ЧИ СЕН-МАЛО ЧИ КАНКАЛЬ = ЗВЕРТАЄМОСЯ ПО ДОПОМОГУ

В ПОШУКУ Й ЗНЕШКОДЖЕННІ

Крапка, крапка, тире, тире, летить повідомлення дротами, що оперезали Європу.

На третій день після початку облоги Сен-Мало пополудні обстріл стихає, мовби артилеристи раптово поснули біля своїх гармат. Горять дерева, горять машини, горять будинки. Німецькі солдати в укриттях п’ють вино. Священик у шкільному підвалі кропить стіни святою водою. Двоє коней, збожеволілі від страху, вибивають двері гаражу, у якому їх зачинили, і мчать галопом між недогорілими будинками по Ґранд-рю.

Близько четвертої години хибно націлена американська польова гаубиця за три кілометри від міста вистрелює один набій. Він перелітає через міські мури й вибухає, влучивши в північний парапет форту Насьональ, де трьохсот вісімдесятьох французів тримають проти їхньої волі, не надавши достатнього захисту. Дев’ять помирають на місці. В одного з них при цьому в долоні затиснуті карти, якими він щойно грав у бридж.

Усі чотири роки, які Марі-Лор провела в Сен-Мало, дзвони на соборі святого Вікентія били щогодини. Однак тепер вони мовчать. Вона не знає, скільки часу провела в пастці горища, й навіть день зараз чи ніч. Час — штука порска: дай йому вислизнути раз, і вже ніколи не вдасться знову вхопити його за хвіст.

Спрага така гостра, що вона роздумує над тим, чи не вкусити себе за руку, аби напитися рідин, які там курсують.

Вона дістає бляшанки з їжею із кишень дідового пальта й припадає губами до краєчків. Обидві мають смак жерсті. Їхній вміст — лише за міліметр.

— Не ризикуй, — каже голос її батька. — Не ризикуй шуміти.

— Лише одну, Papa. Другу я залишу. Німець пішов. Майже напевно пішов.

— Тоді чому не спрацював натяжний дріт?

— Бо він його перерізав. Або я проспала дзенькіт. Хіба мало причин?

— Навіщо йому йти, коли те, що він шукає, тут?

— Хто знає, що він шукає?

— Ти знаєш.

— Я така голодна, Papa.

— Старайся думати про щось інше.

— Про бурхливі потоки чистої, холодної води.

— Ти вцілієш, ma chérie.

— Звідки тобі знати?

— Через діамант, що у твоїй кишені. Бо я залишив його тут, щоб він тебе захищав.

— Він лише наразив мене на більшу небезпеку.

— Тоді чому в будинок не влучили? Чому він не загорівся?

— Це просто камінь, Papa. Галька. Буває лише випадок, щасливий і нещасливий. Випадок і закони фізики. Пам’ятаєш?

— Ти жива.

— Я жива лише тому, що ще не померла.

— Не відкривай бляшанки. Він тебе почує. Він уб’є тебе без вагань.

— Як він може мене вбити, якщо я не можу померти?

Колами, колами крутяться питання; розум Марі-Лор ось-ось закипить. Щойно вона видерлася на стільчик від піаніно в кінці горища й обмацує Етьєнів передавач, намагаючись упізнати його перемикачі й котушки: ось фонограф, ось мікрофон, ось один із чотирьох дротів, під’єднаний до пари батарейок, — як чує якийсь звук, що долинає знизу.

Голос.

Він просто під нею. Мочиться в туалеті на шостому поверсі. Випускає з себе кволу уривчасту цівку й стогне так, наче йому боляче. Перериваючись на стогін, він гукає:

— Das Häuschen fehlt, wo bist du Häuschen?[56] — Щось із ним негаразд. — Das Häuschen fehlt, wo bist du Häuschen?

Відповіді немає. До кого він говорить?

Звідкись здалеку чутно глухі звуки пострілів міномета й зловісний свист набоїв, що пролітають над будинком. Вона слухає, як німець виходить з туалету і йде в бік її спальні. Так само шкутильгаючи. Бурмочучи. Схиблений. Häuschen — що це означає?

Скриплять пружини її матраца; вона цей звук упізнає будь-де. Він увесь цей час спав на її ліжку? Шість віддалених вибухів лунають один за одним, тихіші за постріли зеніток, дальші. Корабельна артилерія. А тоді починаються барабанні дрібушки, б’ють тарілки, б’ють дзвони вибухів, утворюючи над дахом вогняну сітку. Закінчилося затишшя.

У животі — прірва, у горлі — пустеля. Марі-Лор дістає з кишені одну з бляшанок. Цеглина й ніж у неї під рукою.

— Не треба.

— Якщо я й далі слухатимусь тебе, Papa, то помру від голоду з їжею в руках.

У її спальні внизу стоїть тиша. Набої пролітають невтомно, кожен заряд просвистує з передбачуваним інтервалом, малюючи над дахом довгу червону параболу. Вона користується їхнім шумом, щоб відкрити бляшанку. І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, — свистить набій, «дзинь», — дзвякає цеглина об ніж, а ніж об банку. Глухий жахливий вибух десь далеко. Набій із різким звуком розколює стіни десятка будинків.

І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, дзинь. І-І-І-І-І-І-І-І-І-І, дзинь. За кожним ударом — молитва. Не дай йому почути!

П’ять змахів, і з бляшанки тече рідина. Після шостого їй вдається розсікти по колу чверть кришки й відігнути її лезом ножа.

Вона піднімає бляшанку і п’є. Холодне, солоне — це квасоля. Консервована варена зелена квасоля. Розсіл надзвичайно смачний; здається, його вбирає кожна клітина її тіла. Вона спорожнює бляшанку. Батьків голос у її голові змовк.

Вернер проводить антену крізь понівечену стелю й торкається нею до скрученої труби. Тиша. Рачкуючи, протягує дріт уздовж підвалу, наче прив’язуючи Фолькгаймера до золотавого стільця. Тиша. Вимикає напівживого ліхтаря, притискає навушник до здорового вуха, заплющуючи очі, й умикає полагоджений приймач, проводить голкою по котушці налаштування, конденсуючи всі свої відчуття в одне.

Статика, статика, статика.

Може, вони надто глибоко. Може, руїни готелю створюють електромагнітний екран. Може, у радіо зламалося щось істотне, чого Вернер не визначив. Або ж, може, фюрерові супернауковці сконструювали зброю над усіма зброями й перетворили цей закуток Європи на шматок брухту, де лишилися живі тільки Вернер із Фолькгаймером.

Він знімає навушники й вимикає зв’язок. Пайки давно з’їдені, фляжки порожні, а мул на дні відра, повного щіток для фарбування, неможливо пити. Вони з Фолькгаймером обидва зробили кілька натужних ковтків, але Вернер точно знає, що більше не зможе проковтнути й краплі.

Батарейка в радіо майже розряджена. Коли вона сяде, у них залишиться ще велика американська, на одинадцять вольт, із зображенням чорного кота та боці. А далі що?

Скільки кисню дихальна система людини перетворює на вуглекислий газ щогодини? Були часи, коли Вернер із задоволенням розгадав би цю загадку. А тепер він сидить, тримаючи на колінах дві Фолькгаймерові ручні гранати, відчуваючи, як у його душі згасає останній вогник світла.

Повернути ручку однієї, а тоді другої. Він згоден зірвати їхні чеки, тільки щоб освітити підвал, тільки щоб знову хоч щось побачити.

Фолькгаймерові полюбилося вмикати свій польовий ліхтар і направляти його слабкий промінь у дальній куток, де на двох полицях стоять вісім чи дев’ять гіпсових голів, кілька — з надбитими краями. Вони схожі на голови манекенів, тільки майстерніше зроблені: три — з вусами, дві — голомозі, на одній — солдатський картуз. Навіть при вимкненому ліхтарі голови наче випромінюють у темряві дивне світло: чисто-біле, не зовсім видне, але й не невидне, воно відбивається на Вернеровій сітківці, майже світіння серед чорноти.

Мовчазні, уважні, спокійні.

Обман зору.

Відверніться, обличчя.

У чорноті він повзе у бік Фолькгаймера — близькість велетенського коліна його друга в темряві заспокоює Вернера. Поряд із ним — гвинтівка. Десь далі — тіло Бернда.

— Ти коли-небудь чув, що про тебе розказували? — питає Вернер.

— Хто?

— Хлопці в Шульпфорті.

— Дещо чув.

— Тобі це подобалося — бути Велетнем? Знати, що всі тебе бояться?

— Не так і приємно, коли весь час питають, якого ти зросту.

Десь над землею вибухає набій. Десь там, нагорі, горить місто, вирує море, рачки ворушать тонкими вусиками.