— Що тепер, — питає Етьєн. — Пообідаємо?

— У школу, — каже вона. — Мені хочеться в школу.

Квартира Франка Фолькгаймера на третьому поверсі будинку без ліфта в передмісті Пфорцгайма, що в Західній Німеччині, має три вікна. Майже все, що з них видно, — це рекламний щит, закріплений на карнизі будівлі навпроти. На ньому зображені різноманітні види м’яса, шматки ковбаси, заввишки з Фолькгаймера, червоні й рожеві, з сірими краями, прикрашені гілочками петрушки завбільшки з кущ. Уночі чотири безрадісні прожектори над щитом заливають квартиру дивним відбитим світлом.

Йому п’ятдесят один рік.

Косий квітневий дощ падає в променях прожекторів, телевізор моргає блакитним. Фолькгаймер звично пригинається, йдучи коридором, що з’єднує кухню й кімнату. Ні дітей, ні хатніх тварин, ні рослин, майже порожні книжкові полиці. Лише розкладний столик, матрац і крісло перед телевізором, у яке він і сідає, тримаючи на колінах бляшанку здобного печива. Він з’їдає його одне за одним: спочатку кружальця з квіточками, потім кренделики і нарешті листочки.

На екрані чорний кінь допомагає людині вилізти з-під упалого дерева.

Фолькгаймер установлює й ремонтує телевізійні антени. Щоранку він вбирає синій комбінезон, витертий на широких плечах і закороткий унизу, і йде на роботу у великих чоботах. Він досить сильний, щоб пересувати масивні розсувні драбини самотужки, та й не великий любитель поговорити, тому виїжджає на більшість викликів сам. Люди телефонують в офіс компанії, замовляють установлення антени, скаржаться на поганий сигнал, перешкоди, на шпаків, що звили гніздо на дротах. Фолькгаймер приїжджає, лагодить обірваний кабель, збиває гніздо мітлою або піднімає антену вище.

Лише в найвітряніші, найхолодніші дні Фолькгаймер почувається в Пфорцгаймі як удома. Йому подобається, коли вітер задуває йому за комір, подобається бачити прозоре від вітру світло, припорошені снігом далекі схили пагорбів, дерева (усі одного віку — посаджені після війни), вкриті блискучим інеєм. Зимовими пообіддями він ходить між антенами, мов матрос між снастями. У сутінковому синьому світлі йому згори видно, як на вулицях люди поспішають додому; часом повз нього пролітає чайка, біліючи на тлі ночі. Приємна, звична вага інструментів у нього на поясі, запах дрібного дощу, кристалічний блиск сутінкових хмар: лише в такі миті Фолькгаймер має мир у душі.

Але в більшість днів, особливо теплих, життя його виснажує; дедалі більші затори, графіті, політика компанії, усі незадоволено бурчать про бонуси, пільги, понаднормові години. Іноді, у повільній літній спеці, задовго до світанку, Фолькгаймер ходить квартирою у світлі прожекторів й відчуває свою самотність, мов хворобу. Він бачить, як високі ялини рядами колишуться на грозовому вітрі, чує, як скриплять їхні серцевини. Він згадує ґрунтову підлогу будинку, у якому зростав, мереживне світанкове світло, що лилося крізь ялинові лапи. Іншим разом його переслідують передсмертні погляди людей, і в спогадах він знову їх убиває. Убитий у Лодзі. Убитий у Любліні. Убитий у Радомі. Убитий у Кракові.

Дощ стукає у вікна, барабанить по даху. Перш ніж піти спати, Фолькгаймер спускається в під’їзд перевірити пошту. Він не заглядав у свою скриньку понад тиждень. Між двома листівками й рахунком лежить невеличкий пакунок від ветеранської організації із Західного Берліна. Він несе пошту у квартиру й відкриває його.

На однаковому білому тлі сфотографовані три різні предмети, до кожного прикріплена акуратна картка з номером.

14-6962. Солдатський полотняний наплічник, сірий, із двома лямками.

14-6963. Маленький будиночок, зроблений із дерева, розбитий з одного боку.

14-6964. Квадратний записник із м’якою обкладинкою, на якій написано одне слово: «Fragen».

Будиночок він не впізнає, наплічник міг би належати будь-якому солдатові, але, чий це записник, він розуміє з першого погляду. На горішньому куті чорнилом виведено В. П. Фолькгаймер кладе два пальці на фотографію, ніби намагаючись підняти його і погортати.

Він був ще дитиною. Вони всі були дітьми. Навіть найбільші з них.

У листі написано, що ця організація намагається передати речі родичам убитих солдатів, чиї імена невідомі. За їхньою інформацією, він, фельдфебель Франк Фолькгаймер, служив старшим офіцером загону, до якого входив власник цієї торби, забраної армією США з табору для полонених у Франції, у Берне, 1944 року.

Чи знає він, кому належали ці речі?

Він кладе фотографію на стіл і стоїть, опустивши свої великі руки. Він чує скрип осей, гарчання вихлопної труби, дощові краплі на даху вантажівки. Гул хмари комарів. Важкі кроки й гучні хлопчачі крики.

Перешкоди, а тоді постріли.

Але чи по-людськи залишати його отак? Навіть мертвого?

Ким ти міг би стати.

Він був малий, світловолосий, із відстовбурченими вухами. Коли мерз, то защіпав комірець кітеля на всі ґудзики і ховав руки в рукавах. Фолькгаймер знає, кому належали ці речі.

Юта Ветте викладає алгебру шестикласникам у школі міста Ессена: змінні, ймовірності, параболи. Щодня вона вбирається однаково: чорні штани з нейлоновою блузкою: бежевою, чорною або світло-синьою. Іноді — з яскраво-жовтою, якщо вона почувається невимушено. У неї молочна шкіра й так само біле, мов папір, волосся.

Ютин чоловік, Альберт, — добрий, повільний, лисуватий бухгалтер, що має у підвалі модель залізниці й пристрасно любить пускати по ній потяги. Довгий час Юта вважала, що не може мати дітей, а тоді, у віці тридцяти семи років, раптом завагітніла. Їхньому синові, Максу, шість. Він любить багнюку, собак і питання, на які неможливо відповісти. Останнім часом Максові понад усе подобається складати літаки з паперу. Він повертається додому зі школи, сідає на підлогу в кухні й починає складати хитромудрі літаки один із одним із непохитною, майже страхітливою завзятістю, перевіряючи різні кінцівки крила, хвости, носи, здається, заради самої втіхи від процесу, від перетворення плаского паперу на літак, здатний злетіти.

Початок червня, якийсь із четвергів, шкільний семестр ось-ось має закінчитися. Вони в громадському басейні. Небо затягнуте грифельно-сірими хмарами, у мілкій частині басейну верещать дітлахи, а батьки розмовляють, читають журнали або дрімають на шезлонгах, і навколо все як завжди. Альберт стоїть біля буфету в плавках, із маленьким рушником, закинутим на широкі плечі, і роздумує над вибором морозива.

Макс пливе незграбно, закидаючи вперед спочатку одну, а тоді другу руку, й час від часу оглядається, щоб упевнитися, що його мама на нього дивиться. Наплававшись донесхочу, він загортається в рушник й залізає на шезлонг поряд із нею. Макс невисокий, дрібний і має відстовбурчені вуха. На його віях блищать крапельки води. Крізь хмари просочується захід сонця, повітря потроху холоднішає, й сім’ї одна за одною вирушають додому пішки, на велосипедах чи автобусом. Макс дістає печиво з картонної коробки й голосно хрустить.

— Я люблю це печиво у формі тваринок, Mutti,[70] — посміхається він.

— Я знаю, Максе.

Альберт відвозить їх додому у їхній маленькій гуркітливій автівці «НСУ Принц 4». Юта виймає зі свого шкільного портфеля купу річних контрольних робіт й сідає за кухонний стіл їх перевіряти. Альберт ставить грітися воду на макарони зі смаженою цибулею. Макс бере чистий аркуш паперу з письмового столу й починає складати літак.

У вхідні двері хтось стукає, тричі.

Юта не розуміє, чому, але кров починає шуміти у її вухах. Кінчик олівця зависає над сторінкою. Це ж просто гість — сусід, друг чи та маленька дівчинка, Анна, що живе на їхній вулиці, яка іноді сідає поряд із Максом у його кімнаті нагорі й повчає його, як найкраще будувати вигадливі міста з пластмасових кубиків. Але Анна стукає не так.

Макс біжить до дверей із літаком у руці.