— Чудово.

Булькають акваріуми. Равлики їдять. Скільки мук перетерпіла ця жінка, Марі-Лор не знає. А будиночок? Вернер, що увійшов у грот, щоб забрати його? Він залишив камінь усередині?

— Він казав, що ви колись слухали передачі мого двоюрідного діда. Що ловили їх аж у Німеччині.

— Вашого двоюрідного діда?

Тепер Марі-Лор думає, які спогади крутяться в голові у жінки, що сидить навпроти. Тільки вона збирається щось додати, як із коридору за дверима її лабораторії лунають кроки. Макс промовляє щось незрозуміле французькою. Френсіс сміється:

— Ні, ні, позаду, а не посаду.

— Перепрошую, — вибачається Юта.

Марі-Лор сміється.

— Саме забудькуватість наших дітей нас і врятує.

Відчиняються двері, й заходить Френсіс.

— Усе гаразд, мадам?

— Так, Френсісе, можете йти.

— Ми теж підемо, — Юта вертає свій стілець на місце за столом. — Я хотіла віддати вам цей будиночок. Краще хай він буде у вас, ніж у мене.

Марі-Лор не забирає рук зі столу. Вона уявляє, як матір із сином ідуть до дверей, маленька долоня стискає велику, і їй у горлі стає клубок.

— Зачекайте, — зупиняє вона. — Коли мій двоюрідний дід продав будинок, після війни, він повернувся в Сен-Мало й забрав одну вцілілу платівку з голосом свого брата. На ній передача про Місяць.

— Пам’ятаю. І світло? З другого боку.

Скрипить підлога, булькають акваріуми. Равлики ковзають по склу. Будиночок лежить на столі між її долонями.

— Залиште Френсісові свою адресу. Платівка дуже стара, але я вам її надішлю. Максові може сподобатися.

— І Френсіс сказав, що там сорок дві тисячі ящичків із засушеними рослинами, а ще показав мені дзьоб гігантського кальмара і плезіозавра…

У них під ногами шелестить гравій. Юта притулилася до дерева.

— Mutti?

У неї перед очима мелькають вогники, а тоді гаснуть.

— Я просто втомлена, Максе, тільки й того.

Вона розгортає туристичну карту й намагається збагнути, як дістатися назад до готелю. Машин майже немає, й мало не кожне вікно, яке вони проминають, світиться блакитним світлом від телевізора. «Саме відсутність їхніх тіл, — думає вона, — допомагає нам забути. Те, що вони надійно сховані під землею».

Увійшовши в ліфт, Макс натискає кнопку з номером шість, і вони їдуть угору. Доріжка до їхньої кімнати — червона річка, прикрашена золотавими трапеціями. Вона дає Максові ключа, він трохи вовтузиться із замком, а тоді двері відчиняються.

— Ти показала пані, як відчиняти будиночок, Mutti?

— Думаю, вона знає.

Юта вмикає телевізор і скидає черевики. Макс відчиняє двері на балкон і починає складати літачок із готельного паперу. Пів паризького кварталу за вікном наводить на спомин про міста, які вона колись любила малювати: сотні будинків, тисячі вікон, пташині зграї. На екрані телевізора гравці в синьому бігають по полю за три тисячі кілометрів звідси. Рахунок 3:2. Але голкіпер упав, а м’яч повільно котиться до воріт. Відбити його нікому. Юта піднімає слухавку на столику біля ліжка й набирає дев’ять цифр. Макс запускає літачок на вулицю. Той пролітає метрів зо двадцять і на якусь мить завмирає в повітрі, а тоді чується голос її чоловіка:

— Алло.

Вона сидить у лабораторії, перебираючи мушлі доснії в лотку. Спогади то спалахують, то згасають: шерехатість тканини на батьковій штанині, за яку вона трималася. Піщані блішки, що стрибали біля її колін. Скорботна мелодія оргáну, з якою, вібруючи, провалювався в темряву «Наутилус» капітана Немо.

Вона трусить будиночок, хоч і знає, що той не викаже своїх секретів.

Вернер повернувся по нього. Забрав його. Помер із ним. Якою людиною він був? Марі-Лор згадує, як він сидів і гортав ту Етьєнову книжку.

«Пташки, — сказав хлопець. — Пташка за пташкою, за пташкою».

Вона уявляє себе на шляху із задимленого міста, з білою наволочкою в руках. Щойно Марі-Лор зникає з очей, він обертається й заходить назад у грот Убера Базена. Над ним височіє величезний мур. По той бік ґратки плюскоче море. Марі-Лор бачить, як Вернер розгадує загадку будиночка. Може, впускає діамант у воду поміж тисячі равликів. Потім закриває крутиголовку, замикає ворота й іде геть.

Або кладе камінь назад у будиночок.

Або опускає його в кишеню.

Зі спогадів звучить голос доктора Жефара: «Дивовижно, як щось таке маленьке може бути таким прекрасним. Таким вартісним. Лише найсильніші духом люди можуть відмовитися від такого пориву».

Вона повертає димар на дев’яносто градусів. Той крутиться так плавно, наче її батько тільки щойно його змайстрував. Спробувавши відсунути першу з трьох панелей на даху, вона виявляє, що та застрягла. Однак кінчиком ручки їй вдається відсунути другу й третю панель.

Щось випадає їй на долоню.

Металевий ключ.

У розтоплених надрах землі, на глибині трьохсот кілометрів, народився він. Кристал, один серед багатьох. Чистий вуглець, усі атоми розміщені на однаковій відстані й надійно пов’язані між собою — тетраедр, твердіший за будь-що на Землі. Він уже старий, старий незмірно. Минають незчисленні мільярди років. Земна кора стрясається, розтягується, стискається. Якогось року, якогось дня, якоїсь години могутній потік магми забирає прошарок кристалів і виносить його нагору, пропалюючи кілометр за кілометром. Він вихолоняє у велетенському, димливому кімберліті й чекає. Минають століття за століттями. Дощ, вітер, товсті шари льоду. Порода розколюється на глиби, глиби розколюються на камені. Лід відступає, утворюється озеро, галактики прісноводних молюсків розкривають свої мушлі під сонцем, закривають їх, помирають, і їх відносить хвилями. Доісторичні ліси виростають, падають, на їхньому місці виростають нові. Аж доки іншого року, іншого дня, іншої години буря вириває камінь зі стіни каньйону й кидає його в бурхливий потік піску на дні річки, де одного вечора він приваблює погляд принца, який знає, чого шукає.

Його гранять, шліфують; на якусь мить він переходить із рук у руки.

І знову якась година, якийсь день, якийсь рік. Кусень вуглецю, не більший за каштан. Обплутаний водоростями, оброслий морськими жолудями. Він перекочується між галькою, а по ньому повзають равлики.

Він живе з матір’ю на околицях Західного Берліна. Їхня квартира на другому поверсі триповерхового будинку. З єдиного вікна видно кілька амбрових дерев, величезний, майже завжди порожній паркувальний майданчик супермаркету і швидкісну магістраль за ним.

Мало не щодня Фредерік сидить на задньому дворику й дивиться, як вітер ганяє по майданчику порожні пластикові пакети. Іноді вітер підносить їх у повітря й крутить випадковими колами, перш ніж вони зачіпаються за гілки чи зникають з очей. Він малює олівцем спіралі — криві, грубі завитки. Намалює дві або три на одному аркуші, перевертає і замальовує з другого боку. Квартира ними засипана: тисячі аркушів на столах, у шухлядах, на туалетному бачку. Колись Фредерікова матір викидала ці аркуші, коли він не бачив, але нещодавно здалася й перестала.

— Малює як машина, — любила вона казати подругам із розпачливою усмішкою, намагаючись здаватися мужньою.

Тепер мало хто до них приходить. Мало хто підтримує стосунки.

Якоїсь середи — але що таке середа для Фредеріка? — його матір приносить пошту:

— Тут тобі лист.

Десятиліттями, з часів війни, вона інстинктивно ховалася сама й ховала те, що сталося з її сином. Не їй єдиній серед удів довелося почуватися співучасницею неймовірного злочину. У великому конверті — лист і менший конверт. Лист — від жінки з Ессена, яка описує подорож меншого конверта від свого брата, що перебував в американському таборі для військовополонених у Франції, до воєнного архіву в Нью-Джерсі, а звідти — до ветеранської організації в Західному Берліні. Від останньої конвертик потрапив до колишнього фельдфебеля, а тоді до жінки, що написала листа.