— Я певний, що ви нам розкажете.
— Вона вистрибне. А знаєте, що буде, коли кинути жабу в каструлю з холодною водою, а тоді повільно закип’ятити? Знаєте, що тоді буде? — Марі-Лор чекає відповіді. Картопля парує. — Жаба звариться.
Розпорядження
Одинадцятирічний хлопчик у повному парадному однострої повідомляє Вернеру, що його викликають до кабінету коменданта. Вернер чекає на дерев’яній лавці, відчуваючи все сильнішу паніку. Напевно, вони про щось підозрюють. Може, дізналися щось про його батьків, щось таке, про що навіть він не знає, щось жахливе. Він згадує, як єфрейтор прийшов до сиротинцю й повів його до будинку гера Зідлера: упевненість у тому, що знаряддя райху бачать крізь стіни, крізь шкіру, заглядають у самісіньку душу.
Через кілька годин заступник коменданта кличе його всередину, опускає авторучку й дивиться на Вернера зі свого боку столу так, наче він — це ще одна з багатьох різноманітних дурних проблем, яку тому доведеться владнати.
— Нашу увагу привернули до того факту, що твій вік, кадете, був записаний неправильно.
— Перепрошую?
— Тобі вісімнадцять років. А не шістнадцять, як ти вказав.
Вернер украй здивований. Абсурдність цього очевидна: він і досі менший за більшість чотирнадцятирічних.
— Наш колишній викладач технічних наук, доктор Гауптман, звернув нашу увагу на цю розбіжність. Він розпорядився, щоб тебе послали до спеціальної дивізії вермахту, яка займається технічним обладнанням.
— До дивізії, пане помічник коменданта?
— Ти потрапив сюди обманом. — Його голос масний і задоволений, підборіддя в нього нема взагалі.
За вікном шкільний оркестр завчає тріумфальний марш. Вернер дивиться на хлопця нордичної зовнішності, що похитується під вагою своєї труби.
— Комендант прагнув ужити дисциплінарних заходів, але доктор Гауптман припустив, що тобі не терпітиметься застосувати свої вміння на службі райхові.
Із-за крісла заступник дістає складену уніформу — шиферно-сіру, з орлом на грудях і стрічкою на комірці. Далі — зелено-чорну каску завбільшки з відерце для вугілля, явно завелику.
Оркестр трубить, а тоді змовкає. Керівник оркестру викрикує імена.
— Тобі дуже пощастило, кадете, — каже заступник коменданта. — Служити — це честь.
— Коли, пане помічник коменданта?
— Ти дістанеш вказівки впродовж двох тижнів. На цьому все.
Запалення легень
Бретань розцвітає, на узбережжя наступає сирість. Туман над морем, туман на вулицях, туман у голові. Мадам Манек нездужає. Коли Марі-Лор прикладає долоню до грудей мадам, здається, звідти струменить тепло, наче вона зварюється всередині. На неї все накочують і накочують хвилі кашлю.
— Я наглядаю за сардинами, — марить мадам, — і за термітами, і за воронами…
Етьєн викликає лікаря, який приписує спокій, аспірин й ароматні фіалкові драже. Марі-Лор сидить біля мадам у найважчі часи, у дивні години, коли долоні літньої жінки стають холодні й вона говорить про те, що керує світом. Це вона всім керує, але про це ніхто не знає.
— Це важезний тягар, — каже вона, — відповідати за кожнісіньку дрібничку, за кожного новонародженого, за кожен листок, що впав із дерева, за кожну хвилю, що розбивається об берег, за кожну мураху, що поспішає в мурашник.
Десь глибоко в голосі мадам Марі-Лор чує воду: атоли, архіпелаги, лагуни й фіорди.
Етьєн виявляється турботливим доглядачем. Обтирання, бульйон, час від часу — сторінка з Пастера чи Руссо. Він точно пробачив їй усі проступки, теперішні й колишні. Етьєн загортає мадам у ковдри, але часом вона труситься так сильно, що він забирає з підлоги великий важкий килимок із клаптиків і накриває її.
Моя люба Марі-Лор!
Посилки від тебе прибули, обидві, датовані з місячною різницею. Мало сказати, що я зрадів. Мені дозволили залишити собі зубну щітку й гребінця, однак забрали папір, у який ті були загорнуті. І мило. Як я хотів би, щоб нам дозволили мати мило! Казали, що наступного разу нас пошлють на шоколадну фабрику, а виявилося, що на картонну. Цілісінькі дні ми виготовляємо картон. Нащо їм стільки?
Усе моє життя, Марі-Лор, я носив із собою ключі. Тепер, почувши їх дзенькіт уранці, коли по нас ідуть, я щоразу запихаю руку в кишеню, а там нічого немає.
Коли мені сняться сни, то в них я в музеї.
Пам’ятаєш свої іменини? Як ти, прокинувшись, завжди знаходила на столі два подарунки? Мені шкода, що так сталося. Якщо тобі колись захочеться зрозуміти, подивися всередині Етьєнового будинку, всередині будинку. Я впевнений, що ти вчиниш правильно. Хоча мені хотілося б подарувати тобі щось краще.
Мій янгол від’їжджає, тож я постараюся передати тобі цю звісточку. Я не хвилююся за тебе, бо знаю, що ти дуже розумна й дбаєш про свою безпеку. Я тут у безпеці, й тобі не варто хвилюватися. Подякуй Етьєнові за те, що прочитав тобі цього листа. Подякуй подумки цій сміливій душі, яка передасть листа із моїх рук у твої.
Твій Papa
Лікування
Фон Румпелів лікар каже, що нині проводять цікаві дослідження гірчичних газів. Що досліджують антипухлинні властивості багатьох хімікатів. Прогноз покращується: в об’єктів досліджень спостерігається зменшення лімфом. Але ін’єкції роблять фон Румпеля одурманеним і слабким. У наступні дні йому заледве вдається розчісуватися чи примусити свої пальці застібнути пальто. Його розум теж викидає коники — він заходить до кімнати й забуває, чого туди йшов. Він дивиться на котрогось зі зверхників і забуває, що той щойно сказав. Звуки автівок за вікном зачіпають його напнуті нерви, мов зубці виделки.
Сьогодні ввечері він закутується в готельні ковдри, замовляє суп у номер і розмотує згорток із Відня. Боязка мишка-бібліотекарка надіслала примірники Таверньє, Стрітера та навіть — найдивовижніше — копії «Gemmarum et Lapidum Historia»[46] де Бута 1604 року, написану латиною. Усе, що вона могла знайти про «Море полум’я». Загалом дев’ять параграфів.
Йому дуже важко зосередитися на текстах. Богиня землі закохалася в бога моря. Принц видужав після смертельних ран, що правив, оточений хмарою сліпучого світла. Фон Румпель заплющує очі й бачить, як богиня з вогняним волоссям ходить тунелями Землі, розсипаючи язики полум’я. Він чує без’язикого священика: «Власник каменя житиме вічно». Він чує свого батька: «Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення».
Небеса
На кілька тижнів мадам Манек ліпшає. Вона обіцяє Етьєнові пам’ятати про свій вік, не намагатися бути всім для всіх, не вести війну самотужки. Якогось дня на початку червня, майже точно через два роки після окупації Франції, вони з Марі-Лор ідуть через поле дикої моркви на сході від Сен-Мало. Мадам Манек сказала Етьєнові, що вони підуть подивитися, чи на ринку Сен-Серван продають полуниці, але Марі-Лор певна, що, коли вони дорогою туди зупинилися привітатися з якоюсь жінкою, мадам Манек впустила одного конверта, а підняла іншого.
На пропозицію мадам вони лягають полежати в траві, й Марі-Лор слухає, як працюють бджоли, й намагається уявити їхній літ так, як описав Етьєн: кожна трудівниця летить на запах, шукає ультрафіолетові візерунки на квітах, наповнює пилком відерця на задніх лапках, а тоді, важка й п’яна, шукає шлях додому.
Звідки вони знають свої обов’язки, ці маленькі бджілки?
Мадам Манек роззувається, запалює сигарету й задоволено зітхає. Дзижчать комахи: оси, шершні, пролітає бабка — Етьєн навчив Марі-Лор розрізняти їх за звуком.
— Що таке ротатор, мадам?
— Машина для виготовлення листівок.
— А як вона стосується жінки, яку ми зустріли?
— Тобі не варто цим перейматися, люба.
Іржуть коні, й вітер дме з моря ніжний, прохолодний і повний ароматів.
— Мадам, яка я на вигляд?
— У тебе тисячі веснянок.
— Papa любив повторювати, що вони як зорі на небі. Як яблука на дереві.
