— То якого ти зросту? — Фолькгаймер пирхає один раз, його сміх різкий, схожий на гавкіт. — Думаєш, Бернд слушно казав про гранати?

— Ні, — відповідає Фолькгаймер, у його голосі з’являється тривога. — Вони нас уб’ють.

— Навіть якщо зробити барикаду?

— Нас розчавить.

Вернер намагається роздивитися голови в темряві з протилежного боку підвалу. Якщо не гранати, тоді що? Невже справді Фолькгаймер вірить у те, що хтось прийде і врятує їх? Що вони заслуговують порятунку?

— То що, ми просто чекатимемо?

Фолькгаймер мовчить.

— Скільки ще?

Коли зовсім сяде акумулятор, американська одинадцятивольтна батарейка в приймачі-передавачі має протриматися один день. Або можна її вставити у Фолькгаймерів ліхтар. Батарейка дасть їм ще один день статики. Або ще один день світла. Але щоб вистрілити з гвинтівки, світла їм не треба.

У фон Румпеля перед очима багряна бахрома. Напевне, щось не так із дозою морфію, мабуть, він ужив його забагато. Або ж хвороба прогресує й вплинула на зір.

Крізь вікно залітає попіл, мов сніг. Уже світанок? Чи це світіння пожежі? Простирадла просочені потом, уніформа така мокра, наче він плавав, доки спав. На язиці — присмак крові.

Фон Румпель підповзає до краю ліжка й дивиться на модель. Він обшукав кожен її сантиметр. Розтрощив один край на друзки товстим кінцем пляшки з-під вина. Будівлі на ній переважно порожні — шато, собор, ринок, але нащо розбивати їх усі, якщо бракує лише одного, саме того будинку, який йому потрібен?

Там, у цьому покинутому місті, здається, усе горить і розвалюються, але тут, перед ним, у мініатюрному світі все навпаки — місто ціле, але будинку, у якому він тепер, нема.

Могла дівчина забрати його із собою, коли тікала? Могла. У діда його не було, коли того відправили до форту Насьональ. Старого добре обшукали; у нього із собою не було нічого, крім документів, — Райнгольд у цьому впевнився.

Десь стіна розсипається на шматки — на землю падає тонна цегляної кладки.

Те, що цей будинок стоїть, тоді як стільки інших знищено, — це вже доказ. Камінь точно всередині. Фон Румпелеві лише треба його знайти, доки ще є час. Притиснути його до серця й чекати, коли богиня простягне свою вогненну руку й зцілить від недуги. Пропалить Райнгольдові шлях із цієї цитаделі, з цієї облоги, з цієї хвороби. Він урятується. Треба лише примусити себе підвестись із ліжка й продовжувати пошук. Шукати старанніше. Стільки часу, скільки треба. Розпотрошити цей будинок. Почати з кухні. Ще один раз.

Марі-Лор чує, як стогнуть пружини її ліжка. Чує, як німець шкандибає геть із її кімнати й спускається сходами. Це він іде? Здається?

Починається дощ. Тисячі крихітних крапель стукаються об дах. Марі-Лор стає на пальчики й притискає вухо до стелі. Слухає, як стікають краплі. Як там у цій молитві? У тій, що її мадам Манек читала собі під ніс, коли Етьєн її особливо засмучував?

Святий наш Боже, милосердя твоє — це очисний вогонь.

Вона має дисциплінувати свій розум. Увімкнути здогадливість і логіку. Як вчинив би її батько, як вчинив би великий морський біолог професор П’єр Аронакс Жуля Верна. Німець не знає про горище. Вона має камінь у кишені; вона має одну бляшанку з їжею. У цьому її перевага.

Дощ їй теж на руку — він хоч трохи загасить пожежі. Чи може вона якось зібрати дощової води й напитися? Пробити дірку в шифері? Як ще скористатися дощем? Наприклад, щоб замаскувати її кроки?

Вона точно знає, де стоять два поцинковані відра, — просто за дверима її кімнати. Вона може до них дістатися, може навіть занести одне сюди.

Ні, принести відро не вийде. Надто важко, надто шумно, у ньому ж хлюпатиметься вода. Але вона могла б до одного з них підійти й опустити в нього обличчя. Наповнити порожню бляшанку з-під квасолі.

Сама лише думка про те, що її губи припадуть до води, що кінчик її носа торкнеться водяної поверхні, викликає таку фізичну жагу, якої їй ще не доводилося відчувати; вона подумки пірнає в озеро, вода заливає їй вуха, рот, горло. Один ковток — і вона зможе думати ясніше. Вона чекає, доки батьків голос у її голові висловить незгоду, але дарма.

Від гардероба до дверей кімнати Анрі, а звідти — до дверей її спальні приблизно двадцять один крок. Вона піднімає з підлоги ніж і порожню бляшанку й кладе їх до кишень. Тихесенько спускається сімома щаблями й довго сидить, притулившись спиною до задньої стінки гардероба. Прислухається й прислухається. Маленький дерев’яний будиночок штрикає їй під ребра, коли вона нахиляється. Чи якась подоба Марі-Лор теж чекає на його крихітному горищі, прислухаючись? Чи та крихітна її копія відчуває таку саму спрагу?

Єдиний звук, який вона чує, — це барабанний стукіт дощу, що перетворює Сен-Мало на багнюку.

Але це може бути й хитрість. Може, він почув, як вона відкривала бляшанку квасолі, шумно спустився вниз, а тоді тихо піднявся назад і тепер стоїть біля гардероба, наставивши пістолета.

Святий наш Боже, милосердя твоє — це очисний вогонь.

Вона прикладає долоні до стінки й відсуває вбік панель. Сорочки зачіпають її обличчя. Вона торкається внутрішньої поверхні дверей і штовхає одну панель.

Пострілу не чути. Нічого не відбувається. Тепер за вибитим вікном дощ поливає охоплені вогнем будинки з таким звуком, наче хвилі перекочують гальку. Марі-Лор стає на підлогу колишньої спальні її діда й уявляє його — допитливого хлопця з блискучим волоссям, від якого пахне морем. Він любить ігри, тямовитий, сповнений енергії; він бере її за одну руку, а Етьєн — за іншу; будинок стає таким, яким він був п’ятдесят років тому: гарно вбрані батьки хлопчиків сміються внизу, кухарка лущить устриць на кухні; мадам Манек, молода служниця, яка щойно приїхала з передмістя, співає, стоячи на драбині й витираючи пил із люстри…

Papa, ти мав ключі від усього на світі.

Хлопці ведуть її у коридор. Вона проходить повз ванну.

У її спальні досі відчутний запах німця, схожий на запах ванілі. Коли принюхатися, то відчувається сморід гнилизни. Окрім дощу й власного пульсу, що гупає у скронях, їй більше нічого не чути. Вона опускається на коліна так безшумно, як може, й обмацує щілини між мостинами. Звук, із яким її пальці наштовхуються на відро, здається гучнішим за соборний дзвін.

Дощ дріботить об дах і стіни. Падає краплями за вікном без скла. Навколо неї розкладені її камінці й мушлі. Модель, зроблена батьком. Її клаптикова ковдра. Напевно, десь там стоять її черевики.

Вона опускає обличчя, і її губи торкаються водяної поверхні. Кожен ковток здається таким гучним, як вибух набою. Один, три, п’ять; вона глитає, вдихає, глитає, вдихає. У відрі ціла її голова.

Дихає. Помирає. Мріє.

Це він заворушився? Він унизу? Він повертається нагору?

Дев’ять, одинадцять, тринадцять, вона напилася. Навіть забагато — живіть розтягується, булькає. Вона опускає бляшанку у відро й наповнює її. Тепер треба безшумно повернутися. Не вдарившись об стіну, об двері. Не спіткнувшись, не вихлюпнувши воду. Вона обертається й починає повзти, тримаючи в лівій руці бляшанку.

Марі-Лор доповзає до дверей своєї кімнати, а тоді чує німця. Він за три чи чотири поверхи під нею, обшукує одну з кімнат; вона чує звук, із яким наче ящик із деталями скидають на підлогу. Деталі підстрибують, висипаються, котяться.

Вона постягає праву руку й тут, просто у дверях, знаходить щось велике, квадратне, тверде й укрите тканиною. Її книжка! Роман! Лежить у неї на шляху, наче туди її для неї поклав батько. Напевно, це німець скинув її з ліжка. Вона якомога тихіше піднімає її й пригортає до грудей.

Чи вдалося б їй спуститися вниз?

Прослизнути повз нього й вийти на вулицю?

Але вода вже заповнює її капіляри, покращує кровообіг; вона вже думає зосередженіше. Їй не хочеться померти; вона вже занадто ризикує. Навіть якщо якимось дивом їй і вдасться прослизнути повз німця, ніхто не може гарантувати, що назовні їй буде безпечніше, ніж у будинку.