Марчук тим часом був у Києві і доповідав заступнику міністра про «утопічний» план Максименка.

— З цього Сокрути він штучно робить єдиного виконавця складнющої операції, товаришу полковник. Сподівається, що Сокрута один зможе мало не всі банди деморалізувати, знешкодити, вивести з лісу…

— А що пропонуєте ви?

— У кожної банди є своє керівництво. Отже, ліквідувати керівників — і банд як не було.

Заступник міністра іронично глянув на нього.

— Цієї хвилини, коли ми з вами розмовляємо, мабуть, працівники Успенівського райвідділу міліції вже ліквідували Жигайла. А без нього боївка — стадо овець. Всі розбіжаться по домівках. Їм набридла непевність становища.

— Ви певні, що це саме так?

— Жодного сумніву, товаришу полковник. Через кілька днів вам доповім. На мушці в мене й Жовтобрюх. А там — Хмара. Словом, оперативні дії, а не утопія…

— Конкретніше, що ви хочете, товаришу Марчук?

— Підтримки… Максименка важко переконати в раціональності дій, які я пропоную…

— Не обіцяю… Ми не так давно затвердили Максименкову ідею… Здається, і ви були з нею згодні.

— Ви ж знаєте, що посвячений в неї я запізно. А в душі я з ним не погоджувався…

— А ви завжди дійте, як підказує ваше сумління. Тоді іншим буде видніше, чого ви хочете, — полковник твердо поклав руку на стіл, давши зрозуміти, що розмова закінчена.

Марчук відбув з Києва ні з чим. Жалкував, що його тут не підтримали. Думав, як виправдовуватись перед Максименком, коли той довідається, що він їздив у міністерство. Скаже, що сумніви виникли. Хотів поради, як краще… А раптом заступник міністра передасть Максименку зміст їхньої розмови? Що тоді? Сказати, що принципово не згоден з планом Максименка? Але чого тоді мовчав раніше? Не проаналізував усіх можливостей? Адже життя дає свої поправки…

Він зовсім не здогадувався, яка розмова на нього чекає…

Максименко викликав його одразу, ледь він переступив поріг свого кабінету.

— Товаришу майор, — офіційно звернувся він до нього, — ви давали розпорядження Вегері надіслати двох міліціонерів до Жигайла?

— Так, давав. Я хотів вам доповісти, але не встиг…

— Чому не встигли? До міністерства поспішали погодити непродуману операцію?

Марчук мовчав.

— Ви подумали про долю міліціонерів, які виконують ваш наказ?

— Все продумано, товаришу підполковник. Все…

— Ви послали людей на вірну смерть, — урвав його Максименко.

— Це ваше припущення?

— Я отримав шифровку від Сокрути.

— Він там?

Замість відповіді Максименко наказав:

— Пишіть офіційне пояснення… Врахуйте, що ваша доля відтепер залежить од того, чи зможемо ми врятувати людей…

Сокрута довідався про затриманих, ледь дістався табору Жигайла.

— Є у нас два прецікавих типи, — сказав Жигайло, привітавшись. — Казали, буцімто вони од Хмари. А паролі у них старі, от і зацапали їх… Ходімте познайомлю…

Стрибунець потерпав од жару: далося взнаки сидіння під водою. Він не виявив ніякої цікавості до пропозиції Жигайла, а Сокрута одразу ж пішов до тісного, схожого на льох підземелля, де сиділи затримані.

Він не повірив своїм очам: двоє міліціонерів з Успенівського райвідділу стояли перед ним. Сокрута був колись там у відрядженні і бачив їх. Сокрути вони не пізнали. Тарас заспокоївся.

— То, кажете, од Хмари? — спитав їх Жигайло. — Брешете! Од Хмари сьогодні прибув ось він, — вказав на Сокруту. — Поганий же ви затіяли маскарад, шановні! Сьогодні все як є скажете!

— Цікава ситуація! — стурбовано мовив Тарас, вийшовши з підземелля разом з Жигайлом. — Виходить, хтось хотів підмінити мене…

— Як хтось? — криво усміхнувся Жигайло. — Ті, що нашими слідами никають, вистежують нас…

— Звідки ж вони довідались, що Хмара доручив мені особливу місію? — спитав Тарас.

— Хтось із Хмариного оточення на два млина водичку ллє, думаю… Ось тобі і конспірація! — сплюнув Жигайло. — Все вони про нас знають… Нікуди з цієї клятущої облоги не дінешся… Що не день, то гірше…

— Еге ж, справи кепські, — підтримав його Тарас. — До речі, знаєш, чого до тебе прибув?

— Стежити за мною, чого ж ще? — хмуро глянув на нього Жигайло.

— Не вірить тобі Хмара, як і багатьом іншим, — довірливим тоном мовив Тарас. — От і послав мене навести ревізію і скласти повну картину дійсного стану справ.

— Про цих двох лазутчиків доповіси йому?

— Авжеж. А ти що, не збирався? — глянув на нього з подивом Тарас.

— Хотів утаїти… Розумієш, важко буде йому довести, що не вів з ними ніяких переговорів. Не довірятиме він мені ще більше…

Тарас відчув, що Жигайло не до кінця відвертий у цій розмові. Щось гнітило його, але він не наважувався відкритись до кінця.

— Нічого не розумію! — нахмурився Тарас. — Можеш пояснити більш докладно?

Вони спинились над глибокою кручею. Внизу, виблискуючи сріблом, в'юнилась між камінням швидка річечка. Жигайло задивився на гори, вкриті зеленим натовпом смерек і ялин.

— Краса яка! — зітхнув він. — Якби ти знав, як я люблю наші гори, Симоне! — Помовчав. — А може, зараз мені найкраще кинутись сторч головою туди, до дідька в пащу? — показав рукою вниз.

— Казна-що верзеш! Що за настрої?

— А такі настрої, дорогий ревізоре, що набридло мені геть все… Набридло ховатись, набридло блукати вовкулакою, коритись чиїйсь примсі… Розбої чинити набридло! Запам'ятовуй! Доповіси все Хмарі… — глянув затравлено на Тараса Жигайло.

— Доповім, не турбуйся, — пообіцяв Тарас. — Ось тепер я дещо розумію. Відступник ти, Жигайло, не минути тобі покари, од якої тоді вдалося мені порятувати тебе…

— Авжеж, не минути, — з серцем мовив Жигайло. — Тут, розумієш, ще до прибуття цих двох розмова у мене з хлопцями вийшла… Більшість схилялась йти з повинною до совітів. Адже програна наша справа, чи не так? Не зиркай вовком! Знаю, що ти з фанатиків… І в мене кілька отаких затятих знайшлося. Один щез з табору… Певне, до Хмари, з доносом…

— Знаєш, чого я тобі допоміг тоді, у Хмари? — спитав його Тарас.

— Досі не можу втямити, — зізнався Жигайло.

— Шкода тебе стало. Молодий, гарячий… А, виходить, це твоє послідовне відступництво від священої мети…

— Тепер не пожалієш? — ошкірився Жигайло. — Я й не сподіваюсь на твоє і Хмарине милосердя!

— Охолонь! — гримнув на нього Тарас. — Вислухай до кінця… Так от, донос таки на тебе був, — збрехав він, скориставшись Жигайловою інформацією. — Того я й присланий перевірити… Гірко мені бачити в тобі відступника. Але у мене свої міркування. Думаю, не варто силою утримувати в боївках нестійких борців за нашу справу… Нам потрібні лише послідовні і переконані люди… Не потрібне і марне кровопролиття… Адже не чужі ви, хоч і відступники… Українці ви… Моя думка така: кожен повинен сам вирішувати свою долю…

— Правду кажеш? — недовірливо глянув на нього Жигайло. — Може, боїшся, що прикінчу тут тебе як ревізора?

— Не маю потреби хвостом крутити, — твердо мовив Тарас. — Що думаю, те і кажу… Про Діброву чув? Вивів з лісу якихось десяток людей, покаявся… Усіх помилували…

— Може, то агітка?

— Не агітка. Од Хмари чув. Погрожував він їм розправою, але совіти пильнують усіх помилуваних і реабілітованих…

— То й мені так діяти? — вражено вигукнув Жигайло. — Ха, не може бути! Адже ти майже радиш! Оце то ревізор!

— Ти сам вже давно вирішив свою долю… Ще тоді, коли збунтувався проти Хмари, — суворо припинив Тарас його. — Не мені тебе ні виправляти, ні направляти на істинно праведну путь… Хмарі я доповім, що твоєї боївки не існує…

— Це коли мої хлопці вас випустять!

— Не турбуйся. Цієї ж ночі ми вивітримся. А отих двох вуйків, що сидять у підземеллі, раджу також не чіпати… Вони — як живий місток до совітів…

— Страшний ти чоловік, Симоне, — вже по-дружньому мовив Жигайло. — Ти ж читаєш мої думки!

— Не така складна справа — читати думки відступника, — удав з себе суворого Тарас. — Прощавай на цьому. Не попадайся нашому брату на вузькій дорозі…