Скриплять стіни, вікно чорніє між фіранок, місто готується до сну. Десь там німецькі підводні човни плавно пропливають над підводними впадинами, десятиметрові кальмари вглядаються в холодну темряву своїми велетенськими очима.

— Ми хоч одну ніч провели окремо?

— Ні.

Його погляд блукає неосвітленою кімнатою. Здається, камінь у нього в кишені пульсує. Якщо він зможе сьогодні заснути, що йому насниться?

— Мені можна виходити надвір, доки тебе не буде, Papa?

— Щойно я повернуся. Обіцяю.

Він якомога обережніше розчісує гребінцем мокрі пасма доньчиного волосся. Закінчивши з одним і переходячи до наступного, він чує, як морський бриз трусить вікно.

Долоні Марі-Лор перелітають від будинку до будинку. Вона повторює назви вулиць.

— Рю де Кордьєр, рю Жак Картьє, рю Воборель.

— За тиждень вивчиш їх усі, — запевняє він.

Пальці Марі-Лор лягають на зовнішні укріплення. Під ними море.

— Десять днів, — зітхає вона.

— Щонайбільше.

Грудень висмоктує із замку все світло. Сонце заледве показується на горизонті, перш ніж знову за нього сховатися. Сніг іде раз, другий, а тоді вкриває галявини й не тане. Чи бачив Вернер коли-небудь сніг такий білий, сніг, не забруднений попелом і вугільним пилом, щойно торкається землі? Єдині посланці з позашкільного світу — залітні співочі птахи, що сідають на липи позаду двору, заблукалі через далеку грозу, через бойові дії, або через те й те, а також два юних єфрейтори, які приходять у їдальню приблизно щотижня — завжди після молитви, завжди після того, як хлопці прожували по першому кусню своєї вечері. Вони проходять між геральдичними прикрасами, зупиняються позаду кадета й шепочуть йому на вухо, що його батько загинув у бою.

Іншими вечорами староста кричить: «Achtung!»,[36] і хлопці підводяться з лавок, і перевальцем заходить комендант Бастіан. Хлопці мовчки опускають погляди на тарілки, доки Бастіан проходить між рядами, проводячи по їхніх спинах вказівним пальцем.

— Нудьгуєте за домом? Викиньте його з голови. Фюрер — наш дім. Порівняноз ним що ще важливо?

— Нічого! — кричать хлопці.

Кожного пообіддя в будь-яку погоду комендант дме у свисток і чотирнадцятирічні хлопці вибігають на вулицю, а він висить над ними: черево обтягнуте пальтом, на грудях дзвенять медалі, крутиться гумова палиця.

— Є два види смерті, — проголошує він, видихаючи хмарки пари. — Можна боротися, мов лев. Або здатися легко, так легко, як витягнути волосину з чашки з молоком. Нікчеми, порожні місця — вони помирають легко. — Він скидає оком на шеренги, крутить палицею й театрально витріщає очі. — Якою смертю ви помрете, хлопці?

Одного вітряного дня він викликає з шеренги Гельмута Рьоделя. Гельмут — малий, нікчемний хлопець із півдня, що цілими днями тримає руки стиснутими в кулаки.

— То що, хто це, Рьоделю? На. Твою. Думку. Хто найслабший член вашої групи?

Комендант крутить палицею. Гельмут Рьодель довго не думає:

— Він, пане.

Вернер відчуває, як щось важке опускається на нього. Рьодель вказує просто на Фредеріка.

Бастіан викликає Фредеріка наперед. Якщо обличчя його друга й укрила тінь страху, Вернерові її не видно. Фредерік має неуважний вигляд. Майже філософічний. Бастіан вішає палицю собі на шию й волочить ноги через поле, крите шаром снігу заввишки до його гомілок, не поспішаючи, й зупиняється, тільки коли стає темною плямою біля дальнього краю поля. Вернер намагається ззирнутися з Фредеріком, але його погляд блукає десь далеко.

Комендант піднімає свою лівицю й репетує:

— Десять!

До хлопців долинає тільки уривок слова. Фредерік кілька разів блимає, як це часто трапляється й на заняттях, коли до нього звертаються. Чекаючи, доки внутрішнє життя наздожене зовнішнє.

— Дев’ять!

— Біжи! — шипить Вернер.

Фредерік досить швидко бігає, швидше за Вернера, але, здається, цього разу комендант рахує швидше, ніж завжди. Фредерік отримав меншу фору, сніг йому заважає, він відбігає заледве на двадцять метрів, коли Бастіан піднімає свою правицю.

Хлопці зриваються з місця в одну мить. Вернер біжить разом з іншими, намагаючись триматися серед останніх у групі. Гвинтівки ритмічно б’ються об їхні спини. Здається, найкращі бігуни біжать швидше, ніж завжди, ніби їм набридло програвати.

Фредерік біжить що є сили. Але найшвидші хлопці — хорти, зібрані з усієї країни за їхню швидкість і прагнення виконувати команди. Вернерові здається, що вони біжать пристрасніше, рішучіше, ніж раніше. Їм не терпиться дізнатися, що буде, коли когось впіймають.

Фредерікові до Бастіана залишається п’ятнадцять кроків, коли його збивають із ніг.

Натовп збирається навколо тих, хто добіг першим, доки обліплені снігом Фредерік і його переслідувачі зводяться на ноги. Підходить Бастіан. Кадети обступають свого наставника, відсапуючись, багато з них упираються руками в коліна. Хмарки пари з їхніх ротів збираються в одну й тут же розчиняються на вітрі. Фредерік стоїть у центрі, віддихуючись і змахуючи довгими віями.

— Зазвичай не треба стільки часу, — промовляє Бастіан м’яко, майже наче до себе. — Зазвичай першого ловлять раніше.

Фредерік зводить погляд до неба.

Бастіан питає:

— Кадете, ти найслабший?

— Не знаю, пане комендант.

— Не знаєш? — Пауза. Бастіанове обличчя випромінює ворожість. — Дивися на мене, коли відповідаєш.

— Деякі люди слабкі в одному. А інші — в іншому.

У Бастіана стискаються губи, очі звужуються, а на обличчі поступово з’являється вираз концентрованої злості. Наче вітер розвіяв якусь хмару й стала просвічувати справжня потворна Бастіанова суть. Він знімає з шиї гумового кийка й вручає його Рьоделю.

Той кліпає.

— Що ж, уперед, — підштовхує його Бастіан, наче заохочує несміливого хлопця увійти в холодну воду. — Добре його віддубась.

Рьодель опускає погляд на кийок: чорний, мало не метровий, затверділий від холоду. Можливо, минають кілька секунд, але Вернерові вони здаються годинами; і вітер проривається крізь підморожену траву, здуваючи серпанок і клапті снігу, які розносить по білій гладіні; й раптова нудьга за Цольферайном прокочує крізь нього хвилею: хлоп’ячі пообіддя, коли він бродив лабіринтами вулиць, забруднених сажею, возив свою малу сестру у візку. Відбита порода на вулицях, хриплі викрики робочих, хлопчики, що сплять укриті від голови до п’ят у загальній спальні, а їхні пальта й штани висять на стіні. Фрау Елена серед ночі проходить між їхніми ліжками, мов янгол: «Я знаю, що холодно. Але я тут, поряд із вами, бачите?»

«Юто, заплющ очі».

Рьодель ступає вперед, змахує кийком і б’є ним Фредеріка по плечу. Фредерік робить крок назад. Полем просвистує вітер. Бастіан командує:

— Ще.

Усе жахливо уповільнюється. Рьодель замахується й б’є. Цього разу він дістає Фредеріка по підборіддю. Вернер примушує себе тримати перед очима згадки про дім: прання, натруджені рожеві пальці фрау Елени, собаки на вулицях, стовпи пари з димарів — кожна його клітина хоче кричати: це ж неправильно!

Однак тут це правильно.

Це так довго триває. Фредерік витримує третій удар.

— Ще, — вимагає Бастіан.

На четвертий раз Фредерік простягає вперед руки, кийок опускається на його передпліччя, й він зашпортується.

Рьодель замахується знову, і Бастіан каже:

— Прикладом натхненним Твоїм, Ісусе, вказуй нам шлях, сьогодні й завжди, — і весь той день перехиляється набік і дає тріщину; Вернер бачить, як ця сцена віддаляється, наче він споглядає її з дальнього кінця тунелю: маленьке біле поле, купка хлопців, голі дерева, іграшковий замок — і все це не більше пов’язане з реальністю, ніж розповіді фрау Елени про її ельзаське дитинство, Париж на Ютиних малюнках. Ще шість разів він чує змах Рьоделя, свист кийка і якийсь дивно глухий стук, з яким гумовий кийок б’є Фредеріка по руках, плечах й обличчю.

Фредерік може годинами бродити в лісі, може впізнавати пташок за п’ятдесят метрів просто за їхніми голосами. Фредерік майже завжди думає про інших. Фредерік сильніший за нього з усіх поглядів. Вернер розтуляє рота, а потім знову стуляє; він тоне; він заплющує очі, заглушує розум.