Вона доповзає до сходового майданчика. До порога спальні свого діда. Намацує собі шлях у гардероб, заповзає у відчинені двері й обережно зачиняє їх за собою.

Набої просвистують у них над головами, струшуючи підвал, мов прохідні вантажні потяги. Вернер уявляє американських артилеристів: коригувальників вогню з оптичними приладами, установленими на каменях, танкових гусеницях чи огорожі готелю; стрільців, що вираховують швидкість вітру, висоту підняття цівки, температуру повітря; радіоінженерів із притиснутими до вух телефонними слухавками, що називають координати цілей.

— На три градуси правіше, відстань та сама.

Спокійні, утомлені голоси скеровують вогонь. Напевно, саме таким голосом говорить Господь, коли прикликає до себе душі. Сюди, будь ласка.

Просто числа. Чиста математика. Ти маєш привчити себе так думати. У них так само.

— Мій прадід, — раптом озивається Фолькгаймер, — працював лісорубом у часи, коли ще не було пароплавів і ходили вітрильники.

У темряві точно не скажеш, але Вернерові здається, що Фолькгаймер підвівся і проводить руками вздовж однієї з трьох тріснутих балок, які тримають стелю. Він зігнув ноги в колінах, щоб пристосуватися до свого зросту. Як Атлант, що ось-ось закине на плечі небо.

— Тоді, — продовжує Фолькгаймер, — усій Європі потрібні були щогли для кораблів. Але більшість країн уже ви´різали всі високі дерéва. Англія, розказував прадід, на цілому острові не мала й тріски вартісного дéрева. Отож щогли для британських та іспанських кораблів, та й португальських також, прибували з Пруссії, з лісів, у яких я виріс. Прадід знав, де знайти найвище дерево. Щоб спиляти деякі з таких дерев, п’ятьом чоловікам доводилося працювати три дні. Спочатку клинці занурювалися в стовбур, говорив він, мов голки в слонячу шкуру. Найбільші дерева починали тріщати, тільки коли в них заганяли із сотню клинців.

Свистять набої, підвал стрясається.

— Прадід казав, що любив уявляти, як величезні дерева тягнуться за запрягами коней по всій Європі, через річки, через моря, до Британії, де з них знімуть кору, оброблять і знову піднімуть на кораблях, зробивши з них щогли, а потім, у своєму другому житті, вони переживуть десятиліття боїв, плаваючи величними океанами, аж доки нарешті впадуть і помруть удруге.

Над ними пролітає ще один набій, і Вернерові видається, що він чує, як тріщить дерево величезних балок над ними. «Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що росла мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, або ж сто мільйонів років тому. Ви можете собі уявити сто мільйонів років?»

— Там, звідки я родом, дерева викопують з-під землі. Доісторичні дерева, — зауважує Вернер.

— Мені страшенно хотілося звідти поїхати, — зітхає Фолькгаймер.

— І мені.

— А тепер?

Бернд зотліває в кутку. Юта десь бродить світом, дивлячись, як тіні виплутуються з тенет ночі, дивлячись, як на світанні шкандибають повз неї шахтарі. Цього було досить, коли Вернер був малий, хіба ні? Світу диких квітів, що проростали крізь поіржавілі викинуті деталі. Світу ягід, морквяних шкірок і казок фрау Елени. Різкого запаху дьогтю, і швидких потягів, і гудіння бджіл над квітковими горщиками. Дріт, котушка й голосіз радіо — веретено, на якому він пряв собі мрії.

Передавач чекає на столі, приставленому до димаря. Під ним — два корабельні акумулятори. Дивна машина, зроблена багато років тому, щоб говорити до привидів. Марі-Лор якомога обережніше підповзає до лавки від піаніно й залізає на неї. У когось точно має бути радіо — у пожежної бригади, якщо такі ще є, або в бійців руху Опору, або в американців, що обстрілюють місто. У німців, у їхніх підземних укріпленнях. Може, навіть в Етьєна. Вона намагається уявити, як він, згорбившись у якомусь закутку, крутить ручки уявного радіо. Може, він думає, що вона загинула. Може, все, що йому треба, — почути лише нотку надії.

Вона проводить пальцями по каменях, із яких викладений димар, аж доки знаходить важеля, якого для неї там установив дід. Натискає на нього усією своєю вагою, й антена над дахом починає підніматися вгору зі слабким скрипом.

Надто голосно.

Вона чекає. Рахує до ста. Знизу нічого не чути.

Її пальці знаходять вимикачі під столом: один від мікрофона, другий від передавача. Вона не пам’ятає, який саме з них для чого. Клацає одним, а тоді другим. Усередині великого передавача починають гудіти електронні лампи.

Це не надто голосно, Papa?

— Не голосніше за бриз. За відзвук пожеж.

Вона проводить пальцями по шнурах і знаходить мікрофон.

Заплющити очі — не означає зрозуміти, що таке сліпота. Під вашим світом небес, лиць і будівель є грубіший і старіший світ, місце, де літаки розвалюються на частини, а повітрям, мов стрічки, шугають звуки. Марі-Лор сидить на горищі високо над землею й чує, як лілії шелестять листям у болотах за три кілометри від будинку. Як американці мчать через поля, спрямовуючи свої велетенські гармати на дим із Сен-Мало. Сім’ї, що зібралися навколо гасових ламп у підвалах, ворон, що скачуть по купах цегли, мух, які сідають на трупи в канавах; вона чує, як дрижать тамаринди, тріщать сойки й горить трава на дюнах. Вона відчуває величезний гранітовий кулак, глибоко занурений у земну кору, на якому стоїть Сен-Мало, й океан, який угризається в нього з усіх чотирьох сторін, і сусідні острівці, що витримують натиск коловоротних припливів. Чує, як корови п’ють із камінних корит, як дельфіни вистрибують із зеленої води Ла-Маншу, як скелет мертвого кита колишеться у воді за п’ять льє від берега, кістковий мозок якого став столітнім джерелом їжі для безлічі створінь, що проживуть усе своє життя й не побачать і фотона сонячного світла. Як її равлики в гроті тягнуть свої тіла, переповзаючи через камені.

Я подумав, замість того щоб читати тобі вголос, може, я послухаю тебе?

Вільною рукою вона розгортає книжку в себе на колінах. Пальцями знаходить рядки. Підносить мікрофон до губ.

Зранку четвертого дня перебування в полоні під рештками «Бджолиного готелю» Вернер слухає полагоджений трансивер, крутячи ручку туди-сюди, коли просто у його здорове вухо дівчачий голос каже: «О третій годині ночі я прокинувся від якогось страшного струсу». Він думає: «Це від голоду, від гарячки, це я уявляю, це мій розум витворює зі статики слова…»

Дівчина продовжує: «Я піднявся на постелі і став прислухатися, аж раптом мене відкинуло на середину каюти».

Вона говорить тихою, добре артикульованою французькою; у неї акцент чіткіший, ніж у фрау Елени. Він притискає навушник до вуха. «Очевидно, «Наутилус» на щось наштовхнувся і дав сильний крен».

Вона чітко вимовляє «р» і розтягує «с». Здається, з кожним складом її голос просочується глибше й глибше у його мозок. Молодий, дзвінкий, заледве голосніший за шепіт. Якщо це галюцинація, хай вона не закінчується.

«Одна з таких крижаних брил перевернулася і вдарила по «Наутилусу», що стояв на місці під водою. Потім вона ковзнула по його корпусу, з нездоланною силою підняла його, витиснула догори, у менш щільний шар води, де «Наутилус» і лежить, нахилившись набік».

Він чує, як вона язиком змочує піднебіння. «Але хто знає, чи не зіштовхнемося ми до цього часу з верхньою частиною суцільної криги і чи не будемо ми затиснуті між двома величезними крижинами?» Знову виринають перешкоди, загрожуючи змити дівчачий голос, і він відчайдушно намагається з ними боротися; він хлопчик, що сидить біля вікна на горищі, чіпляється за сон, який не хоче лишати, але Юта поклала долоню йому на плече й пошепки його будить.

«Як я і говорив, ми знаходилися серед води, але обабіч, усього в десяти метрах, здіймалися крижані стіни».

Раптом вона припиняє читати й чується тріскотіння перешкод. Коли вона продовжує, її голос стає швидким шипінням: «Він тут. Він просто піді мною».

Передача переривається. Він крутить ручку, перемикає частоти — нічого. Знімає навушники й у суцільній темряві рухається туди, де сидить Фолькгаймер, і хапає, як йому здається, його за руку.