Із диму виринають ще два хлопці, несучи картину в позолоченій рамі, вдвічі вищій за них, — портрет якогось давно померлого прапрадіда, що сердито дивиться в ніч. Замкар простягає вперед руки, намагаючись їх затримати.

— Це вас бомбили?

— Там усередині ще багато різного, — кидає один.

Полотно на картині рябить.

— Ви знаєте, де тепер мосьє Жано?

— Та втік учора. Разом із іншими. У Лондон, — пояснює другий.

— Нічого йому не розказуй, — втручається перший.

Хлопці підтюпцем спускаються під’їзною алеєю, і їх проковтує темрява.

— У Лондон? — шепоче Марі-Лор. — Директорів друг у Лондоні?

Біля її ніг пролітають аркуші обгорілого паперу. В деревах перешіптуються тіні. На алеї валяється тріснута диня, схожа на відрубану голову. Замкареві більше несила на це дивитися. Увесь день, долаючи кілометр за кілометром, він тішив себе думкою, що їх зустрінуть і пригостять. Маленькі картоплини, гарячі всередині, на які вони з Марі-Лор кластимуть масло. Пір’я цибулі, гриби, круто зварені яйця й бешамель. Кава й сигарети. Він вручив би каменя мосьє Жано, і той витягнув би з нагрудної кишені мідний лорнет, підніс би його до своїх спокійних очей і сказав би йому, справжній камінь чи ні. А тоді Жано закопав би діамант у садку чи заховав за секретною панеллю десь у стіні, і на цьому все закінчилося б. Його обов’язок був би виконаний. Je ne m’en occupe plus.[24] Їм дали б окрему кімнату, вони б скупалися; може, хтось виправ би їхній одяг. Мосьє Жано, напевно, розказував би жартівливі історії про свого друга-директора музею, а зранку співали б пташки й у свіжій газеті було б оголошення про кінець окупації й досягнення розумного компромісу. Він повернувся б до своїх ключів, проводив би вечори, встановлюючи крихітні розсувні віконечка в маленькі дерев’яні будиночки. Bonjour, bonjour. Усе було б як раніше.

Однак усе зовсім не так, як раніше. Дерева димлять, будинок тліє, сонце майже сіло. Замкар стоїть на гравійній алеї і стривожено думає: «А що, як хтось по нас прийде? А що, як хтось знає, що в мене в наплічнику?»

Він бігцем веде Марі-Лор назад на дорогу.

— Papa, мої ноги.

Він перевішує наплічника наперед, закидає її руки собі на плечі й несе її на спині. Вони проминають рознесену сторожку і розбите авто й звертають не на схід, до центру Евре, а на захід. Повз них на велосипедах проїжджають люди. На їхніх змучених обличчях мелькає коли підозра, коли страх, а коли — і те, й те. Напевно, і в нього теж злякані очі.

— Не так швидко, — благає Марі-Лор.

Вони відпочивають у бур’янах за двадцять кроків від дороги. Сутінки тільки опускаються, на деревах ухкають сови, над придорожньою канавою кажани ловлять комах. «Діамант, — нагадує собі замкар, — це лише шматок вуглецю, що пролежав у надрах землі мільярди й мільярди років і піднявся на поверхню жерлом вулкана. Хтось його огранив, хтось його відшліфував. Він здатен таїти прокляття не більше за якийсь листок, дзеркало чи істоту. В цьому світі буває лише випадковість, випадковість і закони фізики».

Хай там як, а в наплічнику всього лише шматок скла. Обманка для відволікання уваги.

У нього за спиною, у небі над Евре, стіна хмар освітлюється раз, потім удруге. Блискавка? Попереду видніється луг нескошеного сіна і м’які обриси темних фермерських будівель — будинку й сараю. Людей не видно.

— Марі, я бачу готель.

— Ти ж казав, що вони всі зайняті.

— Цей на вигляд привітний. Ходімо. Він недалеко.

Він знову несе її на спині. Ще майже кілометр. Коли вони наближаються, у вікнах не з’являється світло. Сарай — за сто метрів позаду будинку. Замкар намагається розчути ще щось, крім гулу крові у вухах. Ні гавкоту собак, ні полум’я смолоскипів. Напевно, ці люди теж утекли. Він садить Марі-Лор біля вхідних дверей стайні, м’яко стукає, чекає і стукає знову.

Навісний замóк — новісінький «Бурже» з однією защіпкою; з його-то інструментами відімкнути такий — за іграшку. Всередині овес, відра, сонно кружляють ґедзі, але коней немає. Він відчиняє стійло, садить Марі-Лор у кутку й роззуває її.

— Voilà,[25] — каже він. — Один із гостей щойно завів у вестибюль своїх коней, тож якийсь час тут може смердіти. Але швейцар уже його вигнав. Он він пішов. Бувай, конику! Йди спи до стайні, будь ласка!

Вираз її обличчя відсторонений. Байдужий.

За домом городик. У сутінках йому вдається роздивитися троянди, цибулю, листя салату. Полуницю, переважно ще нестиглу. Незрілу білу моркву, обліплену землею. Нічого не ворушиться, фермер із гвинтівкою не з’являється у вікні. Замкар приносить повну пелену овочів, наповнює бляшане відро водою з крана, зачиняє двері в стайню і в темряві годує доньку. А тоді він кладе їй під голову своє пальто й витирає її лице своєю сорочкою.

Залишається дві сигарети. Вдих. Видих.

«Подумай логічно. На кожен наслідок знайдеться причина, на кожну проблему — спосіб її розв’язання. До кожного замкá є ключ. Можна повернутися в Париж, можна лишитися тут, а можна піти далі».

Знадвору долинає м’яке ухкання сов. Віддалений гуркіт грому чи артилерії, а може, й обох.

— Цей готель дуже дешевий, ma chérie. Його власник за стійкою сказав, що кімната коштує сорок франків за ніч, якщо ми самі подбаємо про постіль. — Він прислухається, як вона дихає. — Тож я відповів: «Звісно, ми так і зробимо». А він: «Гаразд, я принесу вам дошки й гвіздки».

Марі-Лор усе одно не всміхається.

— Тепер ми підемо шукати дідуся Етьєна?

— Так, Марі.

— Того, який на сімдесят шість відсотків божевільний?

— Він був із твоїм дідом — його братом, — коли той загинув. На війні. Йому трохи бракує олії в голові — так раніше любили казати. Після цього він став бачити щось дивне.

— Що саме?

Тепер скрипливий гуркіт грому звучить ближче. Стайня злегка тремтить.

— Щось, чого насправді не було.

Між балками павуки тчуть свої павутини. Нічні метелики б’ються крильцями об віконне скло. Починається дощ.

Вступні іспити до націонал-політичних навчальних закладів проводять в Ессені, що за тридцять кілометрів на південь від Цольферайна, у душному танцювальному залі, де працюють три величезні обігрівачі. Один з них брязкає і випускає пар цілісінький день, попри численні спроби його вимкнути. Під стелею висять прапори воєнного міністерства, кожен завбільшки з танк.

Відібраних сотня, лише хлопці. Представник школи в чорному однострої вишиковує їх у шеренгу по чотири. Медалі в нього на грудях дзенькають у такт кроків.

— Ви, — оголошує він, — намагаєтеся вступити до найелітнішої школи у світі. Іспити триватимуть вісім днів. Ми візьмемо тільки найчистіших, тільки найсильніших.

Другий представник школи роздає уніформи: білі сорочки, білі шорти, білі шкарпетки. Хлопці перевдягаються просто на місці.

Вернер нараховує двадцять шість своїх однолітків. Усі, крім двох, вищі за нього. Усі, крім трьох, світловолосі. Жоден не носить окулярів.

Увесь перший ранок у нових уніформах хлопці проводять, заповнюючи анкети на планшетах. У залі чутно лише шкрябання олівців, кроки екзаменаторів і брязкіт величезного обігрівача.

Де народився твій дід? Якого кольору очі у твого батька? Твоя мати коли-небудь працювала на відомчій посаді? Зі ста десяти питань про його походження Вернер може точно відповісти лише на шістнадцять. Щодо інших — лише здогадується.

Звідки твоя мати?

Усі питання лише в теперішньому часі. Він пише: з Німеччини.

Звідки твій батько? — З Німеччини.

Якою мовою розмовляє твоя мати? — Німецькою.

Він згадує фрау Елену того дня рано-вранці, що, стоячи в самій нічній сорочці біля лампи в коридорі, клопоталася над його валізою, доки решта дітей спали. Вона здавалася розгубленою, приголомшеною, наче не могла усвідомити, як швидко все навколо неї змінюється. Вона сказала, що пишається ним. Сказала, що Вернер має докласти всіх зусиль.