— Веснянки — це маленькі брунатні крапочки, дитино. Тисячі маленьких брунатних крапочок.

— Звучить огидно.

— На тобі вони дуже гарні.

— Мадам, як думаєте, ми на небесах і справді побачимо Бога лицем до лиця?

— Можливо.

— А як зі сліпими?

— Думаю, якщо Бог захоче, щоб ми щось побачили, ми це побачимо.

— Етьєн запевняє, що небеса — це як ковдра, за яку тримаються немовлята. Він каже, що люди піднімалися на літаках на десять кілометрів над землею й не знайшли там ніяких царств. Ні воріт, ні янголів.

Хвилі хрипкого кашлю, що раз у раз стрясають мадам Манек, піднімають у Марі-Лор лавину страху.

— Ти думаєш про батька, — видушує вона нарешті. — Ти маєш вірити, що він повернеться.

— А ви коли-небудь утомлюєтеся вірити, мадам? Хіба вам не хочеться доказів?

Мадам Манек опускає долоню на чоло Марі-Лор. Дебелу долоню, що спочатку була їй схожа на долоню садівника чи геолога.

— Обов’язково треба вірити. Це найважливіше.

Дика морква колишеться, бджоли продовжують свою нескінченну роботу. «Якби ж то життя було схоже на роман Жуля Верна, — думає Марі-Лор, — і можна було, коли треба, перегорнути кілька сторінок уперед і дізнатися, що станеться далі».

— Мадам?

— Що, Марі-Лор?

— Як думаєте, що їдять на небесах?

— Я не певна, що там їдять.

— Не їдять?! Вам там не сподобається, правда?

Але мадам Манек не сміється, як того очікувала Марі-Лор. Вона взагалі мовчить. Чути лише її хрипке дихання.

— Я вас образила, мадам?

— Ні, дитино.

— Ми в небезпеці?

— Не більше, ніж завжди.

Трава гойдається й хилиться до землі. Іржуть коні. Мадам Манек переходить на шепіт:

— Тепер, коли я про це подумала, мені здається, що на небесах десь як оце тут.

Вернер витрачає останні гроші на залізничний квиток. Пообіддя досить ясне, але Берлін ніби не хоче приймати сонячне світло, немов його будівлі стали похмуріші, брудніші й більше заплямовані, відколи він востаннє тут бував. Однак, напевно, це не місто змінилося, а очі, що дивилися на нього.

Замість того щоб відразу натиснути на кнопку дзвоника, Вернер тричі обходить квартал. Вікна квартир усі однаково темні: чи то неосвітлені, чи затулені, йому важко сказати. У якийсь момент під час кожного обходу він проминає вітрину, повну голих манекенів, й хоча кожного разу він знає, що це просто обман світла, вони мимоволі ввижаються йому трупами, підвішеними за дроти.

Урешті-решт він дзвонить у квартиру номер два. Ніхто йому не відповідає, і він помічає, що їхня табличка більше не під номером два. Їхнє прізвище під номером п’ять.

Він дзвонить. Ізсередини лунає дзвінок у відповідь.

Ліфт не працює, тож він підіймається пішки.

Двері відчиняються. Фанні. З пухким обличчям і висячою шкірою під руками. Вона дивиться на нього так, як одна невільна людина на іншу, а тоді з бокової кімнати виходить Фредерікова матір, вбрана в тенісний костюм.

— Ой, Вернер…

Вона відразу ціпеніє. Навколо елегантні меблі, деякі з яких загорнуті в товсті вовняні ковдри. Чи звинувачує вона його? Чи вважає частково відповідальним? Може, так і є? Але потім вона пробуджується, цілує його в обидві щоки, і її горішня губа трохи дрижить. Як наче його з’ява заважає їй відгороджуватися від того, від чого їй хочеться відсторонитися.

— Він тебе не впізнáє. Не старайся йому нагадати. Це його тільки засмутить. Але ти приїхав. Напевно, це добре. Я саме збиралася йти, перепрошую, що не можу лишитися. Проведи його, Фанні.

Служниця веде його у велику вітальню з гіпсовою ліпниною на стелі й стінами, пофарбованими в ніжно-блакитний колір. Картини ще не повісили, полиці чекають порожні, на підлозі стоять відриті картонні коробки. Фредерік сидить у глибині кімнати за столом зі скляною кришкою. І хлопець, і стіл серед безладу здаються маленькими. Його волосся зачесане на один бік, а вільна бавовняна сорочка зіжмакалася за плечима й комірець сидить косо. Він не підводить на гостя очей.

На ньому ті самі окуляри з чорною оправою. Хтось його годував — на скляній поверхні лежить ложка, а згустки каші пристали до Фредерікових вусів і серветки — вовняного рушничка із зображенням радісних рожевощоких дітей у сабо. Вернерові несилана той рушничок дивитися.

Фанні нагинається, заштовхує ще три ложки каші у Фредеріків рот, витирає його підборіддя, складає серветку і виходить кудись через обертові двері — напевно, на кухню. Вернер стоїть, схрестивши руки поперед себе.

«Рік. Навіть більше. Фредерікові тепер треба голитися, — усвідомлює Вернер. — Або ж комусь робити це за нього».

— Привіт, Фредеріку!

Фредерік закидає голову й дивиться у Вернерів бік крізь мутні лінзи, наче оглядає свій ніс.

— Я Вернер. Твоя мама сказала, що ти можеш мене не згадати. Я твій шкільний товариш.

Фредерік дивиться не так на Вернера, як крізь нього. На столі лежить стосик паперу, на горішньому аркуші важкою рукою намальована товста кривенька спіраль.

— Це ти намалював?

Вернер піднімає найперший аркуш. Під ним лежить ще один, а далі ще один — тридцять чи сорок спіралей, кожна займає цілий аркуш, усі намальовані однаково грубо. Фредерік опускає підборіддя на груди — можливо, киває на знак згоди. Вернер оглядається навколо: валіза, коробка з постільною білизною, блідо-сині стіни й насичено-біла панельна обшивка. Пізнє сонячне світло ллється крізь високі французькі вікна, й повітря пахне пастою для чищення срібла. Ця квартира на п’ятому поверсі й справді краща за ту на другому — стеля висока й прикрашена ліпленими закрутками: фрукти, квіти, листя бананових дерев.

Рот у Фредеріка трохи роззявлений, видно його верхні зуби, з підборіддя стікає слина й крапає на папір. Вернерові несила цього витримувати більше ні секунди. Він кличе служницю. Фанні виглядає з-за дверей.

— Де, — питає він, — ота книжка? З пташками, у золотій коробці?

— У нас не було такої книжки.

— Та ні, була…

Фанні лише хитає головою й опускає на фартух переплетені пальці. Вернер починає заглядати в коробки.

— Вона точно десь тут.

Фредерік почав малювати нову спіраль на чистому аркуші.

— Може, тут?

Фанні підходить до Вернера й забирає його зап’ястя з дерев’яного ящика, який той збирається відкрити.

— У нас, — повторює вона, — не було такої книжки.

У Вернера починає чухатися все тіло. За величезними вікнами колишуться липи. Світло тьмянішає. На вимкненій електричній вивісці над будівлею за два квартали написано: «Берлін курить “Юно!”»

Фанні вже пішла на кухню.

Вернер споглядає, як Фредерік малює ще одну криву спіраль, затиснувши в кулаці олівця.

— Я йду з Шульпфорти, Фредеріку. Вони змінили мій вік і відправляють мене на фронт.

Фредерік піднімає олівця, розглядає його, а тоді знову опускає.

— Менш ніж за тиждень.

Фредерік рухає щелепами, наче жує повітря.

— Ти сьогодні гарна, — каже він. Він не дивиться на Вернера, а його вимова схожа на стогін. — Ти сьогодні гарна, дуже гарна, мамо.

— Я не твоя мама, — шипить Вернер. — Годі тобі вже.

На Фредеріковому обличчі немає й сліду обману. Десь на кухні прислухається служниця. Більше не чути нічого: ні транспорту, ні літаків, ні потягів, ні радіо, ні примари фрау Шварценберґер, що стукотіла б кліткою ліфта. Ні скандування, ні пісень, ні шовкових транспарантів, ні оркестрів, ні труб, ні матері, ні батька, ні коменданта зі слизькими пальцями, що проводить ними по його спині. Місто здається зовсім завмерлим, наче всі слухають, чекаючи, доки хтось зробить промах.

Вернер кидає погляд на блакитні стіни й згадує «Птахів Америки»: жовтоголову квакву, кентуккійського маскового співуна, червоно-чорну пірангу, кожну чудову пташку за пташкою, а Фредерікові очі втуплені у якусь жахливу порожнечу; у кожному оці в нього — ставок зі стоячою водою, у який Вернер не має сили зазирнути.

Наприкінці червня 1942 року Марі-Лор, прокинувшись, уперше після хвороби мадам Манек не знаходить її на кухні. Невже вона вже пішла на ринок? Марі-Лор стукає у її двері, чекає впродовж ста ударів серця. Вона відчиняє задні двері й гукає мадам надворі. Прекрасний теплий червневий світанок. Голуби й коти. Хрипкий сміх у сусідньому вікні.