Уцілів лише один кут готелю, на внутрішніх стінах висять шматки гіпсу. Далі будинки світять нутрощами просто неба. Фортечний мур за готелем стоїть, однак багато з його амбразур розбито. Море нагадує про себе заледве чутним шумом прибою з іншого боку. Навколо лише завали й тиша. Кожен зубець помальований зоряним світлом. Скільки тіл розкладаються в купах каменю, що лежать перед ними? Дев’ять. Може, й більше.

Вони йдуть до огородження фортечних мурів, хитаючись, мов п’яні. Дійшовши до стіни, Фолькгаймер зиркає на Вернера. А тоді переводить погляд у ніч. Його запорошене обличчя таке біле, що він схожий на гіганта, зробленого з пилу.

Там, за п’ять кварталів на південь, дівчина й досі програє музику на платівці?

— Візьми гвинтівку. Йди, — каже Фолькгаймер.

— А ти?

— Я по їжу.

Вернер тре очі, засліплений красою зоряного світла. Він не відчуває голоду, наче назавжди позбувся цієї набридливої звички.

— Але ж хіба ми не?..

— Іди, — повторює Фолькгаймер.

Вернер дивиться на нього востаннє: порвана куртка, квадратове підборіддя. Лагідні великі руки. «Ким ти міг би стати».

Він знав? Увесь цей час?

Вернер пересувається від укриття до укриття. Наплічник у лівій руці, гвинтівка — у правій. Залишилося п’ять набоїв. У голові звучить шепіт дівчини: «Він тут. Він мене уб’є». Він іде на захід, спускається каньйоном завалів, продираючись через цеглу, дроти і шматки шиферу, чимало з яких іще гарячі, через покинуті, на вигляд, вулиці, хоча, може, чиїсь очі стежать за ним із-за розбитого скла: німців, французів, американців чи британців, він не знає. Можливо, приціл якогось снайпера зупиняється на ньому саме в цю секунду.

Ось один черевик із товстою підошвою. Ось фанерний кухар, що лежить на спині, тримаючи дошку, на якій крейдою написана назва сьогоднішнього супу. Ось великі заплутані котушки колючого дроту. І скрізь трупний сморід.

Присівши в укритті, що колись було туристичним магазином сувенірів — кілька декоративних тарілок на полицях, на обідку кожної з яких написані різні імена, виставлені за алфавітом, — Вернер намагається зрозуміти, де він. «Coiffeur Dames»[67] з протилежного боку вулиці. Глуха стіна приміщення банку. Мертвий кінь, запряжений у воза. Тут і там уцілілі будинки стоять із вибитими вікнами, з них піднімаються сліди від диму, мов залишки плюща, здертого зі стін.

Як уночі світло! А він і не знав. Денне сонце його засліпить.

Вернер звертає праворуч, наче на рю д’Естре. Будинок номер чотири по рю Воборель досі стоїть. Усі вікна на його фасаді вибиті, і стіни майже не закопчені; два дерев’яні горщики для квітів ще висять.

«Він просто піді мною».

Їм завжди казали, що необхідно мати певність. Ціль. Ясність. Той комендант Бастіан з курячими грудьми й бабською ходою казав, що виб’є з нього невпевненість.

«Ми кулі, ми ядра. Ми вістря меча».

Хто тут найслабший?

Фон Румпель вагається перед могутньою шафою. Заглядає між старим одягом, що висить усередині. Жилети, штани в смужку, поїдені міллю бавовняні сорочки з високими комірцями й комічно довгими рукавами. Старезний хлопчачий одяг.

Що це за кімната? Великі дзеркала на дверцятах гардероба вкриті віковими чорними плямами, під невеличким письмовим столом стоять старі шкіряні чоботи, а з кілочка звисає щіточка для пилу. На столі — фотографія хлопця в бриджах на вечірньому пляжі.

За розбитим вікном безвітряна ніч. У зоревому світлі кружляє попіл. Голос, що просочується крізь стелю, повторюється… «Звісно, мозок замкнутий у суцільній темряві, діти… Але все одно світ, який він конструює…», знижуючи тоні викривляючись у міру розрядження акумулятора, лекція уповільнюється, наче вчитель виснажився, а тоді зовсім змовкає.

Серце бухкає, голова гудить. Зі свічкою в одній руці й пістолетом у другій фон Румпель знову повертається до гардероба, такого великого, що можна залізти всередину. Як таку монструозну річ підняли на шостий поверх?

Він підносить свічку ближче й бачить у тіні висячих сорочок те, що недобачив під час попереднього огляду, — сліди серед пилу. Від пальців, чи колін, чи й того, й того. Цівкою свого пістолета він розсуває одяг. Яка глибина цього гардероба?

Він нахиляється всередину всім тілом і в цей час чує дзвін — двоє дзвоників дзеленчать згори й знизу. Через цей звук він сахається назад, ударяється головою об верхівку гардероба, свічка падає, а фон Румпель приземляється на спину.

Він дивиться, як котиться свічка, як її полум’я піднімається вгору. Чому? Який дивний принцип вимагає, щоб полум’я свічки завжди було спрямоване до неба?

П’ять днів у цьому будинку, а діамант так і не знайшовся, останній контрольований німцями порт у Бретані майже втрачено, а разом з ним — й Атлантичний вал. Він уже прожив більше, ніж передрікав йому лікар. А тепер цей дзвін двох крихітних дзвоників. Оце так настає смерть?

Свічка повільно котиться. У бік вікна. У бік фіранок.

Унизу вхідні двері зі скрипом відчиняються. Хтось заходить усередину.

Підлога в передпокої завалена битим посудом — увійшовши, неможливо не шуміти. У кінці коридору чекає кухня, повна завалів. Хол усіяний купами попелу. Перекинутий стілець. Попереду сходи. Якщо дівчина не втекла за ці кілька хвилин, то вона десь на горішньому поверсі будинку, біля передавача.

Із гвинтівкою в обох руках і наплічником, закинутим через плече, Вернер починає підніматися. На кожному поверсі очі йому застилає чорнота. У нього під ногами з’являються і зникають плями. Сходи всипані розкиданими книжками, документами, дротами, пляшками і чимось схожим на уламки старовинних лялькових будиночків. Другий поверх, третій, четвертий, п’ятий, і скрізь однакова розруха. Він не знає, чи дуже шумить, і чи це має хоч якесь значення.

Здається, на шостому поверсі сходи закінчуються. Майданчик із трьома напіввідчиненими дверима: ліворуч, уперед і праворуч. Він іде праворуч, піднявши гвинтівку. Він очікує побачити залпи, роззявлені пащеки демонів. Натомість світло з розбитого вікна ллється на увігнуте ліжко. У шафі висить дівчача сукня. Сотні якихось дрібничок — галька? — викладені вздовж плінтусів. У кутку стоять два напівпорожні відра, напевно, з водою.

Він запізнився? Він приставляє Фолькгаймерову гвинтівку до ліжка, піднімає відро й робить один ковток, другий. За вікном, далеко за сусіднім кварталом, за фортечними мурами, з’являється й зникає єдиний вогник — човен гойдається на хвилях.

Хтось за його за спиною каже:

— Ага.

Вернер обертається. Перед ним хитаючись стоїть німецький офіцер у польовій уніформі. П’ять смужок і три ромби — штабс-фельдфебель. Блідий і прим’ятий, такий худий, що аж світиться, він волочить ноги до ліжка. Шкіра на його шиї з правого боку дивно висить над тугим комірцем.

— Не рекомендую, — шепоче він, — змішувати морфій із божоле.

У нього на лобі злегка пульсує жилка.

— Я вас бачив, — згадує Вернер. — Перед пекарнею. З газетою в руках.

— А я — тебе, крихітка-рядовий. Я тебе бачив.

Його посмішка каже Вернові, що він вважає їх схожими, товаришами. Спільниками. Що вони прийшли в цей будинок, шукаючи одного й того ж самого.

З іншого боку коридору, за штабс-фельдфебелем, видно неможливе — вогонь. Зайнялася фіранка в кімнаті просто навпроти майданчика. Язики вогню вже облизують стелю. Штабс-фельдфебель запихає палець за комір, намагаючись його послабити. Обличчя кістляве, зуби огидно стирчать. Він сідає на ліжко. На цівці його пістолета виблискує зоряне світло.

У ногах ліжка Вернерові заледве видно низенький столик, на якому маленькі дерев’яні будиночки, тулячись, збираються в місто. Це Сен-Мало? Він переводить погляд від моделі на полум’я через коридор і на Фолькгаймерову гвинтівку, приставлену до ліжка. Унтер-офіцер нахиляється вперед і нависає над мініатюрним містом, мов змучена химера.