Його звати Клод Левіт, але всі його кличуть Великим Клодом. Ось уже десять років він тримає парфумерну на рю Воборель. Ведеться йому нелегко — процвітає торгівля тільки в ту пору, коли солять тріску і навіть стіни самого міста починають смердіти.

Однак з’явилися нові можливості, а Великий Клод не з тих, хто їх проминає. Він купує у селян в Канкалі забитих ягнят і кроликів, складає м’ясо в однакові дерматинові валізки своєї дружини і відвозить їх потягом у Париж. Це неважко — у деякі тижні йому вдається заробити аж п’ятсот франків. Попит і пропозиція. Звісно, треба марудитися з паперами; один чиновник збагнув, що й до чого, і хоче відсоток. Але з таким розумом, як у Клода, можна оминути складнощі цього бізнесу.

Сьогодні йому жарко; піт стікає по спині й по боках. У Сен-Мало пече як у пеклі. Уже жовтень, з океану мали б дути рвучкі холодні вітри, вулицями мало б котитися листя. Але вітер залетів і полетів геть, наче вирішив, що йому не подобаються тутешні зміни.

Усеньке пообіддя Клод ховається у своєму магазині над вітриною із сотнями кольорових пляшечок із квітковими, східними й фужерними ароматами, але покупців немає. Хиткий електричний вентилятор обдуває його обличчя з лівого боку, а тоді з правого. Він нічого не читає й майже не ворушиться, хіба що час від часу опускає руку під стілець, дістає з круглої бляшанки жменю печива й запихає до рота.

Десь о четвертій по рю Воборель проходять німецькі солдати. Вони стрункі, рожевошкірі й поважні, у них серйозні очі, гвинтівки висять на плечах цівками донизу, мов кларнети. Вони сміються один до одного, і їхні обличчя аж наче осяває золотий відблиск.

Клод розуміє, що мав би їх зневажати, але він захоплюється їхньою виправкою, вмінням поводитися й вправністю їхніх рухів. Здається, що вони завжди знають, куди йдуть, і не сумніваються, що саме туди їм і треба. Цього бракує його краянам.

Солдати звертають на рю Сен-Філіп і зникають з очей. Клод пальцями малює овали на кришці вітрини. Нагорі його дружина наводить лад пилосмоком — він чує, як той кружляє й кружляє підлогою. Його хилить на сон, він уже дрімає, коли бачить, як парижанин, що гостює в будинку Етьєна Леблана, його сусіди, виходить на вулицю. Худий, горбоносий чоловік, що вічно стоїть у черзі в телеграфну контору, обстругуючи маленькі дерев’яні коробочки.

Парижанин іде в тому ж напрямку, що й німецькі солдати, ставлячи п’яту однієї ступні строго поряд із пальцями іншої. Він доходить до кінця вулиці, щось шкрябає в блокноті, обертається на сто вісімдесят градусів і йде назад. Дійшовши до кінця кварталу, він піднімає очі на будинок пана Рібу й робить ще кілька записів. Дивиться вгору, дивиться вниз. Вимірює. Покусує гумку на кінці олівця, наче нервує.

Великий Клод підходить до вікна. Це теж може стати можливістю. Окупаційна влада, напевно, зацікавиться, чого це якийсь зайда вимірює відстані й замальовує будинки. Захоче знати, який він із себе, хто спонсорує цю діяльність. Хто дав на неї дозвіл.

Це добре. Просто чудово.

Вони й далі не повертаються в Париж. Їй і далі не можна виходити надвір. Марі-Лор подумки рахує кожен день, проведений під замком в Етьєновому домі. Сто двадцять. Сто двадцять один. Вона думає про передавач на горищі, про те, як із нього голос її дідуся линув аж через море: «Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас вдома…», подорожуючи, мов Дарвін, від Плімута до Кабо-Верде, до Патагонії, до Фолклендських островів, через хвилі, через кордони.

— Коли ти закінчиш модель, — питає вона в батька, — мені можна буде вийти надвір?

Його шмерґелевий папір не змовкає.

Вісті, які гості мадам Манек приносять на кухню, лячні й неймовірні. Кузини з Парижа, про яких десятиліттями ніхто не чув, тепер закидають листами з благаннями надіслати каплунів, шинку, курей. Дантист продає вино поштою. Парфумер забиває ягнят і возить їх потягом у Париж, де збуває м’ясо з великим зиском.

У Сен-Мало людей штрафують за те, що вони замикають двері, тримають голубів чи запасаються м’ясом. Зникають трюфелі. Зникає шампанське. В очі не дивитися. Не базікати у дверях. Не засмагати, не співати, не прогулюватися, узявшись за руки, фортечними валами ввечері — ці правила не писані, проте виконуються добре. З Атлантики проносяться крижані вітри, й Етьєн барикадується в старій кімнаті свого брата, а Марі-Лор перебуває повільні години, проводячи пальцями по мушлях у його кімнаті, упорядковуючи їх за розміром, за видом, за морфологією, знову й знову перевіряючи їх порядок, з усіх сил стараючись не пропустити й жодної з них.

Хіба їй не можна вийти надвір хоч на півгодини? З батьком під руку? Однак щоразу, як батько їй відмовляє, з її пам’яті відлунює:

Певно, вони спочатку заберуть сліпих дівчат, а вже потім калік.

І примусять їх робити різні речі.

За міськими стінами курсують кілька військових човнів, кужіль в’яжуть і відвантажують, плетуть із нього канати, троси чи парашутні мотузки; чайки в польоті впускають устриць, мідій чи молюсків, і раптовий стукіт по даху змушує Марі-Лор різко сідати в ліжку. Мер оголошує впровадження нового податку, і деякі подруги мадам Манек шепочуть, що він їх продав, що їм треба un homme à poigne,[34] але інші питають, що мерові залишається робити. Цей час починають називати часом страусової політики.

— Це в нас голови встромлені в пісок, мадам? Чи в них?

— Напевне, в усіх, — бурмоче мадам.

Мадам Манек стала засинати за столом поряд із Марі-Лор. Доки несе Етьєнові їжу на п’ятий поверх, вона йде повільно, важко дихаючи всю дорогу. Мало не щоранку, доки всі сплять, мадам Манек уже щось пече; ближче до обіду вона йде в місто, із сигаретою в роті, розносити пироги або горщики з рагу хворим чи нужденним. Нагорі батько Марі-Лор працює над моделлю, поліруючи, забиваючи гвіздочки, відпилюючи, виміряючи, кожного дня працюючи все гарячковіше, наче намагаючись устигнути до якогось відомого лише йому строку.

Польовими заняттями керує комендант на прізвище Бастіан, що виконує свою роботу з великою старанністю. Він має широку ходу, кругле черевце й пальто, на якому колишуться медалі за війну. Його лице вкрите шрамами від віспи, а плечі наче виліплені з м’якої глини. Щодня він носить підковані чоботи, й кадети жартують, що він ними вибивався з материнського лона.

Бастіан вимагає, щоб вони завчали карти, визначали висоту сонця, самі собі вирізали ремені з волячої шкіри. Кожного пообіддя, у будь-яку погоду, він стоїть на плацу, горланячи ідеологічні вислови: «Процвітання залежить від лютості. Ваші дорогесенькі бабусі мають чай із печивом лише завдяки вашим кулакам!»

У нього на поясі висить старомодний пістолет. Найзавзятіші кадети дивляться на нього з блиском в очах. Вернерові він здається здатним на жорстоке й систематичне насилля.

— Армія — це тіло, — пояснює він, крутячи гумову палицю так, що її кінчик просвистує за кілька сантиметрів від хлопчачих носів. — Таке, як у живої людини. Ви маєте позбутися слабкості у своєму тілі, так само, як ніякої слабкості не має бути в армії.

Одного жовтневого дня Бастіан викликає з шеренги клишоногого хлопця.

— Ти будеш перший. Як твоє прізвище?

— Бекер, пане комендант.

— Бекер. Скажи нам, Бекере, хто в цій групі найслабший?

Вернер торопіє. Він найменший серед своїх однолітків. Він намагається виставити вперед груди, виструнчитися якомога більше. Бекерів погляд бродить шеренгою.

— Він, пане комендант?

Вернер видихає — Бекер вибрав якогось хлопця по праву руку від Вернера, одного з темноволосих. Ернста Якось-там. Досить добрий вибір — Ернст і справді повільно бігає. Він іще погано натренований і незграбний.

Бастіан викликає Ернста вперед. Коли той повертається лицем до групи, його нижня губа дрижить.

— Сльози тут не допоможуть, — каже Бастіан і махає рукою кудись на дальній край поля, де лісосмуга перетинає зарості трави. — У тебе буде десять секунд фори. Добіжи до мене, перш ніж вони тебе наздоженуть. Ясно?