— Це лише числа, кадете, — каже Гауптман, це його улюблена максима. — Чиста математика. Ти маєш привчити себе так думати.

Вернер вибудовує гіпотези й ділиться ними з Фредеріком, але Фредерік живе наче в обіймах сну; його штани йому завеликі на поясі й сорочка увесь час висмикується. Очі в нього водночас напружені й неуважні; здається, він не розуміє, що не влучає в цілі на заняттях. Мало не щоночі Фредерік бурмоче собі під ніс, перш ніж заснути: читає уривки віршів, розказує про поведінку гусей, про кажанів, що шугали повз вікна.

Пташки, завжди пташки.

— …ну, так-от, полярні крячки, Вернере, вони перелітають від Південного полюса до Північного, справжні мандрівники навколо планети. Напевне, ніякі тварини стільки не кочують — сімдесят тисяч кілометрів на рік…

Металеве холодне світло розливається стайнями, виноградниками й стрільбищами; співочі птахи проносяться над пагорбами; великі розрізнені хмари горобцевих, що прямують на південь; шляхи кочівників, що пролягають просто над шпилями школи. Іноді зграя опускається на величезні липи і клекоче серед листя.

Деякі зі старших хлопців, яким по шістнадцять чи сімнадцять років, кадети, що мають вільний доступ до патронів, люблять стріляти по деревах — їм цікаво, у скільки пташок вони зможуть поцілити. Дерево здається нежилим і нерухоми, аж тут лунає постріл, і його крона розсипається навсібіч, сотня птахів зривається з місця за півсекунди, з таким пронизливим криком, наче розпалося ціле дерево.

Якогось вечора в спальні Фредерік притуляється лобом до віконного скла.

— Я їх ненавиджу. Я ненавиджу їх за це.

Лунає дзвоник на вечерю, всі кидаються в їдальню, а згорьований Фредерік плететься останній, волочачи шнурівки. Вернер миє за Фредеріка миску, ділиться відповідями на домашні завдання, кремом для взуття, солодощами від доктора Гауптмана; на польових заняттях вони завжди біжать поряд. Невагомі мідні значки причеплені до їхніх лацканів; сто чотирнадцять підкутих чобіт виблискують на доріжці на тлі бруківки. Обриси зáмкуз його башточками й зубчатими стінами вимальовуються у них під ногами, мов туманний відголосок минулої слави. Кров мчить Вернеровими жилами, він думає про приймач-передавач Гауптмана, про злютування, запобіжники, акумулятори, антени; їхні з Фредеріком підошви торкаються землі одночасно.

SSG35 A NA513 NL WUX

КОПІЯ ТЕЛЕФОНОГРАМИ

16 ЛИСТОПАДА 1940 РОКУ

МОСЬЄ ДАНІЕЛЮ ЛЕБЛАНУ

СЕН-МАЛО ФРАНЦІЯ

=ПОВЕРТАЙТЕСЯ НАПРИКІНЦІ МІСЯЦЯ = БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ =

За кілька останніх годин навіженого склеювання й шліфування батько Марі-Лор закінчує модель Сен-Мало. Вона нефарбована, недосконала, зроблена з півдесятка різних видів деревини й позбавлена деталей. Але її досить, щоб його донька могла нею користуватися в разі потреби: неправильний багатокутник острова в рамці з фортечних мурів, і кожна з восьмисот шістдесяти п’яти будівель у ньому на місці.

Він почувається змученим. Тиждень за тижнем логіка його підводить. Камінь, який йому на зберігання віддав музей, несправжній. Якби він був справжній, із музею уже хтось приїхав би по нього. Чому ж тоді, коли він прикладає до нього збільшувальне скло, то у його глибинах проглядаються крихітні язички полум’я? Чому він чує позаду себе кроки, коли там нікого немає? І чому тоді він крутить у голові дурну думку, що камінь, який він носить у полотняній торбинці у своїй кишені, приніс йому нещастя, наразив Марі-Лор на небезпеку, й, ба більше, можливо, доклався до цілої окупації Франції?

Ідіотизм. Маячня.

Він застосував кожен спосіб самостійної перевірки, що спав йому на думку.

Спробував загорнути його в повсть і вдарити по ньому молотком — він не розбився.

Спробував дряпати його половинкою шматка кварцу — на ньому не з’явилося й подряпини.

Тримав його над полум’ям свічки, занурював у воду, кип’ятив. Ховав камінь під матрацом, у своєму футлярі для інструментів, у черевикові. Однієї ночі він на кілька годин закопав його під геранню мадам Манек у квітковому горщику за вікном, а потім переконав себе, що герань стала в’янути, й викопав його.

Цього пообіддя знайоме обличчя маячить у черзі на залізничному вокзалі, за четверо чи п’ятеро людей від нього. Він уже бачив пухкенького й спітнілого чоловіка з кількома підборіддями. Вони дивляться один одному в очі, чоловік відводить погляд.

Етьєнів сусід. Парфумер.

Кілька тижнів тому, роблячи заміри для моделі, замкар бачив цього чоловіка згори на фортечних мурах — той фотографував море. «Йому не можна довіряти», — сказала мадам Манек. Але ж він просто випадковий чоловік у черзі по квитки.

Логіка. Принципи обґрунтованості. На кожен замóк є ключ.

Кілька днів у його голові відлунюють слова директорової телеграми. Такий дражливо двозначний вибір слів для тієї останньої вказівки — «будьте обережні». Це означає: привезти камінь чи залишити тут? Узяти Марі-Лор чи залишити її тут? Їхати потягом? Чи якимось іншим, теоретично, безпечнішим транспортом?

«А що, — думає замкар, — як ця телеграма прийшла не від директора?»

Питання по колу змінюють одне одного. Відстоявши чергу, він підходить до віконечка й купує один квиток на ранковий потяг до Ренна, а звідти — до Парижа, й вертається вузькими похмурими вуличками на рю Воборель. Він з’їздить туди й покінчить із цією справою. Повернеться до роботи, наповнить шафу з ключами, позамикає експонати. За тиждень він із легкою душею повернеться в Бретань забрати Марі-Лор.

На вечерю мадам Манек подає рагу й багети. Опісля замкар веде Марі-Лор хиткими сходами у ванну кімнату на третьому поверсі. Наповнює велику чавунну ванну й відвертається, коли вона починає роздягатися.

— Використовуй мила скільки хочеш, — дозволяє він. — Я купив ще.

Квиток на потяг пече його з кишені, мов зрада.

Вона дозволяє йому вимити своє волосся. Знов і знов Марі-Лор проводить руками під клубами піни, наче намагаючись визначити їхню вагу. В тому, що стосується доньки, у ньому завжди живе глибоко похований страх: страх, що він поганий батько, що все робить неправильно. Що йому так і не вдалося повністю зрозуміти правила. Усі ці паризькі матері, що штовхають поперед себе возики по Ботанічному саду чи роздивляються кофтинки в універмагах; йому здавалося, що ці жінки кивають, коли проминають одна одну, наче володіють якимсь таємним знанням, йому невідомим. Як узагалі можна бути точно впевненим у тому, що чиниш правильно?

Однак він відчуває й гордість — гордість, що все зміг сам. Що його донька така допитлива, така життєрадісна. Бути батьком такої сильної людини означає вчитися смиренності, так, наче він — це просто міст для чогось іншого, значущішого. Саме так він зараз почувається, думає він, споліскуючи доньчине волосся, — наче його любов до доньки рветься за межі його тіла. Можуть попадати стіни, може навіть розсипатися ціле місто, але яскравість цього відчуття не потьмянішає.

Стогне зливна труба; захаращений будинок обступив з усіх боків. Марі звертає до нього вологе обличчя.

— Ти їдеш, так? — У цю мить він радий, що вона його не бачить. — Мадам сказала мені про телеграму.

— Я не надовго, Марі. На тиждень. Щонайбільше на десять днів.

— Коли?

— Завтра. Ти ще спатимеш.

Вона обіймає свої коліна. Її спина довга, біла, розділена вузликами хребців. Колись вона засинала, затиснувши в кулаці його вказівний палець. Колись вона лягала з книжкою біля шафи для ключів і її руки бігали по сторінках, мов павучки.

— Я залишаюсь тут?

— З мадам. І з Етьєном.

Він простягає їй рушник, допомагає ступити на кахлі й чекає за дверима, доки вона вбирає нічну льолю. А тоді він піднімається з нею на шостий поверх у їхню маленьку кімнатку, хоча й знає, що їй не потрібен супровід, і сідає на край ліжка, а вона опускається на коліна поруч моделі й кладе три пальці на соборний шпиль.

Він знаходить гребінець, не завдаючи собі клопоту вмикати лампу.

— Десять днів, Papa?

— Щонайбільше.