— Це його речі?
Етьєн відмикає дверцята поруч із гардеробом.
— Заходь.
Марі-Лор навпомацки заходить. Сухе, застояне тепле повітря. Розбігаються миші. Вона намацує драбину.
— Вона веде на горище. Тут невисоко.
Сім щаблин. Нагорі вона випростується; за її відчуттями, це довге приміщення з пологими стінами, притиснуте гребенем даху. Навіть у найвищому місці стеля лише трохи вища за неї.
Етьєн піднімається слідом і бере її за руку. Під ногами в неї якісь шнури. Вони з дідусем петляють поміж запилених коробок, завалюють будівельного козла; він веде її через нетрі до наче оббитої лавки для піаніно й допомагає сісти.
— Ми на горищі. Перед нами — димар. Поклади руки на стіл. Отак.
Поверхню столу вкривають металеві коробки з трубками, котушками, перемикачами, шкалами. Щонайменше один грамофон. Уся ця частина горища, усвідомлює вона, — це якийсь механізм. Сонце гріє черепицю в них над головами. Етьєн вдягає на Марі-Лор навушники. Крізь них вона чує, як він повертає ручку, щось вмикає, а тоді, так, наче просто в неї в голові, піаніно починає грати приємну, просту мелодію.
Музика затихає, лунає однотонний голос: «Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас вдома. Бачите її, діти? Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що жив мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, чи сто мільйонів років тому…»
За якийсь час голос знову поступається піаніно. Дідусь знімає з неї навушники.
— У дитинстві мій брат був талановитий в усьому, але найбільше люди захоплювалися його голосом. Монашки із собору святого Вікентія хотіли зібрати хор, щоб він у ньому був солістом. Ми з Анрі мали мрію — записувати й продавати платівки. Він мав голос, а я — мізки, а в ті часи платівки були в моді. І майже ніхто не записував передачі для дітей. Отож я звернувся до паризької звукозаписної студії, вони виявили зацікавлення. Я написав десять різних сценаріїв про науку, Анрі кілька разів їх перечитав, і нарешті ми приступили до запису. Твій батько був ще малий, але весь час приходив і слухав. То були одні з найщасливіших днів мого життя.
— А тоді почалася війна.
— Ми стали зв’язківцями. Наша з твоїм дідусем робота полягала в прокладанні телеграфних дротів від заданих координат у тилу до офіцерів на фронті. Мало не щоночі вороги стріляли над окопами парашутними сигнальними ракетами — короткими жмутами зірок, що злітали в повітря, аби освітити цілі для снайперів. Доки вони горіли, кожен солдат у радіусі їхньої дії завмирав. Іноді за годину вибухали десь вісімдесят чи дев’яносто таких ракет, одна за одною, і ніч ставала дивно світлою. Ставало так тихо, було чути лише шипіння ракет, а потім — свистіння кулі, випущеної снайпером, що мелькала в темряві і вгрузала в багнюку. Ми старалися триматися якомога ближче один до одного. Але іноді на мене наче нападав параліч — я нічим не міг поворушити, навіть пальцями. Не міг розплющити очі. Анрі лежав поруч зі мною й нашіптував ті тексти, ті, що ми записували. Іноді й цілу ніч. Знову й знову. Наче витворював навколо нас якийсь захисний щит. До самого ранку.
— Але він загинув.
— А я — ні.
Оце, розуміє вона, основа його страху, всіх страхів. Думка, що світло, яке ти не в змозі зупинити, зупиниться на тобі й наведе кулю.
— Хто це все зробив, дідусю? Цей механізм.
— Я. Після війни. Збирав його роками.
— А як він працює?
— Це радіопередавач. Оцей перемикач, — він підносить до нього її руку, — вмикає мікрофон, а цей — фонограф. Отут підсилювач премодуляції, оце — лампи, а це — котушки. Антена простягається вздовж димаря. Дванадцять метрів. Відчуваєш цей важіль? Уяви, що енергія — це хвилі, а передавач посилає ці хвилі рівними колами. Твій голос їх деформує…
Вона перестає слухати. Це все запорошене, заплутане й заворожливе водночас. Скільки ж цьому обладнанню років? Десять? Двадцять?
— А що ти передаєш?
— Записи свого брата. Паризька студія втратила інтерес, але щоночі я програвав усі десять наших платівок, доки більшість із них зовсім стерлися. І цю мелодію.
— Це піаніно?
— «Місячне світло» Дебюссі, — він торкається металевого циліндра із кулькою згори. — Я просто вставляю мікрофон у грамофонну трубу — і voilà!
Вона нахиляється над мікрофоном і каже:
— Привіт усім. — Він сміється своїм легким сміхом. — А діти коли-небудь це слухали?
— Не знаю.
— Далеко долинає сигнал?
— Далеко.
— До Англії?
— Легко.
— До Парижа?
— Так. Але я не намагався дістати до Англії. Чи до Парижа. Я думав, що як сигнал буде досить потужний, брат мене почує. Що це принесе йому спокій, захистить його так, як він завжди захищав мене.
— То ти грав своєму братові його власний голос? Коли його вже не було серед живих?
— І Дебюссі.
— Він коли-небудь відповідав?
Горище поскрипує. Що за привиди зараз літають уздовж стін, намагаючись їх підслухати? Вона майже відчуває в повітрі запах Етьєнового страху.
— Ні, — відказує він. — Ніколи.
Моїй любій сестрі Юті
Деякі хлопці пошепки кажуть, що доктор Гауптман має зв’язки з дуже впливовими міністрами. Він не відповідає ███████████████████. Але він хоче, щоб я йому увесь час допомагав! Я ходжу в його лабораторію вечорами, й він задає мені роботу над схемами до радіо, які випробовує. І задачі з тригонометрії теж. Він каже бути якомога винахідливішим, він каже, що винахідливість дає райхові силу. За його наказом один великий хлопець-старшокласник, його називають Велетнем, стоїть поряд зі мною із секундоміром і стежить, з якою швидкістю я рахую. Трикутники, трикутники, трикутники. Я розв’язую щовечора задач із п’ятдесят. Для чого - я не знаю. Ти й уявити не можеш, який класний тут мідний дріт; у них є █████████████. Коли Велетень проходить, усі дають йому дорогу.
Доктор Гауптман каже, що ми можемо зробити що завгодно, спорудити що завгодно. Що фюрер зібрав науковців, аби ті допомагали йому керувати погодою. Каже, що фюрер може збудувати ракету, яка долетить до Японії. Що фюрер може звести місто на Місяці.
Моїй любій сестрі Юті
Сьогодні на польових заняттях комендант розповів нам про Райнера Шикера, молодого капрала. Його капітанові було треба послати когось у ворожий тил, щоб отримати карту захисних будівель. Капітан запитав, хто піде добровольцем, викликався лише Райнер Шикер. Але наступного ж дня його впіймали. Наступного ж дня! Поляки взяли його в полон і катували струмом, таким потужним, що його мозок розплавився, сказав комендант, але перед цим Райнер Шикер сказав дивовижні слова. Він сказав: «Я шкодую тільки за тим, що можу віддати за свою країну лише одне життя».
Усі кажуть, що нас скоро чекає якийсь великий іспит. Важчий за всі попередні.
Фредерік каже, що історія про Райнера Шикера - це ████████████████████. Лише через те, що я проводжу час із Велетнем - його звати Франк Фолькгаймер, - інші хлопці ставляться до мене з повагою. Я йому, можна сказати, дістаю до пупа. Він здається дорослим чоловіком, а не хлопцем. Він так само відданий Батьківщині усім своїм єством, як і Райнер Шикер. Будь ласка, скажи фрау Елені, що їжі тут багато, але такої здоби, як вона, ніхто не пече. Скажи малому Зіґфріду не ловити ґав. Я думаю про тебе щодня. Зіг гайль.
Моїй любій сестрі Юті
Учора була неділя, і на польові навчання ми пішли в ліс. Більшість мисливців на фронті, так що ліси повні куниць та оленів. Інші хлопці сиділи й ні на що не звертали уваги, тільки розмовляли про блискучі перемоги й про те, як ми скоро перетнемо Ла-Манш і знищимо █████████████ і собаки доктора Гауптмана принесли по зайцю, а Фредерік повернувся з тонною ягід у пелені, він подер сорочку об колючі кущі й порвав торбинку для бінокля, і я сказав: «Дістанеш ти по шиї», а він оглянув себе й так здивувався, наче раніше цього не бачив! Фредерік упізнає всіх пташок за їхнім співом. Над озером ми чули жайворонків, чайок, пісочників, польових лунів і ще з десяток інших, назви яких я забув. Думаю, тобі сподобався б Фредерік. Він бачить те, чого іншим не видно. Сподіваюся, твій кашель минув, і фрау Елени - теж. Зіг гайль.
