Ернст і не киває ствердно, і не хитає головою. Бастіан дивиться незадоволено.

— Коли я підніму ліву руку — біжи. Коли я підніму праву руку — біжіть ви, блазні.

Бастіан перевалюється з ноги на ногу, в нього на шиї бовтається гумовий кийок, а об стегно б’ється пістолет.

Шістдесят хлопців чекають, шумно дихаючи. Вернер думає про Юту з її молочно-білим волоссям, жвавими очима й різкою поведінкою — її ніколи не назвали б найслабшою. Ернст Якось-там уже тремтить усім тілом — від зап’ясть до щиколоток. Відійшовши метрів на двісті, Бастіан обертається й піднімає ліву руку.

Ернст біжить. Кроки широкі, руки мало не притиснені до тулуба. Бастіан веде зворотний відлік.

— Три, — здалеку лунає його голос. — Два. Один.

Через секунду його правиця піднімається і натовп зривається з місця. Темноволосий Ернст перегнав їх метрів на п’ятдесят, але вони відразу починають скорочувати дистанцію.

Поспішаючи, несучись, біжучи щодуху п’ятдесят дев’ять чотирнадцятирічних підлітків женуть одного. Вернер тримається в центрі групи. Його серце б’ється в похмурому сум’ятті, він думає про те, де Фредерік, чому вони доганяють цього хлопця і що вони мають робити, коли доженуть.

Ось тільки якимось атавістичним чуттям він точно знає, що робитиме.

Кілька винятково швидких бігунів уже майже наздогнали самотню постать. Ернст навіжено працює кінцівками, але він явно не звик до бігу на швидкість і втрачає темп. Колишеться трава, крізь гілля ллється сонячне світло, зграя наближається, і Вернер відчуває роздратування: чому Ернст бігає так повільно? Чому він не тренувався? Як йому вдалося скласти вступні іспити?

Найшвидший кадет кидається схопити хлопця за сорочку й майже ловить. Темноволосого Ернста спіймають, і Вернерові здається, що йому аж наче цього хочеться. Однак Ернст добігає до коменданта за мить до того, як повз нього, важко гупаючи, пробігають інші.

Марі-Лор доводиться тричі просити батька, перш ніж той погоджується прочитати їй повідомлення вголос:

— «Населення має здати всі радіоприймачі, що перебувають у їхній власності. Прилади мають бути доставлені до завтрашнього полудня за адресою: будинок номер двадцять сім по рю де Шартр. Кожен, хто не виконає цього наказу, буде арештований за саботаж».

Якусь хвилю всі мовчать. Усередині Марі-Лор починає пробуджуватися стара тривога.

— А де?..

— У колишній кімнаті твого діда, — каже мадам Манек.

До завтрашнього полудня. «Та тут половина будинку, — думає Марі-Лор, — заставлена приймачами та запчастинами до них».

Мадам Манек стукає в кімнату Анрі й не дістає відповіді. По обіді вони спаковують обладнання із кімнати Етьєна: мадам і Papa висмикують приймачі з розеток й опускають їх у ящики, а Марі-Лор сидить на тахті й слухає, як радіо змовкають одне за одним: стара «Радіола П’ять», «G.M.R. Титан», «G.M.R. Орфей». «Делько» — батарейний тридцятидвохвольтовий приймач, який Етьєн виписав аж із Сполучених Штатів 1922 року.

Її батько пакує найбільший приймач у картонну коробку й спускає його на старезному візку. Марі-Лор сидить, склавши руки на колінах, відчуваючи заніміння пальців, і думає про механізм на горищі, про його кабелі та перемикачі. Передавач, сконструйований, щоб розмовляти з привидами. Його вважати за радіоприймача? Варто їй про нього сказати? Чи Papa й мадам Манек знають про нього? Здається, що ні. Увечері місто поглинає туман, принісши холодний, рибний сморід. Вони їдять картоплю з морквою на кухні, й мадам Манек залишає тарілку під дверима кімнати Анрі й стукає у двері, але вони не відчиняються і їжа залишається неторканою.

— Що вони робитимуть з усіма тими радіо? — питає Марі-Лор.

— Відправлять у Німеччину, — відказує Papa.

— Або викинуть у море, — висуває припущення мадам Манек. — Ну ж бо, дитино, пий свій чай. Це не кінець світу. Я сьогодні принесу тобі ще одну ковдру.

І зранку Етьєн не виходить із братової кімнати. Чи знає він, що відбувається в будинку, Марі-Лор важко сказати. О десятій годині її батько починає перевозити вантаж на рю де Шартр: одна ходка, дві ходки, три. Етьєн так і не показується. Марі-Лор тримає мадам Манек за руку, слухаючи, як за батьком зачиняються двері, як скрипить возик по рю Воборель, а тоді — як у будинку знову настає тиша.

Штабс-фельдфебель Райнгольд фон Румпель прокидається рано. Надягає уніформу, кладе до кишень лýпу й пінцет, надягає білі рукавички. О шостій він уже у вестибюлі готелю, готовий іти: повністю вбраний, у начищеному взутті, з пістолетом у закритій кобурі. Господар готелю приносить йому хліб і сир у кошику, зробленому з темної лози, гарно вкритому тканинною серветкою, — все як треба.

Приємно бувати в місті до схід сонця, коли ще світять вуличні ліхтарі й денний гул Парижа тільки починає звучати. Коли фон Румпель звертає з рю Кюв’є до Ботанічного саду, його зустрічають імлисті й показні дерева — парасолі, розкриті лише для нього.

Він любить приходити рано.

При вході у Велику залу заклякають два нічні охоронці. Зиркають на смужки на його нашивці та рукавах; жили в них на горлі напружуються. Сходами спускається невеличкий чоловічок у чорному фланелевому костюмі, перепрошуючи німецькою. Він називає себе заступником директора. Вони очікували побачити штабс-фельдфебеля лише за годину.

— Можемо говорити французькою, — відказує фон Румпель.

За ним дрібушить другий чоловік із блідо-жовтим обличчям, що явно страшиться дивитися гостю в очі.

— Нам буде за честь показати вам наші колекції, пане фельдфебель, — ледь чутно мовить заступник директора. — Це наш мінералог, професор Ублен.

Ублен блимає двічі. Він нагадує пійманого звіра. З кінця коридору спостерігають обидва охоронці.

— Дозвольте взяти вашого кошика.

— Мені не важко.

Зала мінералогії така довга, що фон Румпелю заледве видно її кінець. Попереду, в порожніх вітринах, видно підставки з вицвілими контурами забраних експонатів. Фон Румпель задумано бреде, несучи в руці свого кошика, поглинений тим, що бачить. Які скарби вони позалишали! Розкішний набір жовтих топазових кристалів на сірому субстраті. Великий рожевий кусень берила, схожий на кристалізований мозок. Фіолетова колона турмаліну з Мадагаскару, така яскрава, що він не може стриматися й торкається її. Бурконіт, апатит на мусковіті, природний циркон у розмаїтті кольорів, десятки інших мінералів, яких він не в змозі назвати. «Напевно, через руки цих людей, — думає він, — за тиждень проходить більше самоцвітів, ніж він бачив за все життя».

Кожен експонат внесений у величезні каталожні фоліанти, які збирали століттями. Блідий Ублен показує йому сторінки.

— Людовик XIII започаткував цю колекцію з лікувальних засобів для кабінету медицини: нефрит — для нирок, глина — для шлунка, й так далі. На 1850 рік каталог нараховував уже двісті тисяч записів — неоціненна мінералогічна спадщина…

Час від часу фон Румпель дістає блокнот і щось записує. Він не поспішає. Коли вони доходять до кінця, заступник директора сплітає пальці на пузі.

— Сподіваємося, ви вражений, пане фельдфебель? Сподобалася вам екскурсія?

— Дуже сподобалася.

Електричні лампочки розміщені далеко одна від одної, й тиша в цьому величезному приміщенні гнітюча.

— Але, — веде він далі дуже повільно, — як щодо тих колекцій, які не виставлені на публічний огляд?

Заступник директора й мінералог обмінюються поглядами.

— Ви побачили все, що ми могли вам показати, пане фельдфебель.

Фон Румпель старається говорити ввічливо. Культурно. Урешті, Париж — це не Польща. Павутину треба плести обережно. Такі речі не вийде просто конфіскувати. Як там казав його батько? «Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення».

— Ми десь можемо сісти, — питає він, — і поговорити?

Кабінет заступника директора займає запилений куток на третьому поверсі. Задушливий кабінет оббитими горіхом, прикрашеними проштрикнутими метеликами й жуками в різних рамках стінами виходить вікнами в сад. За важезним письмовим столом висить єдина картина: намальований вугільним олівцем портрет французького біолога Жана-Батиста Ламарка.