Шість кроків до сходів. Над її головою пролітає другий набій, і Марі-Лор скрикує. Коли він вибухає десь за річкою, підвіски на люстрі колишуться й дзвенять.

Дощ із цегли, дощ із гальки, повільніший дощ із сажі. Донизу — вісім гвинтових сходинок; друга й п’ята скриплять. Обернутися навколо баляси, ще вісім сходинок. Четвертий поверх. Третій. Тут вона перевіряє натяжний дріт, який її двоюрідний дідусь встановив під телефонним столиком на сходовому майданчику. Дзвоник висить, дріт натягнутий і проходить крізь діру, просвердлену в стіні. Ніхто не заходив і не виходив.

Вісім кроків по коридору до ванної кімнати на третьому поверсі. Ванна повна води. У ній щось плаває — напевно, шматки тиньку, і на підлозі під колінами пісок, але вона припадає губами до води й п’є. Скільки може.

Назад до сходів і вниз на другий поверх. А тоді на перший — на балясині вирізьблені виноградні грона. Вішак перекинутий. Підлога в коридорі всіяна шматками чогось гострого — мабуть, посуду з буфету в їдальні, — тож вона ступає якомога обережніше.

На першому поверсі, напевно, вибило й кілька шибок: вона відчуває сильніший запах диму. Вовняне пальто її двоюрідного дідуся висить на гачку у фойє, вона його вбирає. І тут теж немає її черевиків — куди ж вона їх поділа? На кухні — хаос зі скинутих полиць і каструль. У неї на шляху кулінарна книжка лежить перекинута, мов підстрелена пташка. У коморі вона знаходить півхлібини, що залишилося від учора.

Тут, посеред кухні, — люк у погріб із металевим кільцем. Вона відсовує обідній столик і відчиняє його.

Із погреба тхне мишами, вологою і молюсками, викинутими на берег, так, наче десятки років тому його затопив приплив і в ньому довго стояла вода. Марі-Лор вагається над відчиненим люком, вдихаючи запах диму, що долинає знадвору, і майже повну його протилежність — холодний сморід, який піднімається з дна. Дим: її двоюрідний дідусь каже, що дим — повільний танець частинок, мільярдів летких молекул вуглецю. Шматочків будинків, кафе, дерев. Людей.

Зі сходу в бік міста зі свистом летить третій набій. Знову Марі-Лор намацує модель будиночка в кишені сукні. А тоді бере хліб і ціпок, спускається драбиною, що веде вниз, і зачиняє за собою люк.

Показується світло. Вернер усім серцем сподівається, що воно справжнє, не витворене його уявою. Жовтий промінь пронизує пил, бродить через завали, освітлює впалий шматок стіни, покручену полицю. Він ковзає двома металевими шафами, зім’ятими й покорченими так, наче це чиясь гігантська рука розірвала їх навпіл. Освітлює розсипані інструменти, розбиті вішаки й із десяток уцілілих банок, повних гвіздків і шурупів.

Фолькгаймер. Він знайшов ліхтар і тепер проводить його променем по купі спресованих уламків у дальньому кутку — по камінню, цементу, трісках. Тільки за мить Вернер розуміє, що це — сходи.

Те, що від них лишилося.

Обвалився цілий кут підвалу. Промінь затримується там на хвильку, наче даючи Вернерові можливість усвідомити їхнє становище, а тоді відхиляється праворуч і перескакує на щось поблизу, й у відбитому світлі, крізь клуби пилу Вернер розрізняє величезний силует Фолькгаймера, який пригинається й зашпортується, рухаючись серед висячої арматури й труб. Нарешті промінь зупиняється. Затиснувши ліхтарик зубами, серед цих рваних тіней, що сягають стелі, Фолькгаймер піднімає уламки цегли, вапна й штукатурки, шматок за шматком, подрані дошки й кусні ліпнини — під цим усім, бачить Вернер, вимальовується тіло, поховане під цією вагою.

Там інженер. Бернд.

Берндове обличчя біле від пилу, але на місці очей — два провалля, а рот — червона діра. Хоч Бернд і кричить, Вернер його не чує крізь гул, що стоїть у нього у вухах. Фолькгаймер піднімає інженера — старий на руках у фельдфебеля скидається на дитину — і, тримаючи ліхтар зубами, переносить його через руїни, знову пригинаючись, щоб не забитися головою об висячу стелю, й опускає його на золотаве крісло, яке досі стоїть у кутку, тільки тепер вкрите білим пилом.

Фолькгаймер береться великою долонею за Берндове підборіддя й лагідно закриває йому рота. Вернер, що лежить за метр від них, не чує ніякої зміни.

Споруда навколо них знову починає тремтіти, і звідусіль сиплеться гарячий пил.

Тепер промінь Фолькгаймерового ліхтаря кружляє по тому, що залишилося від даху. Тріснули три величезні дерев’яні балки, але жодна з них не зламалася. Між ними тиньк, укритий павутиною тріщин, у двох місцях стирчать розірвані труби. Промінь ковзає позаду Вернера й освітлює перекинутий верстак, розтрощений корпус радіоприймача. Нарешті він знаходить і Вернера. Той підіймає долоню, затуляючи очі.

Фолькгаймер підходить; його велике стривожене обличчя опиняється зовсім поруч. Широкі, знайомі, глибоко посаджені очі під каскою. Високі вилиці й довгий ніс із роздвоєним округленим кінчиком, як у стегнової кістки. Широчезне підборіддя. Повільно й обережно, Фолькгаймер торкається Вернерової щоки. Відводить руку — кінчики його пальців червоні.

— Треба звідси вибратися. Знайти інший вихід назовні, — каже Вернер.

— Вихід? — питають Фолькгаймерові губи. — Звідси немає іншого виходу.

Через два дні після втечі з Парижа Марі-Лор і її батько приходять до міста Евре. Ресторани або позабивані, або переповнені людьми. На сходах собору сидять двоє жінок у вечірніх сукнях, притулившись одна до одної. Між ринкових наметів якийсь чоловік лежить долілиць непритомний, якщо не гірше.

Пошта не працює. Телеграфні дроти обірвані. Найсвіжіша газета датована позавчорашнім днем. Черга по талони на бензин зміїться від дверей префектури аж за ріг.

У перших двох готелях вільних кімнат немає. У третьому їм не відчиняють. Час від часу замкар ловить себе на тому, що зиркає через плече.

— Papa, — збентежено бурмоче Марі-Лор. — У мене болять ноги.

Він закурює сигарету: залишається три.

— Уже недалеко, Марі.

На західному краю Евре дорога безлюдніє й починається передмістя. Замкар знову й знову перевіряє адресу, яку йому дав директор: мосьє Франсуа Жано, будинок дев’ять по рю Сен-Ніколя. Однак коли вони підходять до будинку мосьє Жано, той виявляється охопленим пожежею. У безвітряних сутінках крізь дерева підіймаються в небо лиховісні клуби диму. Чиєсь авто врізалося в кут сторожки й зірвало ворота із завіс. Будинок — чи те, що від нього лишилося, — величний: двадцять французьких вікон на фасаді, великі свіжопофарбовані віконниці, доглянутий живопліт біля входу. Un château.[23]

— Papa, пахне димом.

Він підводить Марі-Лор до будинку гравійною доріжкою. Його наплічник — чи це, напевно, камінь, захований глибоко всередині — наче важчає з кожним кроком. Не видно ні блиску калюж серед гравію, ні натовпу пожежників біля входу. Дві однакові вази лежать перекинуті. Вхідні сходи всипані уламками люстри.

— Що це горить, Papa?

Із димних сутінків до них виходить хлопець, не старший за Марі-Лор, вимащений попелом, штовхаючи поперед себе по гравію обідній возик на коліщатах. Срібні щипці й ложки, що висять на возику, дзвенять і брязкають, а коліщата гримлять і грузнуть. Із кожного із чотирьох кутів возика всміхаються блискучі херувими.

— Це будинок Франсуа Жано? — питає замкар.

Хлопець, не зважаючи на нього, проходить повз.

— Ти не знаєш, що сталося з…

Дзенькання возика віддаляється.

Марі-Лор смикає його за поли пальта.

— Papa, ну скажи, будь ласка.

Він ще ніколи не бачив її такою блідою, як тоді, у тому пальті, на тлі чорних дерев. Чи не забагато він від неї вимагає?

— Будинок горить, Марі. Люди його грабують.

— Який будинок?

— Той, до якого ми так довго йшли.

Поверх її голови він бачить, як, тліючи, залишок одвірку розгорається й блякне, задутий вітром. Крізь діру в даху видно все темніше небо.