— Мадам!

У неї прискорюється серцебиття. Вона знову стукає у двері кімнати мадам Манек.

— Мадам!

Увійшовши, вона спочатку чує хрип. Наче в легенях літньої жінки слабкі хвилі перекочують камінці. З ліжка підіймається кислий сморід поту й сечі. Вона знаходить обличчя мадам. Щока старенької така гаряча, що Марі-Лор відсмикує пальці, мов обпечена. Вона видирається нагору, зашпортуючись, гукає:

— Діду! Діду!

Увесь будинок у її уяві червоніє, дах починає диміти, стіни облизує полум’я.

Етьєн присідає біля мадам на своїх хрустких колінах, кидається до телефона й каже кілька слів. Миттю вертається до ліжка. Упродовж години кухню заповнюють жінки: мадам Руель, мадам Фонтіну, мадам Ебрар. На першому поверсі стає надто тісно, Марі-Лор ходить сходами вгору-вниз, вгору-вниз, наче по верхівці якоїсь величезної мушлі. Лікар приходить і йде. Іноді котрась із жінок обіймає Марі-Лор за плечі кістлявою рукою, і точно о другій годині, коли пролунали церковні дзвони, лікар повертається з чоловіком, який не каже нічого, крім «Добридень», і має запах землі й конюшини. Він піднімає мадам Манек і виносить її на вулицю й кладе на воза, наче мішок вівса. Цокання конячих підків віддаляється, лікар знімає простирадла, Марі-Лор знаходить Етьєна на кухні в кутку, де той шепоче:

— Мадам померла, мадам померла.

Присутність, подих. Марі-Лор спрямовує всі свої відчуття вниз, до входу. Ґратка зі скрипом зачиняється, а за нею й вхідні двері.

Вона чує уявний батьків голос:

— Спочатку ґратка, а тоді двері. А це означає, що хай хто там, він зайшов. Він усередині.

Волосся на потилиці стає сторч.

— Етьєн знає, що, увійшовши, зачепить дзвінок, Марі-Лор. Етьєн уже гукав би тебе.

Чоботи в холі. Уламки тарілок хрустять під ногами.

— Це не Етьєн.

Відчуття небезпеки таке гостре, майже нестерпне. Вона намагається заспокоїти розум, уявити свічку, що горить у її грудях, равлика, що загорнувся в черепашку, але її серце бухкає під ребрами й насичує кров страхом, і раптом вона сумнівається, чи зряча людина справді не може звести погляд і побачити її крізь вигини сходів. Вона згадує, як її двоюрідний дід казав, що їм доведеться остерігатися мародерів, повітря збурюють фантомні тіні й шарудіння. Марі-Лор уявляє, як біжить у вкриту павутиною кімнату для шиття на цьому ж, третьому поверсі, й кидається з вікна.

Звуки кроків у коридорі. Шкрябає підлогу відкинута ногою тарілка. Пожежник, сусіда, якийсь німецький солдат, що шукає їжі?

— Рятівник гукав би, чи є хто живий, ma chérie. Ти маєш рухатися. Маєш сховатися.

Звуки кроків рухаються до кімнати мадам Манек. Кроки повільні, мабуть, зараз темно. Уже може бути ніч?

Минають чотири, п’ять, шість чи мільйон ударів серця. У неї є ціпок, Етьєнове пальто, дві бляшанки, ніж і цеглина. Модель будиночка в кишені сукні. Усередині нього — камінь. Вода у ванній у кінці коридору.

Підводься. Тікай.

Каструля чи горщик, що, вочевидь, злетів із гачка під час бомбардування, крутиться на кахляній кухонній підлозі. Він виходить із кухні. Повертається у хол.

— Підводься, ma chérie. Підводься цієї ж миті.

Вона підводиться. Правицею намацує перила. Він стоїть біля підніжжя сходів. Вона заледве стримує зойк. Але потім розуміє — щойно він ставить ногу на першу сходинку, — що в нього неритмічна хода. Раз-пауза-два, раз-пауза-два. Вона цю ходу вже чула. Це шкандибання німецького штабс-фельдфебеля з мертвим голосом.

— Не стій.

Марі-Лор щоразу ступає так повільно, як може. Тепер вона рада, що не знайшла туфлі. Її серце так гучно б’ється об ребра, що вона впевнена, що чоловік унизу його почує.

Четвертий поверх. Вона ступає ледь чутно. П’ятий. Біля сходів на шостому поверсі дівчина завмирає під люстрою й прислухається. Вона чує, як німець піднімається ще на три-чотири сходинки й зупиняється віддихатися. Далі знову піднімається. Дерев’яна сходинка скиглить під його вагою, цей звук схожий на писк розчавленої тваринки.

Він зупиняється на, як їй здається, третьому поверсі. Там, де вона щойно сиділа. Де її тепло ще відчувається на дерев’яній підлозі біля телефонного столика, де в повітрі ще висить її дихання.

Куди їй тікати?

— Ховайся.

Ліворуч чекає колишня кімната її діда. Праворуч — її маленька спальня з вибитою шибкою. Навпроти — туалет. Досі відчувається слабкий запах диму.

Чути, як він проминув сходовий майданчик. Раз-пауза-два. Раз-пауза-два. Відсапується. Знову вгору.

«Якщо він мене торкнеться, — думає вона, — я видеру йому очі».

Вона відчиняє двері в колишню спальню свого діда й завмирає. Унизу чоловік зупиняється знову. Чи почув він її? Чи ступає тихіше? За стінами будинку стільки схованок: сади, сповнені ясним зеленим вітром, королівства живоплоту, глибокі печери лісових тіней, куди залітають лише метелики, шукаючи нектар. І до жодного їй не дістатися.

Вона знаходить величезний гардероб углибині кімнати, яка належала Анрі, відчиняє дверцята з дзеркалами, розсуває старі сорочки, що висять на вішалках, і відсовує вбік дверцята, які Етьєн приладнав до його задньої стінки. Протискається в крихітний коридорчик, звідки драбина веде на горище. А тоді дотягається до дверей гардероба й зачиняє їх.

«Захисти мене, каменю, якщо ти здатен».

— Тихенько, — велить голос її батька. — Не шуми.

Однією рукою вона знаходить ручку, яку Етьєн приладнав до фальшивої панелі в задній стінці гардероба. Вона зачиняє її, смикаючи по сантиметру за раз, аж доки чує, як та клацає, ставши на місце, а тоді набирає повні легені повітря й затримує його, скільки може.

Годину Бернд марив. Потім змовк, і Фолькгаймер сказав:

— Боже, змилосердься над рабом Твоїм.

Однак Бернд сів і попросив світла. Вони напувають його водою, що залишилася в одній фляжці. Тонкий струмінь тече крізь вуса, й Вернер проводжає його поглядом.

Бернд сидить у тьмяному світлі ліхтаря й переводить погляд із Фолькгаймера на Вернера.

— Торік у відпустці, — бубонить він, — я провідав свого батька. Він був старий. Він був старий усе моє життя. Але тоді він здавався ще старішим. Він цілу вічність йшов через кухню. У нього була пачка печива, маленького мигдалевого печива. Він поклав його на тарілку, просто в пачці. Ми її так і не відкрили. Він сказав: «Ти не мусиш залишатися. Я хотів би, щоб ти залишився, але ти не мусиш. Тобі, напевно, є чим зайнятися. Можеш іти гуляти з друзями, якщо хочеш». І він увесь час це повторював.

Фолькгаймер вимикає ліхтаря, і Вернер відчуває, що там, у темряві, зачаїлося щось, що завдає муки.

— І я пішов, — продовжує Бернд. — Спустився сходами й вийшов на вулицю. Мені нікуди було йти. Ні з ким було зустрічатися. У тому місті я не мав друзів. Я цілий чортів день провів у потягах, щоб із ним побачитися. Але все одно пішов, просто отак.

А тоді він змовкає. Фолькгаймер опускає його назад на підлогу й укриває Вернеровою ковдрою. Незабаром Бернд помирає.

Вернер працює над радіо. Може, він це робить заради Юти, як сказав Фолькгаймер, а може, щоб йому не треба було думати про те, що Фолькгаймер відносить Бернда в куток і кладе цеглини йому на руки, на груди, на лице. Вернер затискає ліхтаря зубами й збирає, що може: маленького молоточка, три банки шурупів, шнур із розбитої настільної лампи. Усередині розкуроченого ящика він якимсь дивом знаходить цинково-вуглецеву батарейку на одинадцять вольт із зображенням чорного кота. Американська. Її слоган обіцяє дев’ять життів. Вражений, Вернер світить на неї мерехтливим помаранчевим променем. Перевіряє її виводи. Ще є багато заряду. «Коли сяде батарейка в ліхтарі, у нас буде ця», — думає він.

Вернер повертає на місце перекинутий верстак. Ставить на нього розбитий приймач-передавач. Він і досі не вірить, що з цього хоч щось вийде, але, може, досить просто дати розумові якусь роботу, якусь проблему, що потребує розв’язання. Він поправляє Фолькгаймерів ліхтар між зубами. Намагається не думати про голод чи спрагу, про, наче заткнуте, глухе ліве вухо, Бернда в кутку, австрійців нагорі, Фредеріка, фрау Елену, Юту — ні про що.