Вернер. Вона й досі його пам’ятає: біле волосся, несміливі руки, тепла усмішка. Єдиний Фредеріків друг. Вона каже вголос:

— Він був дуже малий.

Мати показує Фредерікові нерозкритий конверт — прим’ятий, пожовтілий, старий, із його іменем, написаним дрібним нахиленим почерком, — але він не виказує зацікавлення. Настає вечір, вона залишає листа на столику, відміряє чашку рису й ставить варитися, і вмикає кожнісіньку лампу й люстру, як робить завжди, не для того, щоб краще бачити, а тому що почувається самотньою — квартири з обох боків порожні, а коли скрізь світиться, то здається, наче когось чекаєш.

Вона перетирає для нього овочі в пюре. Годує Фредеріка з ложки. Ковтаючи, він мугикає — йому смакує. Вона витирає його підборіддя, кладе перед ним аркуш паперу. Він бере олівець і починає малювати.

Жінка наповнює раковину мильною водою. А тоді розкриває конверта.

Усередині — кольоровий малюнок із двома пташками. «Лісова трясогузка. Самець 1. Самиця 2». Двоє пташок на стеблі ариземи. Вона шукає в конверті записку, пояснення, але нічого не знаходить.

Того дня, коли вона купила цю книжку для Фредде, продавець так довго її загортав. Мати не розуміла її привабливості, але знала, що її син буде в захваті.

Лікарі кажуть, що у Фредеріка не залишилося спогадів, що його мозок виконує лише базові функції, але інколи вона в цьому сумнівається. Вона старанно розгладжує складки паперу, ближче підставляє торшер і кладе малюнок на стіл перед сином. Він нахиляє голову, й вона намагається себе переконати, що це він роздивляється пташок. Але його очі сірі й порожні, й за якусь хвилю він повертається до своїх спіралей.

Домивши посуд, жінка виводить Фредеріка у дворик, як завжди увечері, де він сидить досі в слинявчику під підборіддям, углядаючись у нікуди. Завтра вона знову спробує показати йому тих пташок.

Стоїть осінь, і над містом великими зграями пролітають шпаки. Іноді їй здається, що, побачивши їх, він наче веселішає, наче слухає, як вони навіжено ляскають, ляскають, ляскають крилами.

Доки мати сидить і дивиться через ряд дерев на величезний порожній паркувальний майданчик, крізь німб над ліхтарем пролітає темна тінь. Вона зникає і знову з’являється, а тоді тихо й раптово приземляється на перила за менш ніж метр від них.

Це сова. Завбільшки з дитину. Вона крутить головою, блимає жовтими очима. У голові з’являється єдина думка: «Ти прилетіла по мене».

Фредерік випрямляється.

Сова щось почула. На кілька секунд вона завмирає, прислухаючись дуже уважно. Фредерік не відводить погляду.

А тоді вона злітає: три чутні змахи крил і її поглинає темрява.

— Ти це бачив? — шепоче вона. — Ти бачив її, Фредде?

Він і далі невідривно витріщається в темряву. Але там лише пластикові пакети шелестять на гілках у них над головами та з десяток куль зі штучного світла світяться на паркувальному майданчику.

— Mutti? — озивається Фредерік. — Mutti?

— Я тут, Фредде.

Вона кладе долоню йому на коліно. Його пальці стисли підлокітники стільця. Усе тіло напружене. Жили на шиї здулися.

— Фредеріку? Що таке?

Він дивиться на неї, не моргаючи.

— Що ми робимо, Mutti?

— Ох, Фредде. Просто сидимо. Просто сидимо й углядаємося в ніч.

Вона доживає до зламу століть. Вона живе й досі.

Суботній ранок на початку березня. Її онук Мішель забирає її з квартири й веде на прогулянку Ботанічним садом. Повітря виблискує інеєм, Марі-Лор човгає за своїм ціпком, вітер здуває в бік її рідке волосся, над головою колишуться голі гілки, і вона уявляє, що це пропливають португальські кораблики,[72] тягнучи за собою довгі мацаки.

На гравійній доріжці замерзли калюжки. Коли Марі-Лор знаходить ціпком таку калюжку, вона нахиляється й намагається підняти кружальце льоду, не зламавши його. Наче підносить до ока лінзу. А потім обережно кладе назад.

Її онук терплячий, він бере її під лікоть тільки тоді, коли це справді потрібно.

Вони доходять до лабіринту з живоплоту в північно-західному кутку. Доріжка веде вгору, увесь час звертаючи ліворуч. Трохи пройти, стати, перевести дух. Знову піти. Коли вони досягають старої металевої альтанки на вершині пагорба, він підводить її до вузької лавки й допомагає сісти.

Навколо ні душі: надто холодно, надто рано чи все разом. Вона слухає, як вітер гуляє у мереживі альтанки, їх надійно захищають міцні стіни лабіринту, під ногами гуде Париж — сонний рокіт суботнього ранку.

— Наступної суботи тобі виповниться дванадцять, так, Мішелю?

— Нарешті.

— Ти так поспішаєш подорослішати?

— Мама сказала, що дозволить мені водити мопед.

— Он воно що, — сміється Марі-Лор. — Через мопед.

У неї під долонями мороз витворює мільярди крихітних діадем і корон на дощечках лавки — візерунки дивовижної складності.

Мішель притуляється до неї й затихає. Рухаються лише його руки — клацають чимось, натискають кнопки.

— Що це за гра?

— «Воєначальник».

— Змагаєшся з комп’ютером?

— Із Жаком.

— А де Жак?

Хлопчик поглинутий грою. Жак може бути де завгодно, але зараз він у грі. Марі-Лор сидить, обпершись на ціпок, а хлопчик захоплено натискає на кнопки. Заякийсь час він вигукує: «Ой!» — і з гри лунає кілька фінальних акордів.

— Усе гаразд?

— Він мене вбив. — Мішель повертається в реальність, знову підводить погляд. — Я про Жака. Він мене прикінчив.

— У грі?

— Так. Але я завжди можу знову почати.

Вітер здуває іній із гілок. Її поглинають відчуття: сонце гріє долоні, збоку притуляється теплий онук.

— Mamie, а ти що хотіла отримати в подарунок на дванадцяті іменини?

— Книжку Жуля Верна.

— Таку, як Maman мені читала? І що, отримала?

— Можна й так сказати.

— У тій книжці було багато складних назв риб.

Вона сміється.

— А також коралів і молюсків.

— Особливо молюсків. Такий прегарний ранок, правда, Mamie?

— Чудовий.

У саду біля підніжжя пагорба гуляють люди, вітер співає урочисті гімни в живоплоті, й великі старі кедри порипують біля входу в лабіринт. Марі-Лор уявляє, як електромагнітні хвилі входять у пристрій Мішеля і виходять із нього, точно як Етьєн колись описував, тільки тепер їх куди більше, ніж у його часи, десь у мільйон разів. Потоки повідомлень, ріки телефонних розмов, телевізійних програм, електронних листів, що линуть через незліченні мережі дротів і кабелів, переплетені над містом і під ним, проходять крізь будівлі, тунелі метро, між антенами на дахах будівель, ліхтарними стовпами зі стільниковими передавачами; реклама магазинів, мінеральної води й печива злітає в космос і повертається назад на Землю. «Я запізнюся» та «Може, замовимо столик?», «Купи авокадо» та «Що він сказав?», десять тисяч «Мені тебе бракує», п’ятдесят тисяч «Люблю тебе», листи з погрозами та новинками ринку, реклами прикрас, кави й меблів літають, незримі, над районами Парижа, над полями бою й могилами, над Арденнами, над Рейном, над Бельгією і Данією, над мінливим, укритим шрамами ландшафтом, який ми називаємо країнами. Хіба так важко повірити, що душі мандрують тими ж дорогами? Що її батько, Етьєн, мадам Манек і німецький хлопець на ім’я Вернер шугають у небі зграями, мов чаплі, мов крячки, мов шпаки? Що невидні каравани душ пролітають десь високо, і якщо прислухатися, то можна їх почути? Вони пропливають над димарями, над тротуарами, пронизують твою куртку, сорочку, груди, легені, й виринають з іншого боку, й у цьому повітрі — бібліотека й платівка кожного прожитого життя, кожного вимовленого речення, кожного слова, що й досі в ньому відлунює.

Щогодини, думає вона, з цього світу йдуть люди, які пам’ятають війну.

Ми відроджуємося в траві. У квітах. У піснях.

Мішель бере її під руку, й вони разом спускаються доріжкою, виходять через ворота на рю Кюв’є. Марі-Лор проминає один риштак, два риштаки, три, чотири, п’ять, і коли вони наближаються до її будинку, каже: