабуть, солодко-пресолодко спить і жодної гадки не має, де він нині. Може, навіть бачить його зараз уві сні. Але ніяке сновидіння не навіє їй правди про нього…

Несподіваний спалах двох зелених вогників у небі урвав його роздуми. Почувся тріск гілляччя, важка луна кроків швидко здаленіла.

Група Басенка рушила слідом. Через півгодини загриміли вибухи гранат, зацокотіли кулемети. Атака розпочалася з чотирьох боків.

З шаленої стрілянини, що долинала звідусюди, Басенко зрозумів: застигнути ворога зненацька не вдалося. Бандити зайняли кругову оборону.

Після бою з'ясується, що Хмара, передчуваючи близьку осаду, вже кілька ночей тримав загони автоматників і кулемети на підступах до табору з усіх чотирьох боків…

Група Басенка швидко посувалась вперед, користуючись, вузьким коридором прориву. Біля самого табору вийшли на кулеметне гніздо бандитів. Залягли, поповзли в обхід. Гримнуло кілька гранатних вибухів, і ворожий кулемет замовк. «Усі цілі?» — спитав Басенко найближчого до себе оперативника. «Колосовський поранений. В ногу…» — доповів той. «Надати йому допомогу, одному лишитись біля нього до підходу своїх… Останнім — за мною!» — звелів Басенко, миттю оцінивши ситуацію.

До табору було вже зовсім близько. Та минуло ще добрих півгодини, доки крізь білу завісу туману забовваніли чорні обриси бліндажів. Рухалися плазом, боячись нарватись на вогонь бандитського кулемета. Дістались найближчого бліндажа.

Залягли навколо, прислухались. Канонада бою, як і попереджав Гаращенко, лунала на правому фланзі. З лісової хащавини долинала шалена стрілянина: бандити, очевидно, чинили відчайдушний опір.

У таборі було тихо. Басенко дав автоматну чергу. Бліндаж німував.

— Пропоную скласти зброю! — гукнув Басенко. — Ви оточені!

Мертва тиша. Скидалось на те, що в таборі не було жодної живої душі.

До головного бункера дістались також плазом. Бункер був добре замаскований. Чорнів лише скісний отвір. Метнули туди гранату.

— Ви оточені! Здавайтесь! — знову гукнув Басенко, не ймучи віри, що бандити могли геть до останнього полишити табір.

З глибини бункера, одразу ж після вибуху гранати, із здійнятими руками вискочили кілька бандитів. Їх оточили і обшукали.

Дебелий бандит, з перев'язаною головою, пояснив, що він командує загоном поранених, яких лишили для охорони табору. Крім них тут нікого немає. Всі далеко в лісі, на вогневих рубежах. Хмара із загоном автоматників і кількома пулеметниками пробивається з оточення по центру. Судячи з усього, їм вдалося вихопитись. Шлях єдиний — через болото…

— Не вихопились! — урвав його пояснення Басенко. — А з вас, виходить смертників зробили? Адже зверхник ваш кинувся навтьоки, а вас лишив напризволяще…

Бандит відповів, що, мабуть, так і є. Вони й справді смертники. Хмара наказав боронитись до останнього патрону. Набоїв досить, є кулемет і гранати, та ув'язуватись в бій не має сенсу.

Тому вони вирішили здатися без єдиного пострілу. Сподіваються на помилування.

На питання, де може подітися полонений Хмарою Симон Колиба, бандит не міг сказати нічого певного. «А жінка? Де жінка? — спитав Басенко. — Показуй, де у вас в'язнів тримали!» «Софія? — перепитав бандит, — пішла, звичайно, з Хмарою…» «Жінка Колиби!» — пояснив Басенко. «Не чув про таку! — мовив похмуро бандит. — У таборі була одна жінка, Софія, коханка Хмари…» Басенко зрозумів, що натрапив на бандерівців, які були мало обізнані з тим, що відбувалось останнім часом у схроні.