— А це від вас залежить.

— Можна мені зателефонувати?

Фон Румпель киває. Заступник директора тягнеться по слухавку, каже: «Сильві», слухає якийсь час, а тоді кладе її. Заходить жінка зі зв’язкою ключів. Із шухляди в столі заступника директора вона дістає інший ключ на ланцюжку. Простий, елегантний, із довгою ручкою.

Маленькі замкнені двері в кінці коридору на першому поверсі. Вони відмикаються двома ключами, й заступник директора, здається, ще ніколи не мав справи з цим замком. Двері ведуть фон Румпеля гвинтовими кам’яними сходами; унизу заступник директора відмикає ще одні двері. Вони проходять лабіринтом коридорів, повз охоронця, що впускає газету й витягується. У непоказній комірчині, повній ганчір’я, піддонів і ящиків, мінералог забирає лист фанери й показує сейф із простою комбінацією, який заступник директора відмикає досить легко.

Сигналізації немає. Лише один охоронець.

У сейфі ящик, куди цікавіший. Такий важкий, що заступникові директора й мінералогу доводиться піднімати його вдвох.

Елегантний, стиків не видно. Ні назви виробника, ні кодового замка. На здогад, він порожній, але на ньому не видно ні завіс, ні гвіздків, ні кріплення. На вигляд — суцільний куб із добре відполірованого дерева. Зроблено на замовлення.

Мінералог вставляє ключ у крихітну, майже невидиму шпарину на дні; коли він його повертає, з протилежної сторони відкриваються ще дві крихітні замкові щілини. Заступник директора вставляє в них два однакових ключі, напевно, там п’ять різних пластин-сувальд.

Три взаємопов’яні циліндричні замки`.

— Геніально, — шепоче фон Румпель.

Ящик плавно розпадається на частини.

Усередині лежить маленький фетровий мішечок.

— Відкрийте його, — наказує фон Румпель.

Мінералог дивиться на заступника директора. Той бере мішечок, розв’язує його й висипає собі на долоню щось, загорнуте в тканину. Пальцем розправляє складки. Усередині лежить блакитний камінь завбільшки з голубине яйце.

Містянам, що вмикають світло, коли не мали б, виписують штраф або викликають на допит, хоча мадам Манек каже, що в «Готель-Дью» світиться всю ніч і німецькі офіцери виходять звідти в будь-який час, зашпортуючись, заправляючи сорочки й поправляючи штани. Марі-Лор намагається не засинати, чекаючи, чи не почує дідуся. Нарешті відчиняються двері з іншого боку коридору, босі ноги ляпають по підлозі. Вона уявляє, як казкова миша виглядає з нірки.

Вона злізає з ліжка, стараючись не розбудити батька, й переходить через коридор.

— Дідусю, — шепоче вона. — Не лякайся.

— Це ти, Марі-Лор? — Лише його запах нагадує їй про близьку зиму, склеп і в’язку млявість часу.

— Як ти?

— Уже краще.

Вони стоять на сходовому майданчику.

— Було одне повідомлення, — каже Марі-Лор. — Мадам залишила його на твоєму столі.

— Яке повідомлення?

— Щодо твоїх радіо.

Він спускається на п’ятий поверх. Вона чує, як він щось мугикає. Як проводить пальцями по недавно спорожнілих полицях. Старі друзі зникли. Вона чекає розгніваних криків, але натомість вчуває дитячі пісеньки, перемежовані частим диханням: «…à la salade je suis malade au céleri je suis guéri…»[35]

Вона бере його за лікоть, підводить до тахти. Він і досі мимрить собі під ніс, намагаючись словами відтягнути себе від краю прірви; і вона відчуває, як від нього пашіє страхом — отруйним, токсичним, схожим на випари, що здіймаються над банками з формаліном у відділі зоології.

Дощ стукає у вікна. Етьєнів голос долинає звідкись здалеку:

— Усі до одного?

— Те, що на горищі, — на місці. Я про нього не згадала. Мадам Манек про нього знає?

— Ми про це не говорили.

— Воно заховане, дідусю? Його могли б знайти під час обшуку?

— Хто стане обшукувати наш дім?

Стоїть тиша.

— Ми ще можемо його здати, — виправдовується Етьєн. — Скажемо, що забули про нього.

— Термін був до вчорашнього полудня.

— Може, вони поставляться з розумінням.

— Дідусю, невже ти справді думаєш, ніби вони поставляться з розумінням, що ти забув про передавач, який може дістати до Англії?

Знову чути схвильоване дихання. Ніч котиться вперед на безшумних колесах.

— Поможи мені, — просить він.

Він знаходить автомобільний домкрат у кімнаті на третьому поверсі, й вони разом піднімаються на шостий, замикають двері в кімнату її діда й опускаються на коліна, не ризикнувши запалити й свічки. Він підсовує домкрат під гардероб і піднімає ліву сторону. Під ніжку гардероба він підставляє складені ганчірки, а тоді піднімає іншу сторону й робить те саме.

— А тепер, Марі-Лор, поклади долоні сюди. Штовхай.

Повна захвату, вона розуміє: вони поставлять гардероб перед маленькими дверима, що ведуть на горище.

— Що є сили. Готова? Один, два, три.

Велетенський гардероб зрушується на кілька сантиметрів. Доки він ковзає підлогою, важкі дверцята з дзеркалами злегка постукують. У неї таке відчуття, наче вони пхають будинок по кризі.

— Мій батько, — Етьєн відсапується, — любив приказувати, що сам Ісус не зміг би занести сюди цей гардероб. Що, напевне, цей будинок збудували навколо нього. Спробуймо ще раз. Готова?

Вони пхають, перепочивають, пхають, перепочивають. Урешті гардероб стає напроти маленьких дверей, і вхід на горище виявляється забарикадований. Етьєн знову піднімає кожну його ніжку домкратом, витягає ганчірки й опускається на підлогу, важко дихаючи. Марі-Лор сідає поруч нього. Перш ніж над містом загоряється світанок, вони обоє сплять.

Переклик. Сніданок. Френологія, стрілецький і муштровий вишкіл. Темноволосий Ернст кидає школу через п’ять днів після того, як його вибрали найслабшим на занятті в Бастіана. Ще двоє йдуть за тиждень. Із шістдесяти залишаються п’ятдесят сім. Щовечора Вернер працює в лабораторії доктора Гауптмана, то вставляючи числа в тригонометричні рівняння, то працюючи над проектами: Гауптман хоче, щоб він підвищив ефективність і потужність радіостанції спрямованої дії, яку сам конструює. Вона має швидше переходити до передавання на різних частотах, каже доктор-коротун, а також виміряти пеленг вхідного сигналу. Чи Вернер це зуміє?

Він переробляє схему майже повністю. Іноді вечорами Гауптман стає балакучий, дуже докладно пояснює роль соленоїда чи резистора, може навіть назвати павука, що звисає зі стелі, або захоплено розказує про збори науковців у Берліні, де, здається, майже кожна розмова, каже він, розкриває нові можливості. Теорія відносності, квантова механіка — у такі вечори він охоче говорить хай про що Вернер запитає.

Однак наступного ж вечора Гауптман поводиться навдивовижу відсторонено: він не заохочує питань і спостерігає за Вернеровою роботою мовчки. Те, що доктор Гауптман має такі впливові зв’язки, що телефон на столі пов’язує його з людьми за сотню кілометрів, які одним помахом пальця можуть послати десяток «мессершміттів» бомбити якесь місто, п’янить Вернера.

Ми живемо у виняткові часи.

Йому хочеться знати, чи Юта його пробачила. У її листах або переважно загальні фрази: «ми зайняті», «фрау Елена передає привіт», або стільки цензурованих зафарбувань, що нічого не зрозуміти. Вона тужить за ним? Чи ж вона заморозила свої почуття, вберігаючи себе, як і він вчиться робити?

Фолькгаймер, як і Гауптман, здається повним суперечностей. Інші хлопці вважають Фолькгаймера бездушним, утіленням чистої сили, однак іноді, коли Гауптман від’їжджає до Берліна, Фолькгаймер заходить до його кабінету й повертається з ламповим радіо «Грюндіг», налаштовує короткохвильову антену й наповнює лабораторію класичною музикою. Моцарта, Баха, навіть італійця Вівальді. Що сентиментальніше, то краще. Велетень відкидається на спинку крісла, аж воно скрипить під його вагою, і заплющує очі.

Чому завжди трикутники? Для чого потрібен прилад, над яким він працює? Які дві точки Гауптман знає і чому йому треба дізнатися розміщення третьої?