«Три фальшивих. Один справжній. Буде найкраще, — сказав директор, — якщо ніхто не знатиме, чи в нього діамант, чи фальшивка. І кожен, — додав він із серйозним поглядом, — має поводитися так, наче несе справжній камінь».

Замкар каже собі, що його діамант не справжній. Не може бути, щоб директор віддав простому працівникові камінь вагою сто тридцять три карати й дозволив йому покинути Париж. І все одно він дивиться на нього, не спроможний позбутися думки: «А що як?»

Він оглядає поле. Дерева, небо, сіно. Темрява на дотик, мов оксамит. Уже з’явилось кілька блідих зірок. Марі-Лор розмірено дихає уві сні. Кожен має поводитися так, наче несе справжній камінь. Замкар ховає діамант у торбинку й опускає її в наплічник. Він відчуває його крихітну вагу на своєму серці.

Кілька годин по тому замкар прокидається й бачить силует літака, що затуляє собою зорі, несучись на схід. Пролітаючи в нього над головою, літак м’яко тріщить. А тоді зникає. За мить стрясається земля.

Край нічного неба, за стіною дерев, розцвітає червоним. У вогненному, мерехтливому світлі він бачить, що літак був не сам, що небо роїться ними, що вони десятками літають туди-сюди, мчать у всіх напрямках, і, на хвилю втративши орієнтацію, йому здається, що він дивиться не вгору, а вниз, так, наче пляма світла впала на клин води, змішаної з кров’ю, і небо стало морем, а літаки — голодною рибою, яка в темряві кидається на свою здобич.

Двері злітають із завіс. Цегла перетворюється на пил. Величезні хмари крейди, ґрунту й граніту, розпухаючи, вивергаються в небо. Усі дванадцять бомбардувальників уже завернули назад, набрали висоту й перегрупувалися високо над Ла-Маншем, доки черепиця, що злетіла ввись, усе ще падає на вулиці.

Стіни охоплює вогонь. Загоряються припарковані автомобілі, фіранки, абажури, дивани й матраци, й мало не всі двадцять тисяч томів у бібліотеці. Полум’я зливається й сильнішає, підіймається стінами міста, мов приплив, виплескується на провулки, переливається через дахи, перетікає через стоянку. Дим женеться за пилом, попіл — за димом. Палаючи, висить у повітрі газетний кіоск.

По всьому місту з підвалів і склепів малонці молять небеса: «Господи Боже, захисти це місто і жителів його, не покинь нас, заради всього святого. Амінь». Старечі руки стискають гасові лампи, репетують діти, виють собаки. В одну мить чотирьохсотрічні балки притулених один до одного будинків охоплює полум’я. Частину старого міста, підперту західними стінами, поглинає вогненна буря, у якій найвищі язики полум’я сягають ста метрів. Кисень такий ненажерливий, що у вогонь затягує все, важче за кота. Вивіски на кронштейнах тягнуться до жару; горщики з рослинами з’їжджають бруківкою і перекидаються. Стрижі, злітаючи з димарів, загоряються й кидаються вниз, мов роздуті іскри, перелітають через міські стіни й гаснуть у морі.

На рю де ла Кросс «Бджолиний готель» на одну мить стає майже невагомий, піднятий вогняною спіраллю, а тоді сиплеться на землю дощем уламків.

Марі-Лор скручується калачиком під ліжком, затиснувши камінь у лівому кулаці, а будиночок — у правому. Гвіздки в балках скриплять і зітхають. Шматки тиньку, цегли й скла сипляться на підлогу, на модель міста на столі, на матрац у неї над головою.

— Papa, Papa, Papa, Papa, — повторює Марі-Лор, але її голос наче відділився від тіла, а слова звучать далеким сумним віршем. Їй здається, що весь цей час земля під Сен-Мало трималася купи корінням здоровенного дерева, яке росте в центрі міста, на площі, де вона ніколи не бувала, і тепер це величезне дерево вириває Божа рука, викорчовуючи його разом із шматками граніту й каміння, висмикує товсті закрутки кореня — кореня, що схожий на крону, перевернуту догори дриґом і встромлену в ґрунт — хіба не так його описав би доктор Жефар? Кришаться міські стіни, зникають вулиці, багатоквартирні будинки падають, мов іграшки.

Повільно, з полегшенням світ влягається. Ззовні чується легке побрязкування — напевно, це падають шматки скла. Звук водночас гарний і дивний, наче це з неба сиплються самоцвіти.

Хай де її двоюрідний дід, чи зміг він вижити?

Чи хтось зміг?

А вона змогла?

Будинок скрипить, плаче, стогне. А тоді чується звук, схожий на шелест вітру у високій траві, тільки голодніший. Від нього дрижать фіранки і її ніжні слухові перетинки.

Вона відчуває запах диму й розуміє — пожежа. З вікна її спальні вилетіло скло, й тепер вона чує, як щось горить за віконницями. Щось величезне. Весь район. Усе місто.

Стіна, підлога, дно її ліжка ще холодні. Будинок ще не охопило полум’я. Та чи надовго?

«Заспокойся, — думає вона. — Зосередься: глибоко вдихай, глибоко видихай. Глибоко вдихай знову». Вона не вилазить із-під ліжка. Вона каже:

— Ce n’est pas la réalité.[22]

Що він може згадати? Бачив, як інженер Бернд зачинив двері в підвал і сів на сходи. Бачив велетня Франка Фолькгаймера на золотавому кріслі, що колупав щось на штанах. А тоді згасла лампочка під стелею, Фолькгаймер увімкнув свій ліхтар, і їх накрив рев — звук такий голосний, що й сам міг слугувати за зброю, він поглинав усе, струшуючи саму земну кору, й на якусь мить Вернер бачив лише Фолькгаймерів ліхтар, який відлетів убік, мов наляканий жук.

Їх смикнуло. На мить, на годину, на день — хтозна, як надовго? — Вернер опинився в Цольферайні, над ямою, яку шахтар викопав скраю поля для двох мулів. Стояла зима, Вернерові було щонайбільше п’ять. Шкіра на мулах була майже прозора, й крізь неї виднілися кості, і на їхні розплющені очі налипло бруду, і він був такий голодний, що думав, чи не залишилося на мулах м’яса, яке можна було б з’їсти.

Він чув, як край лопати загрібає гравій.

Він чув голосний вдих сестри.

А тоді, наче якась еластична стрічка натягнулася до краю, щось смикнуло його назад у підвал під «Бджолиним готелем».

Підлога перестала труситися, але звук не стих. Він притискає долоню до правого вуха. Гул залишається, схожий на дзижчання тисячі бджіл, десь дуже близько.

— Це мені чується? — питає він, але не чує своїх слів.

Ліва сторона його лиця мокра. Навушників, які він мав на собі, немає. Де верстак, де радіо, що це таке важке тисне на нього згори?

Зі своїх плечей, грудей і волосся він струшує гарячі шматки каміння й дерева. Знайти ліхтар, перевірити, як там інші, перевірити, що з радіо. Перевірити, що з виходом. З’ясувати, що сталося з його слухом. Це раціональні кроки. Він намагається сісти, але стеля стала нижча, і він ударяється головою.

Спекотно й стає дедалі спекотніше. Він думає: «Нас замкнули в коробку, а коробку вкинули в жерло вулкана».

Минають секунди. А може, й хвилини. Вернер і далі стоїть на колінах. Знайти ліхтар. Потім товаришів. Потім вихід. Потім розібратися зі слухом. Напевно, солдати Люфтваффе згори вже пробираються крізь уламки їм на допомогу. Але він не може знайти свого ліхтаря. Він навіть не може підвестися.

У цілковитій темряві перед його очима миготить тисяча рухливих червоних і синіх плям. Язики полум’я? Видіння? Вони спалахують над підлогою, а тоді піднімаються до стелі, світячись дивно, спокійно.

— Ми мертві? — кричить він у темряву. — Ми загинули?

Щойно затихло ревіння бомбардувальників, як над будинком просвистує артилерійський набій і з глухим гуркотом вибухає неподалік. На дах щось сиплеться — його уламки? жарини? — і Марі-Лор каже вголос:

— Ти надто високо. — Вона примушує себе вилізти з-під ліжка. Годі висиджуватися. Вона повертає камінь у будиночок, ставить на місце планки, які слугують йому за дах, вкручує димаря й опускає крихітну модель у кишеню сукні.

Де її черевики? Вона повзає по підлозі, але намацує лише шматки дерева і, напевно, скалки віконного скла. Вона знаходить ціпок і в самих панчохах виходить у коридор. Тут запах диму сильніший. Підлога досі холодна, і стіни теж. Вона облегшується в туалеті на шостому поверсі й стримується, щоб не смикнути ручку бачка, знаючи, що він більше не наповниться. Вона завмирає, перевіряючи, чи повітря не стало гаряче, перш ніж іти далі.