— Я дещо почув. Будь ласка…

Фолькгаймер не рухається, наче зроблений із дерева. Вернер смикає його щосили, але він замалий, заслабкий — його запал зникає, щойно з’явившись.

— Годі, — звучить Фолькгаймерів голос із темряви. — Нічого з цього не вийде.

Вернер сідає на підлогу. Десь у руїнах над ними нявчать коти. Голодні. Як і він. Як і Фолькгаймер.

Один із хлопців із Шульпфорти якось розповів Вернерові про перегони в Нюрнберзі: океан транспарантів та прапорів, казав він, натовпи хлопців під ліхтарями, і сам фюрер на престолі за кілометр від глядачів, прожектори освітлюють колони в нього за спиною, атмосфера перенасичена важливістю, злістю й правильністю. Ганс Шильцер від цього шаленіє, Геріберт Помсель від цього шаленіє, кожен хлопець у Шульпфорті від цього шаленіє, і єдиною людиною у Вернеровому житті, здатною бачити крізь всю цю театральщину, виявилася його молодша сестра. Як? Як Юті вдавалося так багато розуміти про те, як влаштований світ? Тоді як він розумів так мало.

«Але чи можна було ручатися за те, що ми зараз не наштовхнемося на верхній шар торосів і не будемо розчавлені між двома поверхнями крижаних масивів?»

«Він тут. Він просто піді мною».

Зроби щось. Врятуй її.

Але Бог — це лише біле холодне око, півмісяць, що висить над димом і блимає, блимає, тоді як місто поволі перетворюється на пил.

У кузові «Опеля» Фолькгаймер уголос читає Вернерові листа від Юти. Аркуш, на якому він написаний, у велетенських Фолькгаймерових лаписьках здається мало не клаптиком.

«…Ага, а ще гер Зідлер, що завідує шахтами, надіслав тобі записку, щоб привітати з успіхом. Він каже, що тебе помітили. Це означає, що ти можеш приїхати додому? Ганс Пфеферінг просив переказати тобі, що «сміливого куля не зачепить», однак, на мою думку, це погана порада. У фрау Елени зуби вже не так сильно болять, але їй не можна палити, а це робить її дратівливою, я казала тобі, що вона почала палити?..»

З-над Фолькгаймерового плеча, крізь тріснуте заднє вікно автомобільного кузова, Вернер дивиться, як рудоволоса дівчинка в оксамитовому плащику летить за два метри від землі. Вона пролітає повз дерева й дорожні знаки, схиляючись убік на поворотах; як і від місяця, від неї немає куди подітися.

Нойман Перший веде «Опель» на захід. Вернер скручується клубочком під лавкою в кузові й не ворушиться годинами, закутаний у ковдру, відмовляючись від чаю і від консервованого м’яса, доки летюча дитина не відпускає його й на мить. Мертве дівчатко в небі, мертве дівчатко у вікні, мертве дівчатко просто поряд із ним. Двоє вологих очей і третє око від кулі більше не блимають.

Їхнє авто підстрибує на дорогах, їдучи через маленькі зелені міста, де підстрижені дерева тягнуться вздовж сонних каналів. Двоє жінок на велосипедах з’їжджають із дороги й здивованими поглядами проводжають вантажівку — диявольську машину, що приїхала шкодити їхньому місту.

— Франція, — каже Бернд.

Бані вишневих гілок пропливають над головою, набубнявілі пуп’янками. Вернер прочиняє задні двері й звішує ноги з заднього бампера. Його п’яти мало не торкаються дороги, що пропливає внизу. По траві качається кінь; п’ять білих хмар оздоблюють небо.

Вони висаджуються в місті, що називається Епернé. Власник готелю приносить вино, курячі ніжки й бульйон, який Вернерові вдається не виблювати. Люди за столом розмовляють тією ж мовою, якою до нього в дитинстві шепотіла фрау Елена. Ноймана Першого відправляють по бензин, а Нойман Другий дискутує з Берндом про те, чи справді коров’ячі тельбухи використовувалися як надувні камери в дирижаблях часів Першої світової війни. Троє хлопчиків у беретах виглядають із-за одвірка й поїдають Фолькгаймера великими очима. За ними шість розквітлих роменів у сутінках утворюють обриси мертвої дівчинки, а тоді знову стають квітками.

— Принести ще? — питає господар готелю.

Вернер не може похитати головою. У цю мить йому страшно опустити долоні — ану ж вони пройдуть просто крізь стіл.

Вони їдуть цілу ніч і зупиняються на світанні біля блокпосту на північному краєчку Бретані. Удалині бовваніє обнесена мурами цитадель Сен-Мало. Хмари — розкидані стрічки м’яких сірих і синіх барв, а під ними — такий самий океан.

Фолькгаймер показує черговому їхні документи. Не питаючи дозволу, Вернер вилізає з вантажівки й переступає через низький парапет, прямуючи на пляж. Він оминає декілька барикад і підходить до краю води. Праворуч від нього — смуга захисних перешкод, схожих на дитячі іграшки-коробочки з лялькою на пружині, — колючий дріт простягається щонайменше на півтора кілометра вздовж узбережжя.

На піску жодного сліду. Хвилястою лінією лежить галька й шматки водоростей. Видно трисусідні острови з низькими кам’яними фортецями; на причалі світиться зелений ліхтар. Чомусь це здається доречним — дійти до краю континенту, бачити перед собою лише море з його матовою поверхнею. Наче це й був той кінцевий пункт, до якого Вернер ішов, відколи поїхав із Цольферайна.

Він умочає долоню у воду й кладе пальці до рота, щоб відчути солоний смак. Хтось його гукає, але Вернер не обертається; понад усе йому хочеться стояти тут увесь ранок і дивитися, як під променями світла перекочуються хвилі. Вони вже волають: Бернд, а тоді Нойман Перший. Нарешті Вернер обертається й бачить, що вони махають, й обережно йде в бік «Опеля», оминаючи колючий дріт.

На нього дивляться з десяток людей. Вартові, жменька містян. Багато з них приклали долоні до рота.

— Дивися під ноги, хлопче! — кричить Бернд. — Там міни! Ти що, не бачив знаків?

Вернер залізає в кузов і схрещує руки на грудях.

— Зовсім звихнувся? — питає Нойман Другий.

Кілька душ, яких вони бачать у старому місті, притискаються спинами до стін, щоб пропустити побитий «Опель». Нойман Перший зупиняється навпроти чотириповерхової будівлі зі світло-блакитними віконницями.

— Kreiskommandantur,[57] — оголошує він. Фолькгаймер іде всередину й повертається разом із полковником у польовому однострої: мундир райхсверу, широкий ремінь, високі чорні чоботи. Слідком за ним — двоє ад’ютантів.

— Ми вважаємо, що тут діє ціла мережа, — доповідає один ад’ютант. — Після закодованих числових послань вони передають оголошення: про народження, хрещення, заручини й смерті.

— А тоді лунає музика, майже завжди, — додає другий. — Що це означає — нам не відомо.

Полковник проводить двома пальцями вздовж своєї досконалої лінії підборіддя. Фолькгаймер дивиться на нього, а тоді на його помічників так, наче переконує засмучених дітей у тому, що якась несправедливість буде виправлена.

— Ми знайдемо їх, — обіцяє він. — Це не забере багато часу.

Райнгольд фон Румпель відвідує лікаря в Нюрнберзі. «Пухлина в горлі, — повідомляє лікар, — уже діаметром чотири сантиметри. Пухлину в тонкій кишці виміряти важче».

— Три місяці, — виносить вирок лікар. — Може, чотири.

Годину по тому фон Румпель приходить у гості на вечерю. Чотири місяці. Сто двадцять світанків, ще сто двадцять разів йому треба буде примусити своє зболене тіло встати з ліжка і вбратися в уніформу. Офіцери за столом обурено обговорюють інші числа: восьмий та п’ятий підрозділи німецької армії відступають на північ через усю Італію, а десятий, певно, перебуває в оточенні. Можливо, вони втратять Рим.

Скільки солдатів?

Сто тисяч.

Скільки одиниць машинерії?

Двадцять тисяч.

Подають печінку. Кубики, посипані сіллю й перцем, скупані в багряній підливці. Коли тарілки забирають, фон Румпель віддає свою, повну неторканої страви. Три тисячі чотириста марок — це все, що в нього залишилося. І три крихітні діаманти, які він тримає в конверті у своєму портфелі. Кожен, напевно, десь із карат.

Якась жінка за столом із захватом розповідає про перегони хортів, про швидкість і збудження, яке вона відчуває, коли на них дивиться. Фон Румпель простягає руку взяти круглу дужку своєї чашки з кавою, намагається приховати дрож. Офіціант торкається його руки.