Литмир - Электронная Библиотека

Усі п’ятеро — Етьєн, Марі-Лор, мадам Манек і двоє чоловіків — сідають на кухні за квадратний стіл. Поліціянти відмовляються від рагу. Перший прокашлюється.

— Правомірно чи ні, — починає він, — але його засудили за крадіжку і змову.

— Усіх в’язнів, політичних і неполітичних, — продовжує другий, — примушують до робіт, навіть якщо цього не було у їхньому вироку.

— Із музею писали наглядачам і начальникам в’язниць по всій Німеччині.

— Ми ще не знаємо, у якій саме він в’язниці.

— Ми думаємо, що в Брайтенау.

— Ми певні, що вони не влаштовували трибуналу.

Етьєнів голос спіраллю піднімається з-за спини Марі-Лор.

— Це хороша в’язниця? Тобто, одна з кращих?

— Боюся, не буває хороших німецьких в’язниць.

Дорогою проїжджає вантажівка. Море огортає Пляж дю Моль за п’ятдесят метрів від них. Вона думає: «Вони кажуть лише слова, а що таке слова, якщо не звуки, звуки, витворені з подиху, невагомі випари, видихнуті в повітря на кухні, де вони розчиняються й зникають». А вголос каже:

— Ви приїхали так здалеку, щоб розказати нам те, що ми вже знаємо.

Мадам Манек бере її за руку.

— Ми не знали, що в’язниця називається Брайтенау, — каже Етьєн.

Перший поліціянт зауважує:

— Ви повідомили музей, що йому вдалося таємно надіслати два листи.

Другий:

— Можна на них глянути?

По них іде Етьєн, радий думати, що хтось ними опікується; Марі-Лор теж мала б радіти, та щось викликає в неї підозру. Вона пам’ятає слова батька, які той сказав іще в Парижі, у ніч окупації, доки вони чекали на потяг: «Кожен дбає про себе».

Перший поліціянт виколупує із зубів шматок яблука. Вони дивляться на неї? Від такої їхньої близькості в неї паморочиться в голові. Етьєн повертається з обома листами, й вона чує, як чоловіки передають один одному аркуші.

— Він про щось розказував, перш ніж поїхати?

— Про які-небудь конкретні доручення чи справи, про які нам варто знати?

Вони добре говорять французькою, дуже по-паризьки, але, як знати, на чиєму вони боці? «Якщо в жилах людини не тече така сама кров, як у вас, нічому не можна вірити». Тієї миті Марі-Лор почувається незатишно й тісно, як наче їх п’ятьох опустили в мутний акваріум, переповнений рибою, і вони зачіпають одне одного плавцями.

— Мій батько не злодій, — промовляє вона.

Її руку стискає рука мадам Манек.

— Він здавався занепокоєним через свою роботу, свою доньку. Через Францію, звісно, — веде розмову Етьєн. — А хто не був би?

— Мадемуазель, — перший чоловік звертається безпосередньо до Марі-Лор. — Він нічого конкретного не згадував?

— Нічого.

— У музеї він завідував ключами.

— Він здав ключі перед від’їздом.

— Можна нам глянути на речі, які він привіз із собою?

Другий чоловік додає:

— Скажімо, на валізи?

— Він забрав свого наплічника, — відповідає Марі-Лор, — коли директор попросив його повернутися.

— Можна нам усе одно глянути?

Марі-Лор відчуває, як напружується атмосфера в кімнаті. Що вони сподіваються знайти? Вона уявляє радіообладнання, що стоїть просто над нею: мікрофон, передавач, усі ці ручки налаштування, перемикачі, кабелі.

— Можна, — погоджується Етьєн.

Вони заходять до кожної кімнати. Третій поверх, четвертий, п’ятий. На шостому, у колишній спальні її діда, вони відчиняють величезний гардероб із важкими дверима, переходять через коридор і схиляються над моделлю Сен-Мало в кімнаті Марі-Лор, перешіптуються, а тоді шумно йдуть вниз.

Вони ставлять лише одне питання про три скручені прапори «Вільної Франції»[45] у комірчині на другому поверсі. Чому Етьєн їх там тримає?

— Ви так наражаєте себе на небезпеку, — застерігає другий поліціянт.

— Ви ж не хочете, щоб органи влади вважали вас за терористів, — додає перший. — Людей і не за таке арештовували. — Послуга це чи погроза — незрозуміло. Марі-Лор думає: «Це вони мають на увазі Papa?»

Поліціянти закінчують обшук, цілком чемно бажають доброї ночі та йдуть.

Мадам Манек запалює сигарету.

Рагу на тарілці Марі-Лор холодне.

Етьєн невміло порається з ґраткою комина. Він кидає прапори один за одним у вогонь.

— Досить, досить, — друге слово він вимовляє голосніше за перше. — Не тут.

— Вони нічого не знайшли. Немає чого знаходити, — лунає голос мадам Манек.

Кімнату наповнює їдкий сморід горілої тканини.

— Ви робіть зі своїм життям, що хочете, мадам. Ви завжди підтримували мене, і я постараюся підтримувати вас. Але я вам забороняю робити те, що ви робите, у цьому домі. І забороняю залучати мою онуку.

Моїй любій сестрі Юті!

Стало дуже складно. Навіть папір важко █████████████████████████. У нас було ████████████████████ не було тепла в ████████████████████. Фредерік любив казати, що немає свободи вибору і що дорога кожної людини визначена наперед просто як ████████████████████ і що моя помилка в тому, що ████████████████████ ████████████████████ ████████████████████ ████████████████████ ████████████████████ ████████████████████ Сподіваюся, що ти колись зможеш зрозуміти. З любов’ю до тебе й фрау Елени. Зіг гайль.

Жаба звариться

Надалі мадам Манек поводиться цілком привітно; майже щоранку вона водить Марі-Лор на пляж, бере її на ринок. Але вона здається якоюсь відстороненою, питаючи в Марі-Лор та Етьєна, як у них справи, бажаючи їм доброго ранку, наче вони чужі. Часто вона зникає на півдня.

Для Марі-Лор пообіддя стають довші, самотніші. Якогось вечора вона сидить за кухонним столом, а її двоюрідний дід читає вголос.

— «Живучість ікри молюсків перевищує очікування. Ми спостерігали випадки, коли певні види молюсків замерзали в суцільному льоду й усе одно поновлювали активність, коли на них починало діяти тепло».

Етьєн змовкає.

— Треба приготувати вечерю. Навряд чи мадам сьогодні повернеться.

Обоє не зрушуються з місця. Він читає ще одну сторінку.

— «Їх роками тримали в контейнерах для пігулок, але все одно під дією вологи вони рухалися, на вигляд такі ж здорові, як завжди… Мушля може бути розбита й навіть без кількох шматків, і все одно через певний проміжок часу пошкоджені частини відновляться нашаруванням матерії на розбиті місця».

— Я ще не зовсім безнадійний! — сміється Етьєн.

Це нагадує Марі-Лор, що її двоюрідний дід не завжди такий боязкий, що до цієї війни, й до попередньої теж, він мав інше життя, що він теж колись був молодим, що любив світ, у якому жив, так само, як вона тепер.

Урешті мадам Манек заходить у кухонні двері, замикає їх за собою, Етьєн досить холодно бажає їй доброго вечора, і за якусь мить мадам Манек йому відповідає. Десь у місті німці завантажують зброю чи п’ють бренді, а історія перетворилася на нічний кошмар, із якого Марі-Лор відчайдушно хочеться прокинутися.

Мадам Манек бере каструлю з навісної полиці й наливає в неї води. Її ніж падає в щось, на звук схоже на картоплю, й лезо ножа б’ється об дерев’яну дошку для нарізання, що лежить під нею.

— Будь ласка, мадам, — просить Етьєн. — Дозвольте мені. Ви дуже втомилися.

Але він не підводиться, і мадам Манек і далі нарізає картоплю, а коли закінчує, Марі-Лор чує, як вона спихає шматки картоплі у воду тупою стороною ножа. Через напруження в кімнаті в Марі-Лор паморочиться в голові, наче вона відчуває, як обертається планета.

— Потопили сьогодні субмарину-другу? — мимрить Етьєн. — Висадили в повітря німецький танк?

Мадам Манек стукає дверима холодильника. Марі-Лор чує, як вона копирсається в шухляді. Загоряється сірник, запалюється сигарета. Незабаром перед Марі-Лор з’являється миска недовареної картоплі. Вона мацає стіл навколо себе, шукаючи виделку, але не знаходить.

— Етьєне, ви знаєте, що буде, — питає мадам Манек з іншого боку кухні, — якщо кинути жабу в каструлю з кип’ятком?

вернуться

45

Рух за звільнення Франції від німецької окупації. — Прим. ред.

51
{"b":"553410","o":1}