Якоїсь миті биття припиняється. Фредерік лежить долілиць у снігу.

— Пане комендант? — Рьодель відсапується.

Бастіан забирає в нього кийок, вішає собі на шию і підсмикує ременя під черевом. Вернер опускається на коліна біля Фредеріка й перевертає його у свій бік. Кров тече в нього з носа, або з рота, або з вуха, або з усього відразу. Одне око вже спухло й не бачить, інше залишається розплющеним. Він дивиться на небо, розуміє Вернер. Щось там шукає.

Вернер наважується глянути вгору — там ширяє самотній яструб.

Бастіан велить:

— Вставай.

Вернер підводиться. Фредерік не ворушиться.

— Вставай, — повторює Бастіан тихіше.

Фредерік підводиться на одне коліно. Стає на рівні, хитаючись. У нього на щоці глибока рана, з якої сочиться кров. Великі нерівні мокрі плями від снігу в нього на спині, там, де сніг розтав і намочив сорочку. Вернер подає Фредерікові руку.

— Кадете, ти найслабший?

Фредерік не дивиться на Бастіана.

— Ні, пане комендант.

Яструб і далі кружляє в небі. Гладкий комендант якусь мить обсмоктує думку. А тоді розлягається його дзвінкий голос, злітаючи над ротою, наказуючи їм бігти. П’ятдесят сім кадетів пересікають поле і підтюпцем біжать засніженою доріжкою в ліс. Фредерік біжить на своєму місці поруч із Вернером, ліве око в нього спухло, щоки в кривавих патьоках, а комірець мокрий і червоний.

Гілки гойдаються й скриплять. Усі п’ятдесят сім хлопців співають в один голос.

Зима в лісах старої Саксонії. Вернер не наважується ще раз глянути на друга. Він підтюпцем біжить крізь холод, через його плече висить незаряджена гвинтівка на п’ять патронів. Йому майже п’ятнадцять.

Його хапають на околицях Вітре, за кілька годин до прибуття потяга в Париж. Двоє поліціянтів у цивільному виводять його з вагона під поглядами десятка пасажирів. Його допитують у фургоні, а потім у страшенно холодному підвальному кабінеті, прикрашеному поганими океанськими акварелями. Спочатку питання ставлять французи, за годину їх змінюють німці. Вони викладають його блокнот і набір інструментів. Беруть його зв’язку й нараховують сім різних сувальдних ключів. Що вони відмикають, — питають його, — і як він застосовує ці крихітні напилки й пилочки? І чому його нотатник списаний архітектурними замірами?

«Це для моделі, призначеної моїй доньці.

А це ключі з музею, де я працюю.

Заради Бога».

Вони силоміць тягнуть його до камери. Замóк і шарніри на дверях такі великі й старовинні, що, напевно, належать до часів Людовика XIV. Або Наполеона. Ось-ось приїде директор чи хтось від нього, і все пояснить. Безсумнівно, так і буде.

Зранку німці проводять другий, цього разу лаконічніший допит, доки друкарка вистукує на машинці в кутку. Здається, його звинувачують у намірі висадити в повітря Шато де Сен-Мало, однак чому вони так думають — неясно. Вони заледве розуміють французьку й здаються більше зацікавленими у своїх питаннях, ніж у його відповідях. Йому відмовляють у наданні паперу, постільної білизни, телефону. Його фотографують.

Йому страшенно хочеться курити. Він лежить горілиць на підлозі й уявляє, як цілує Марі-Лор в одне око, а потім — в інше, доки вона спить. За два дні після арешту його відвозять до загону для великої худоби в околицях Страсбурга. Крізь щілини в паркані він споглядає, як колона школярок у формі по дві крокує на зимовому сонці.

Вартові приносять розфасовані бутерброди, твердий сир, досить води. У загоні десь із тридцятеро інших сплять на соломі, розтрушеній по замерзлій землі. Переважно французи, але є кілька бельгійців, чотири фламандці, двоє валійців. Про те, у чому їх звинувачують, усі говорять стримано, хвилюючись про те, які пастки таяться в поставлених їм питаннях. Уночі вони пошепки обмінюються здогадами.

— Ми в Німеччині пробудемо лише кілька місяців, — каже хтось, і ці слова радо прокочуються рядами.

— Просто щоб допомогти з весняними польовими роботами, доки їхні чоловіки на фронті.

— А тоді відправлять нас додому.

Кожен думає, що це неможливо, однак, а що як це правда? Лише на кілька місяців. А тоді додому.

Ні офіційно призначеного адвоката. Ні воєнного трибуналу. Батько Марі-Лор проводить три дні, дрижачи в загоні для худоби. Ніхто з музею не приїжджає, директорів лімузин не показується. Писати листи не дозволяють. Коли він вимагає дати йому телефон, вартові навіть не сміються.

— Знаєте, коли ми востаннє користувалися телефоном?

Кожна година — молитва за Марі-Лор. Кожен подих.

На четвертий день арештантів зганяють у фургон для худоби й відвозять на схід.

— Ми близько до Німеччини, — шепочуть чоловіки.

Краєм ока їм видно дальній берег річки. Останні ряди виноградників. У білому небі розчиняються чотири уривчасті стовпи сірого диму.

Замкар примружується. Німеччина? На вигляд нічим не відрізняться від цього берега.

Так само це міг би бути край скелі.

Штабс-фельдфебель фон Румпель у темряві піднімається по драбині, відчуваючи, як лімфатичні вузли з обох боків шиї стискають йому стравохід і трахею. Він висне на щаблях, мов скручений килим.

Двоє артилеристів усередині башточки спостерігають із-під насунутих касок. Ні пропозиції допомогти, ні привітання. Башточка увінчана сталевою банею й застосовується переважно для наведення гармат, установлених унизу. З неї відкривається вид на море із заходу, на скелі внизу, всі обкручені колючим дротом, і просто напроти, на той бік затоки, — на Сен-Мало, охоплене вогнем.

Обстріл на якусь мить припинився, передсвітанкові пожежі впевнено розгораються. Західний край міста став червоно-багряною катастрофою, з якої піднімаються численні стовпи диму. Найбільший схожий на хмару з тефри, попелу й пари над жерлом вулкана. Здалеку він здається суцільним, наче вирізаний із сяйливого дерева. Уздовж його країв спалахують іскри, сиплеться попіл, розлітаються адміністративні папери: плани матеріально-технічного забезпечення, замовлення на закупівлі, податкові звіти.

У бінокль фон Румпель спостерігає, як, здається, кажани загоряються й перелітають над фортечними мурами. Гейзер іскор вивергається далеко вглибині якогось будинку — електричний трансформатор, запасений бензин чи, може, бомба уповільненої дії, — наче то блискавка б’є із землі в небо.

Один із артилеристів невигадливо коментує дим, мертвого коня, якого бачить біля підніжжя стін, інтенсивність пожежі в певних секторах. Наче вони вельможі з епохи Хрестових походів, що з пагорба спостерігають, як беруть фортецю. Фон Румпель ослабляє комір, що тисне на залози, силкується глитнути.

Місяць заходить, небо на сході світлішає, підсмикуючи поділ ночі, стираючи зірки одну за одною, аж доки їх залишається одна чи дві. Напевне, Вега. Чи Венера. Він їх так і не вивчив.

— Шпиль на соборі упав, — зауважує другий артилерист.

Ще день тому над зиґзаґами дахів височів соборний шпиль, спрямований угору, вищий за них усіх. Але не цього ранку. Скоро сонце вже над горизонтом, оранжеве полум’я змінює чорнота диму, що піднімається вздовж західних мурів і надимається над цитаделлю, мов бульбашка.

Нарешті на кілька секунд дим розвіюється й фон Румпелю вдається вдивитися в зубчатий лабіринт міста й знайти те, що шукає: горішню частину високого будинку з широким димарем. Видно два вікна, скло вилетіло. Одна віконниця звисає, три на місці.

Будинок номер чотири по рю Воборель. Ще стоїть. Минає кілька секунд, а тоді дим знову його застилає.

Один літак перетинає все темніше синє небо, неймовірно високо. Фон Румпель спускається довгою драбиною в тунелі форту. Намагаючись не шкутильгати, не думати про набряки в паху. В їдальні під землею солдати сидять, притулившись до стін, і черпають вівсяну кашу зі своїх перевернутих касок. Електричне світло заливає їх плямами то світла, то тіні.