Першого вересня Вернер, прокинувшись, не здужає підвестися. Двоє полонених відводять його у ванну й назад, а потім кладуть на траву. Молодий канадець у шоломі медика світить Вернерові в очі ліхтариком. Його переміщають у вантажівку, кудись везуть і заносять у намет, повний хворих при смерті. Медсестра щось коле йому в руку. Вливає якусь рідину йому в рота з ложки.

Тиждень він живе в дивному зеленкуватому світлі у великому брезентовому наметі, затиснувши в одній руці свою торбину, а в другій — маленький дерев’яний будиночок. Коли почувається на силі, то бавиться з ним. Крутить димар, відсуває панелі на даху, заглядає всередину. Яка майстерна робота!

Щодня ліворуч і праворуч від нього ще одна душа підноситься до неба, і йому здається, ніби він чує далеку музику, ніби десь за зачиненими дверима грає його старе радіо, але почути його можна, тільки притиснувшись здоровим вухом до матраца, однак музика така тиха, що часом він не впевнений, чи й справді вона грає.

Він переконаний, що має гніватися, але не знає, через що саме.

— Він не їсть, — зауважує медсестра англійською.

Пов’язка медика на рукаві.

— Гарячка?

— Так.

Кажуть щось іще. Називають числа. Уві сні він бачить ясну прозору ніч, геть замерзлі канали, світло в шахтарських будинках і фермерів, що катаються на ковзанах по річці. Він бачить субмарину, що заснула в темних глибинах Атлантичного океану; бачить Юту, яка притискається обличчям до ілюмінатора й дихає на скло. Він майже очікує побачити, як з’являється величезна рука Фолькгаймера, допомагає йому підвестися й заводить його в «Опель».

А як там Марі-Лор? Чи відчуває вона й досі його пальці між своїми, як він відчуває її?

Однієї ночі він сідає в постелі. На ліжках навколо нього десятки недужих і поранених. Теплий вересневий вітер обдуває луг і хитає намет.

Вернер злегка крутить головою. Вітер сильний і ще сильнішає, брезент надимається, мов вітрило, і в щілині видно, як розгойдуються дерева. Усюди шелест. Вернер кладе свій старий блокнот і будиночок у наплічник, чоловік позаду нього марить щось питально собі під ніс, а решта хворих спить. Йому вже навіть не хочеться пити. Він лише відчуває холодне, байдуже місячне світло, що розсіюється по намету. Там, за відчиненою заслоною, над верхівками дерев мчать хмари. У бік Німеччини, у бік дому.

Срібні й сині, сині й срібні.

Між рядами ліжок пролітають аркуші паперу, й Вернерове серце починає битися швидше. Він бачить, як фрау Елена стоїть на колінах біля печі й ворушить вугілля. Діти лежать у ліжечках. Маленька Юта спить у своїй колисці. Його батько запалює ліхтаря, заходить у ліфт і зникає.

Голос Фолькгаймера: «Ким ти міг би стати».

Здається, Вернерове тіло під ковдрою стало невагоме. За ляскотливою заслоною танцюють дерева й хмари пролітають повз швидким маршем. Вернер перекидає за край ліжка спочатку одну, а потім другу ногу.

— Ернсте, — кличе чоловік позаду нього, — Ернсте.

Але Ернста немає, ніхто не відгукується, американський солдат біля входу в намет спить. Хлопець проходить повз нього на траву.

Вітер обдуває його тіло під майкою. Він повітряний змій, надувна кулька.

Якось вони з Ютою зробили з трісочок маленький кораблик і принесли його до річки. Юта розфарбувала його яскравими фарбами, багряною й зеленою, й урочисто опустила на воду. Але кораблик упав на бік, щойно його підхопила течія. Суденце віднесло геть, куди вони не могли дістатися, і накрило чорною водою. Юта глянула на Вернера вологими очима, смикаючи розтріпані петлі на своєму вовняному светрі.

— Не страшно, — заспокоїв він. — Мало що вдається з першої спроби. Зробимо інший, кращий.

Чи зробили вони його? Вернер сподівається, що так. Він ніби пам’ятає кораблик — інший, витриваліший, — який тримався на воді. Він доплив до закруту й залишив їх позаду. Це було чи ні?

Місячне світло сяє й вихориться; шматки хмар скупчуються над деревами. Скрізь кружляє листя. Але місячне світло не колишеться від вітру, його промені повільно пронизують хмари, повітря, пригладжують нахилену траву.

Чому світло не хитається від вітру?

З іншого боку поля американець дивиться, як хлопець виходить із намету для хворих і йде в бік дерев. Він підводиться, піднімає руку.

— Стій! — кричить він. — Halt!

Однак Вернер уже перейшов за край поля. Він наступає на міну, встановлену його ж армією три місяці тому, й зникає у фонтані землі.

У січні 1945 року фрау Елену та останніх чотирьох дівчат із сиротинцю: близнят, Ганну й Сусанну Герліц, Клодію Фостер та п’ятнадцятирічну Юту Пфенніг перевезли з Ессена до Берліна працювати на заводі з виготовлення деталей до машин.

Десять годин на день, шість днів на тиждень вони розбирають величезні закордонні друкарські верстати й складають придатні до використання частини у ящики, які завантажують у вагони. Розкручують, розпилюють, волочать. Майже завжди фрау Елена працює поряд з дівчатами, вбрана в десь знайдену порвану лижну куртку, мимрячи собі під ніс французькою або співаючи пісень зі свого дитинства.

Вони живуть над покинутою місяць тому друкарнею. У коридорах стоять сотні ящиків із бракованими словниками, й дівчата сторінка за сторінкою топлять ними буржуйку.

Вчора Dankeswort, Dankesworte, Dankgebet, Dankopfer.

Сьогодні Frauenverband, Frauenverein, Frauenvorsteher, Frauenwahlrecht.[69]

Обідають вони перловою кашею з капустою в заводській їдальні, де ввечері тягнуться нескінченні черги по пайки. Масло нарізають крихітними порціями завбільшки з половину кубика цукру й видають тричі на тиждень. Вода для пиття — з колонки за два квартали. Матерям із немовлятами не дають ні дитячого одягу, ні возиків, тільки потроху коров’ячого молока. Деякі з них рвуть простирадла на пелюшки; кілька жінок знаходять газети, складають їх трикутником і підмощують немовлятам між ногами.

Щонайменше половина дівчат, котрі працюють на заводі, неписьменні, тож Юта читає їм листи з фронту від коханих, братів чи батьків. Іноді вона записує відповіді: «А пам’ятаєш, як ми їли фісташки, як ми їли лимонне морозиво у формі квітки? Ти тоді сказав…»

Усю весну кожнісінької ночі прилітають бомбардувальники. Здається, вони прагнуть спалити Берлін дотла. Мало не кожну ніч дівчата біжать у кінець кварталу, залізають у переповнене сховище й не можуть заснути від звуків падіння розбитої кам’яної кладки.

Іноді дорогою до заводу вони бачать трупи, чорні мумії людей, обгорілих до невпізнання. Іншим разом на мертвих не видно ран, і саме вони найбільше лякають Юту — здається, що вони ось-ось підведуться й побредуть на роботу разом із ними.

Але вони не підводяться.

Якось вона помічає трьох дітей, що лежать рядочком долілиць із портфелями на спинах. Спочатку вона думає: «Прокидайтеся, йдіть у школу». А потім: «У їхніх портфелях може бути їжа».

Клодія Фостер перестає розмовляти. Минають дні, а від неї не чути й слова. На заводі закінчується сировина. Подейкують, що вже ніхто нічим не керує, нібито мідь, цинк та іржостійку крицю, які вони так натужно збирали, завантажено у вагони, що так і стоять на запасних коліях.

Пошту не приносять. Наприкінці березня робота на заводі зупиняється, й фрау Елену з дівчатами відсилають розчищати вулиці після бомбування. Вони піднімають розбиті бетонні плити, просівають пил і бите скло крізь сито. Юта чує про шістнадцяти-сімнадцятирічних хлопців, нажаханих, згорьованих за домом, які з’являються на батьківському порозі, а за два дні їх витягають із горища й розстрілюють на вулиці за дезертирство. Вона знову згадує дитинство: як Вернер возив її на візку, як вони копирсалися в смітті, шукаючи серед бруду хоч щось цінне.

— Вернер, — шепоче вона вголос.

Восени, ще в Цольферайні, вона отримала два повідомлення про його загибель. У кожному було вказане різне місце поховання. Фресне, Шербур — раніше вона про них не чула. Міста у Франції. Іноді уві сні вона стоїть поряд із ним біля столу, укритого різноманітними деталями. «Я хочу дещо зробити, — оголошує він. — Я над цим працюю». Але більше не каже нічого.