Антена. Регулятор. Конденсатор. За роботою його розум мовчазний, майже спокійний. Він працює по пам’яті.

Фон Румпель шкутильгає кімнатами з вицвілою білою ліпниною, старезними гасовими лампами, вишитими фіранками, дзеркалами з Прекрасної епохи,[47] кораблями в скляних пляшках і кнопковими електричними вимикачами, у яких немає струму. Усе тьмяніше сутінкове світло просочується крізь дим і планки віконниць червонуватими смугами.

Цей будинок — храм другого ампіру. На третьому поверсі ванна на три чверті повна холодної води. На четвертому кімнати забиті мотлохом. Поки що іграшкових будиночків не видно. Упріваючи, він піднімається на п’ятий поверх. Хвилюється, що все неправильно зрозумів. Гиря у його паху коливається, мов маятник. Ось велика вишукано прикрашена кімната, повна дрібничок, ящиків, книжок і запчастин. Письмовий стіл, ліжко, тахта, по три вікна з кожного боку. Моделі немає.

Шостий поверх. Ліворуч — охайна спальня з одним вікном і довгими фіранками. На стіні висить хлопчачий картуз, углибині виблискує масивний гардероб, усередині — посипані нафталіном сорочки.

Назад до сходового майданчика. Ось маленький туалет, унітаз, повний сечі. За ним — остання спальня. Мушлі викладені вздовж кожної підхожої поверхні: мушлі на підвіконнях, на шафі, банки з камінцями, обрамляють підлогу, усе викладено за якимсь незбагненним принципом, аж ось, ось! Ось, на підлозі, на низькому столику в ногах ліжка стоїть те, що він шукав, дерев’яна модель міста, виставлена, мов подарунок. Завбільшки з обідній стіл. Повна крихітних будиночків. Засипана шматками тиньку, але неушкоджена. Подоба тепер ціліша за оригінал. Розкішний витвір.

У доньчиній кімнаті. Для неї. Звісно.

Із почуттям тріумфального закінчення довгої подорожі фон Румпель сідає на краєчок ліжка, і два спалахи болю піднімаються з його паху. У нього дивне відчуття, наче він тут уже бував, жив у такій кімнаті, спав на такому горбистому ліжку, збирав вилощені камінці й отак їх викладав. Наче вся ця обстава чекала на його повернення.

Він думає про своїх дочок, про те, як їм сподобалося б місто на столі. Молодша попросила б його опуститися на коліна поряд із нею. «Уявімо, що всі люди в місті вечеряють, — вигукнула б вона. — Уявімо нас, Papa».

За розбитим вікном із зачиненими віконницями в Сен-Мало так тихо, що фон Румпель чує, як шелестіння власного серцебиття віддається у його вусі. Над дахом піднімається дим. М’яко падає попіл. Будь-якої миті знову залунають вибухи. Тепер обережно. Він десь тут. Це так схоже на замкаря — повторятися. Будиночок, він усередині будиночка.

Один кінець дроту Вернер обкручує навколо уламку труби, що навскіс стирчить із підлоги. Плюнувши, він протирає дріт і сто разів обводить його навколо низу труби, роблячи нову котушку. Інший кінець він просовує через зігнуту розпірку, затиснену в купі дерева, каміння й гіпсу, на яку перетворилася стеля.

Фолькгаймер спостерігає з тіней. Десь у місті вибухає міна, зі стелі сиплеться пил.

Вернер прилаштовує діод між вільними кінцями двох дротів і разом із виходами батарейки замикає коло. Він проводить променем Фолькгаймерового ліхтаря по механізмові. Заземлення, антена, батарейка. Урешті він затискає ліхтаря зубами й підносить до очей два дроти навушників, намотує їх на шурупи й під’єднує неізольовані кінці до діода. Невидимі електрони беззвучно течуть дротами.

Готель над ними — чи те, що від нього лишилося, — кілька разів дивно стогне. Балка тріщить, наче вся ця купа завалів хитається на краєчку. Начеварто одному метелику сісти на неї, щоб спричинити обвал, що назавжди їх поховає.

Вернер притискає навушника до правого вуха.

Радіо не працює.

Він перевертає пом’ятий корпус, углядається в нього. Струшує напівмертвий Фольгкаймерів ліхтар. Заспокой розум. Уяви, як розподіляється струм. Він заново перевіряє запобіжники, лампи, контактні штирі, клацає перемикачем, здуває з нього пил. Знову прикладає краї дротів до батареї. Знову притискає до вуха навушника.

І ось, ніби йому знову вісім і він сидить на підлозі в сиротинці поряд із сестрою, — статика. Голосна й рівна. Він згадує, як Юта промовляла його ім’я, а за цим спогадом хвостом приходить інший, не такий очікуваний: дві мотузки, що висять перед будинком гера Зідлера, ні напнутий на них великий гладенький транспарант, чистий, яскраво-червоний.

Вернер прочісує частоти навмання. Ні пікання, ні уривків коду Морзе, ні голосів. Статика, статика, статика. У його здоровому вусі, у радіо, у повітрі. Фолькгаймер не зводить із нього очей. Пил літає в тьмяному промені світла: десять тисяч часточок, що повільно крутяться й миготять.

Німець зачиняє двері гардероба і, шкандибаючи, йде геть. Марі-Лор залишається сидіти на найнижчому щаблі драбини, рахуючи до сорока. До шістдесяти. До ста. Серце натужно помпує насичену киснем кров, розум натужно шукає вихід. Їй пригадується речення, яке колись Етьєн прочитав уголос: «Навіть серце, яке у вищих тварин під впливом хвилювання пульсує з підвищеною енергійністю, у молюска за такого самого збудження б’ється повільніше».

Уповільнити серцебиття. Зігнути ноги. Не шуміти. Вона притискає вухо до фальшивої задньої стінки гардероба. Що це за звук? Це міль угризається в старезні халати її діда? Нічого.

Повільно, несподівано, Марі-Лор відчуває, як її хилить на сон.

Вона тягнеться до бляшанок, що лежать у кишенях. Як їх тепер відкрити, щоб не створювати шуму?

Їй залишається тільки лізти вгору. Сім щаблів — і вона в трикутному тунелі горища. Просто в неї над головою сходяться під кутом дошки даху.

Яка тут спека. Ні вікна, ні виходу. Більше нема куди тікати. Нема як вибратися, хіба повернутися назад.

Її простягнуті руки знаходять стару миску для гоління, підставку для парасолей, ящика, повного хтозна-чого. Мостини горища в неї під ногами завширшки з її долоні. Вона з досвіду знає, як голосно вони скриплять.

Нічого не перекинути.

Якщо німець знову відчинить гардероб, відсуне в бік одяг, протиснеться в дверцята й залізе на горище, що їй робити? Вдарити його по голові підставкою для парасолей? Штрикнути різаком?

Закричати.

Померти.

Papa.

Вона повзе вздовж центральної балки, з якої розходяться вузькі мостини, до димаря біля дальнього краю. Центральна балка найтовща й скрипітиме найменше. Вона сподівається, що не збилася з пантелику. Що він не стоїть за нею, прицілюючись у спину.

За слуховим вікном кажани кричать майже нечутно, й десь дуже далеко, напевно, на кораблі або аж за Параме, стріляє гармата.

Бах! Пауза. Бах! Пауза. А тоді довгий пронизливий звук летючого набою і гуркіт, із яким він вибухає на якомусь із островів.

Її серце холоне від слизького жаху, який непросто вгамувати. Він виповзає у якісь найпотаємніші двері у її серці, й вона мусить одразу ж кинутися до них, притиснути всієї своєю вагою і зачинити намертво. Вона знімає із себе пальто й розстеляє його на підлозі, не наважуючись навіть підвестися, боячись, що підлога скрипітиме в неї під коліньми. Час минає. Знизу нічого не чути. Міг він уже піти? Так скоро?

Звісно, він не пішов. Зрештою, вона знає, чому він тут.

Ліворуч від неї на підлозі звиваються кілька електричних шнурів. Просто навпроти — Етьєнова коробка зі старими платівками. Грамофон. Старий записувальний прилад. Важіль, яким він піднімає антену вздовж димаря.

Вона притискає коліна до грудей і намагається дихати крізь шкіру. Нечутно, мов равлик. У неї є дві бляшанки. Цеглина. Ніж.

Худезний капрал у поношеному однострої приходить по Вернера пішки. Довгі пальці, поріділе волосся під картузом. Один чобіт без шнурівки висолопив язика, мов канібал.