Заступник директора сідає за стіл, а фон Румпель опускається на стілець перед ним і ставить кошика собі між ногами. Мінералог залишається стояти. Довгошия секретарка приносить чай.

— Ми увесь час додаємо нові експонати. У всьому світі індустріалізація становить загрозу покладам мінералів. Ми збираємо мінерали всіх можливих видів. Для нас усі вони однаково цінні, — зауважує Ублен.

Фон Румпель сміється. Він цінує їхнє намагання грати в гру. Але хіба вони не розуміють, що переможця вже визначено? Він ставить свою чашку чаю.

— Мені хотілося б побачити ваші найзахищеніші екземпляри. Особливо мене цікавить один камінь, що, як мені відомо, лише нещодавно дістали зі сховища.

Заступник директора проводить лівою рукою по волоссю, й із нього сиплеться лупá.

— Пане фельдфебель, ті мінерали, які ви побачили, сприяли відкриттям в електрохімії, у фундаментальних законах математичної кристалографії. Роль національного музею полягає в тому, щоб стояти вище за примхи й побажання колекціонерів, щоб зберігати для наступних поколінь…

Фон Румпель посміхається.

— Я почекаю.

— Ви хибно нас зрозуміли, мосьє. Ми вже показали все, що змогли.

— Я чекатиму, доки не побачу те, що ви не можете мені показати.

Заступник директора вглядається в чашку з чаєм. Мінералог переступає з ноги на ногу; здається, він намагається придушити в собі лють.

— Мені досить добре вдається чекати, — додає фон Румпель французькою. — Я чудово розвинув цю навичку. Я ніколи не мав особливих успіхів ні в спорті, ні в математиці, зате з дитинства наділений винятковою терплячістю. Я чекав на свою матір, доки вона була в перукарні. Сідав на стільця і чекав годинами, без журналів, без іграшок, навіть не бовтав ногами. На інших матерів це справляло враження.

Обидва французи нервово соваються. Чиї там вуха слухають за дверима кабінету?

— Будь ласка, сідайте, якщо хочете, — звертається фон Румпель до Ублена й ляпає по сусідньому кріслу.

Ублен не сідає. Минає час. Фон Румпель допиває чай і дуже обачно ставить чашку на краєчок столу заступника директора. Десь починає крутитися електричний вентилятор, гуде якийсь час, а тоді вимикається.

Ублен каже:

— Не зовсім ясно, чого ви чекаєте, пане фельдфебель.

— Я чекаю, доки ви почнете говорити правду.

— З вашого дозволу…

— Сядьте тут, — дозволяє фон Румпель. — Я певний, що варто вам промовити вказівки, мадемуазель, яка схожа на жирафу, почує вас, правда?

Заступник директора схрещує то одну, то другу ногу. Вже завернуло з полудня.

— Може, ви хочете побачити скелети? — питає заступник директора. — Зала розвитку людини досить видовищна. А зоологічна колекція переважає…

— Мені хотілося б побачити мінерали, які ви не виставляєте на огляд. Особливо один із них.

Убленове горло береться рожевими плямами. Він так і не сідає. Заступник директора ніби змиряється зі своїм безнадійним становищем, дістає з шухляди грубий, ідеально прошитий стос паперу й починає читати. Ублен наче поривається піти, але фон Румпель зупиняє його:

— Будь ласка, залиштеся, доки ми з цим не розберемося.

«Вичікування, — думає фон Румпель, — це різновид війни. Треба просто сказати собі, що не маєш права на поразку». Дзвонить телефон заступника директора, й він тягнеться підняти слухавку, але фон Румпель піднімає руку й телефон дзвонить ще десять чи одинадцять разів, а тоді змовкає. Минає з півгодини, Ублен розглядає свої шнурівки, заступник директора час від часу робить позначки в рукописі срібною ручкою, фон Румпель сидить зовсім нерухомо. Лунає віддалений стук у двері.

— Панове? — лунає голос.

— У нас усе гаразд, спасибі, — гукає фон Румпель.

— У мене є інші справи, пане фельдфебель, — каже заступник директора.

Фон Румпель не підвищує голосу:

— Ви чекатимете тут. Обидва. Ви чекатимете тут зі мною, аж доки я побачу те, що я прийшов побачити. А тоді ми всі повернемося до своїх важливих справ.

У мінералога дрижить підборіддя. Вентилятор знову вмикається, гудить, змовкає. П’ятихвилинний таймер, здогадується фон Румпель. Він чекає, доки той запрацює й вимкнеться ще раз. А тоді ставить кошик собі на коліна. Райнгольд вказує на крісло.

— Сідайте, професоре. Вам так буде зручніше, — його голос звучить лагідно.

Ублен не сідає. Друга година, на сотні церков б’ють дзвони. Доріжками прогулюються люди. На землю опадає останнє осіннє листя.

Фон Румпель розгортає на колінах серветку, витягає сир. Повільно розламує хліб, рясно посипавши серветку крихтами. Жуючи, він майже чує, як бурчить у них в животах. Він нічого їм не пропонує. Доївши, витирає кутики рота серветкою.

— Ви неправильно мене розумієте, мосьє. Я не звір. Я не збираюся грабувати вашу колекцію. Вона належить усій Європі, усьому людству, хіба ні? Я прийшов по одну дрібничку. Меншу за ваші колінні чашечки.

Кажучи це, він дивиться на мінералога. Той відводить погляд, паленіючи.

— Це безглуздо, пане фельдфебель, — озивається заступник директора.

Фон Румпель згортає серветку й кладе її назад у кошик, а тоді ставить кошика на підлогу. Він наслинює кінчик пальця і по одній збирає крихти з кителя. А тоді підводить погляд просто на заступника директора.

— Ліцей Шарлемань, правильно? На рю Шарлемань?

Шкіра навколо очей заступника директора натягується.

— Це там вчиться ваша донька? — фон Румпель повертається на стільці. — І коледж Станіслава, так, докторе Ублен? Там вчаться ваші сини-близнята? На рю Нотр-Дам де Шамп? Хіба ж ці гарненькі хлопчики саме зараз не збираються йти додому?

Ублен хапається за спинку порожнього стільця. Кісточки на його долонях біліють.

— Один зі скрипкою, а другий з альтом, я правильно кажу? Переходять стільки людних вулиць. Для десятирічних хлопчиків це далеченько ходити.

Заступник директора сидить так, наче аршин проковтнув. Фон Румпель веде своєї:

— Я знаю, що він не тут, мосьє. Навіть останній прибиральник не проявив би таких чудес дурості й не залишив би діаманта тут. Однак мені хочеться подивитися, де ви його тримаєте. Мені хочеться знати, яке сховище ви вважаєте достатньо безпечним.

Обидва французи нічого не відповідають. Заступник директора й далі дивиться у свій рукопис, однак фон Румпелю ясно, що він уже не читає. О четвертій секретарка стукає у двері, й знову фон Румпель відсилає її геть. Він старається зосередитися лише на морганні. Пульс у нього на шиї. Стук, стук, стук, стук.«Інші, — думає він, — справилися б із цим не так тактовно. Застосували б детектор брехні, вибухівку, цівки пістолетів, кулаки». Фон Румпель використовує лише найдешевший матеріал: хвилини, години.

Дзвони б’ють п’ять разів. У саду за вікном з’являються тіні.

— Прошу вас, пане фельдфебель, — заступник директора кладе обидві долоні на стіл. Райнгольд підводить погляд. — Уже дуже пізно. Мені треба облегшитися.

— То вперед, — фон Румпель махає рукою на металеве відро для сміття позаду столу.

Мінералог морщиться. Знову дзвонить телефон. Ублен обкусує шкірку навколо нігтів. На обличчі заступника директора відбивається біль. Гудить вентилятор. Там, у саду, темнішає гілля, а фон Румпель і досі чекає.

— Ваш колега, — звертається він до мінералога, — раціональна людина, правда? Він не вірить байкам. Але ви, ви здаєтеся запальнішим. Ви не хочете вірити, переконуєте себе не вірити. Але вірите попри все, — він хитає головою. — Ви тримали діамант. Відчували його силу.

— Це смішно, — пирхає Ублен. Він закочує очі, мов налякане лоша. — Ви поводитеся нецивілізовано. Наші діти в безпеці? Я вимагаю, щоб ви дозволили нам дізнатися, чи наші діти в безпеці.

— Ви науковець, а все одно вірите міфам. Вірите в силу розуму, але також і в казки. У богинь і прокляття.

Заступник директора різко вдихає.

— Годі, годі!

У фон Румпеля пришвидшується пульс: що, вже? Так легко? Він міг би чекати ще два дні, три, своєю витримкою зламувати волю супротивника.

— Нашим дітям нічого не загрожує, пане фельдфебель?