Фон Румпель сідає на коробку з-під амуніції та їсть сир із тюбика. Полковник, відповідальний за оборону Сен-Мало, виголошував промови перед цими солдатами, промови про доблесть, про те, що в будь-яку мить дивізія «Герман Ґерінґ» прорве американську лінію оборони в Авранші й що з Італії і, можливо, Бельгії потечуть рікою підкріплення, танки і юнкерси, вантажівки з п’ятдесятиміліметровими мінометами; що люди в Берліні вірять у них, мов монашки в Бога, що ніхто не покине свій пост, а якщо покине — буде страчений за дезертирство. Однак фон Румпель думає про в’юнке стебло в нього всередині. Чорне стебло, з якого гілки попроростали у його ноги й руки, стебло, що вгризається йому в живіт. Тут, у цій півострівній фортеці, просто за стінами Сен-Мало, де немає зв’язку з арміями, що відступають, здається лише справою часу, що канадці, брити та ясноокі американці з вісімдесят третьої дивізії кишітимуть у місті, прочісуючи будинки в пошуках гансів-мародерів, роблячи хай там що вони роблять, коли хапають полонених.

Це лише справа часу — коли чорне стебло здушить його серце.

— Що? — питає солдат поруч нього.

Фон Румпель пирхає:

— Я нічого не сказав.

Солдат повертається до своєї вівсянки.

Фон Румпель витискає в рот залишки огидного солоного сиру й впускає порожній тюбик собі під ноги. Будинок ще стоїть. Його армія ще утримує місто. Через кілька годин пожежі згаснуть, і тоді німці кинуться, мов мурахи, до своїх позицій і готуватимуться до наступного бою.

Він чекатиме. Чекатиме, і чекатиме, і чекатиме, а тоді, коли дим розвіється, він туди піде.

Інженер Бернд корчиться від болю, притискаючись обличчям до спинки золотавого крісла. Щось негаразд із його ногою і щось ще гірше — з грудьми.

Радіоприймач безнадійний. Кабель живлення обрубаний, зв’язок із наземною антеною втрачений, і Вернер не здивується, якщо й панель виявиться розбитою. У все слабшому бурштиновому світлі з Фолькгаймерового ліхтаря він оглядає один розтрощений роз’єм за іншим.

Здається, під час бомбардування він втратив слух у лівому вусі. У правому наче потроху відновлюється. Окрім дзвону, він починає розрізняти звуки.

Потріскування пожеж, що догорають.

Стогін будівлі над ними.

Дивне крапання з різних боків.

І гуркіт, із яким Фолькгаймер завзято розгрібає завали, що закрили собою сходи. Вочевидь, стратегія така: він напівприсідає під низькою стелею, важко дихаючи і тримаючи в одній руці шматок зігнутої арматури. Вмикає ліхтар, оглядає забарикадовані сходи в пошуках чогось, що він міг би витягнути, і запам’ятовує. А тоді вимикає світло, щоб економити заряд батарейки, й береться за роботу в темряві. Коли знову з’являється світло, наче нічого не змінюється. Купа металу, цегли й дерева така суцільна, що важко повірити, що й двадцятеро людей змогли б з нею впоратися.

— Заради Бога, — промовляє Фолькгаймер.

Вернер не знає, чи той розуміє, що каже це вголос. Але Вернер чує його слова у своєму правому вусі, мов далеку молитву. Заради Бога. Заради Бога. Наче все, що відбувалося на цій війні, двадцятиоднорічний Франк Фолькгаймер зносити міг, але тільки не цю останню несправедливість.

Пожежа нагорі вже мала б висмоктати з їхньої діри останній кисень. Вони всі мали б задихнутися. Сплатити борги, закрити рахунки. Однак вони ще дихають. Три тріснуті балки під стелею тримають одному Богові відомо яку вагу: десять тонн обвугленого готелю, тіла вісьмох артилеристів і незліченні невибухлі боєприпаси. Може, Вернер за свої десять тисяч маленьких зрад, Бернд — за безліч своїх злочинів, а Фолькгаймер — за те, що був інструментом, виконувачем наказів, лезом райху, — може, вони троє заслужили жахливішої кари й мають дочекатися якогось остаточного присуду?

Спочатку — корсарів підвал, побудований для зберігання золота, зброї й дивакового приладдя для догляду за бджолами. Потім — винний погріб. Далі — затишний куточок ремісника. Atelier de Réparation, думає Вернер, приміщення, де сплачують репарації. Спокутують провину. Досить підхоже місце. Не гірше за інші. Безсумнівно, у цьому світі знайдуться люди, які вважатимуть, що цим трьом багато за що треба заплатити.

Прокинувшись, Марі-Лор знаходить під грудьми притиснутий будиночок і відчуває, що спарилася в пальті свого двоюрідного дідуся.

Уже світанок? Вона піднімається по драбині й притискає вухо до люка. Сирени змовкли. Може, будинок згорів дотла, доки вона спала. Або ж вона проспала останні години війни й місто звільнили. На вулицях можуть буди люди: волонтери, жандарми, пожежники. Навіть американці. Треба лише вилізти через люк і вийти через вхідні двері на рю Воборель.

Але що як місто й досі під німцями? А що як вони просто зараз маршують від будинку до будинку й стріляють у кого схочуть?

Вона почекає. Будь-якої миті у її бік може йти Етьєн, до останнього не покидаючи надії дістатися до неї.

Або він десь припав до землі й обхопив голову руками. І бачить демонів.

Або він загинув.

Дівчина каже собі заощаджувати хліб, але вона така голодна, а хлібина черствіє, тож, не встигнувши себе зупинити, вона з’їдає її всю.

От якби тільки вона взяла з собою книжку!

Марі-Лор бродить підвалом у самих панчохах. Ось лежить скручений килим, його порожнина наповнена чимось із запахом деревної стружки — мишва. Ось ящик зі старими паперами. Антикварна лампа. Знаряддя для консервації, що ними користувалась мадам Манек. А ось, углибині полиці під стелею, два маленькі дива. Повні бляшанки! У кухні майже не лишилося їжі — лише кукурудзяне борошно, жмуток лаванди й дві чи три пляшки скислого божоле, — але тут, у підвалі, — дві важкі бляшанки.

Горох? Квасоля? Може, кукурудза. Хоч би не олія, подумки благає вона; хіба бляшанки з олією не менші? Потрусивши їх, вона не дістає підказки. Чи можуть в одній із них бути персики мадам Манек, білі персики з Лангедоку, які мадам купувала ящиками, чистила, різала на четвертинки й варила в сиропі? Уся кухня наповнювалася їхнім запахом, пальці Марі-Лор ставали від них липкі — яке задоволення!

Дві бляшанки, які Етьєн не помітив.

Але, збуджуючи надії, ризикуєш упасти в ще більший відчай. Горошок. Або квасоля. Їм теж вона буде ой як рада. Марі-Лор опускає бляшанки по одній у кожну кишеню пальта свого двоюрідного дідуся, ще раз намацує будиночок у кишені сукні, сідає на валізу, тримається обома руками за ціпок і намагається не думати про свій міхур.

Одного разу, коли їй було вісім чи дев’ять років, батько повів її до паризького Пантеону, щоб розповісти про маятник Фуко. На шнурі завдовжки шістдесят сім метрів, пояснював він, гойдається золота куля зі штирем унизу, як у дитячої дзиґи. Те, що з часом її траєкторія змінювалася, доводить обертання Землі. Але що запам’яталося Марі-Лор, коли вона стояла біля поруччя, а гиря просвистувала повз неї, — це те, як її батько сказав, що маятник ніколи не зупиниться. Він і далі коливатиметься, зрозуміла Марі-Лор, навіть після того, як вони з батьком підуть із Пантеону, після того, як вона засне вночі. І після того, як вона про нього забуде, проживе ціле життя й помре.

Тепер їй вчувається в повітрі свист маятника: велика золота куля, завширшки з бочку, що хитається й хитається без упину. Знову й знову вирізаючи на підлозі свою нелюдську істину.

Попіл, попіл — сніг у серпні. Після сніданку артобстріл час від часу відновлювався, а тепер, після шостої вечора, стих. Десь стріляє кулемет з таким звуком, наче крізь пальці хтось пропускає разок намиста. У фон Румпеля з собою фляжка, із півдесятка ампул із морфієм і польовий пістолет. Через морську дамбу. Через перемичку в бік величезного бастіону Сен-Мало, що тліє. Пристань при затоці розтрощена в кількох місцях. Наполовину потоплений рибацький човен дрейфує кормою догори.

У старій частині міста гори каменю, мішків, віконниць, гілок, залізних ґраток і ковпаків із димарів переповнюють рю де Дінан. Розтрощені квіткові горщики, обвуглені віконні рами, розбите скло. Деякі будинки й досі димлять, і хоч фон Румпель притискає до рота й носа вологу хустинку, декілька разів йому довелося зупинятися, щоб віддихатися.