— Вас до телефону. Із Франції.

Фон Румпель виходить крізь обертові двері на ватяних ногах. Офіціант ставить телефон на столик і йде геть.

— Пане фельдфебель? Це Жан Бриньон.

Це ім’я фон Румпелеві нічого не каже.

— У мене є інформація щодо замкаря. Ви ще питали про нього торік.

— Про Леблана.

— Так, про Даніеля Леблана. Пам’ятаєте про мого двоюрідного брата? Ви пропонували допомогу. Сказали, що як я щось дізнаюся, то ви йому допоможете.

Три кур’єри, двох знайдено, залишилося розгадати лише одну загадку. Фон Румпелеві мало не щоночі сниться богиня: полум’яне волосся, пальці-корені. Божевілля. Навіть зараз, доки він стоїть біля телефону, плющ обвиває його шию, залізає у вуха.

— Так, пам’ятаю. Що ви з’ясували?

— Леблана звинувачено в змові, щось пов’язане з якимсь шато в Бретані. Арештували в січні 1941 року після сигналу від місцевого. При ньому знайшли креслення й ключі-відмички. Його також сфотографували, коли він робив заміри в Сен-Мало.

— У якому він таборі?

— Я не зміг цього дізнатися. Система досить складна.

— А хто інформатор?

— Малонець на прізвище Левіт. На ім’я Клод.

Райнгольд замислюється. Сліпа донька, квартира на рю де Патріарш. Порожня від червня 1940 року, відколи Національний музей природничої історії оплачує оренду. Куди б він подався, якби мав кудись утекти? Якби мав із собою щось цінне? Якби мав вести з собою сліпу доньку? Нащо їхати в Сен-Мало? Хіба що там живе хтось, кому можна довіряти.

— Мій брат, — нагадує Жан Бриньон. — Ви допоможете моєму брату?

— Дуже вам дякую, — відповідає фон Румпель і кладе слухавку.

Останні дні травня 1944 року в Сен-Мало схожі Марі-Лор на останні дні травня 1940 року в Парижі: такі ж довгі й ароматні. Наче все живе поспішає жити, перш ніж настане катастрофа. Повітря дорогою до пекарні мадам Руель пахне їй миртою, магнолією і вербеною; лоза гліцинії вибухнула квітом; скрізь навкруги висять аркади й завіси висних квітів.

Вона рахує дощові риштаки: на двадцять першому проходить повз крамницю м’ясника, чує, як вода зі шланга ллється на кахлі; на двадцять п’ятому вона біля пекарні. Кладе продуктовий купон на прилавок.

— Одну просту хлібину, будь ласка.

— Як поживає твій дід? — слова ті самі, але голос у мадам Руель інакший. Збуджений.

— У нього все гаразд, дякую.

І тут мадам Руель робить те, чого ніколи раніше не робила, — вона простягає руки над прилавком і кладе свої білі від борошна долоні на щоки Марі-Лор.

— Яка ти дивовижна дитина!

— Ви плачете, мадам? Щось негаразд?

— Усе чудово, Марі-Лор, — долоні зникають, перед нею з’являється хлібина — важка, тепла, більша, ніж завжди. — Скажи дідові, що час настав. Русалки вже вибілили коси.[58]

— Які русалки, мадам?

— Вони скоро прийдуть, люба. Десь на цьому тижні. Простягни руки.

Із протилежного боку прилавка мадам дає їй вологу, холодну капустину завбільшки з гарматне ядро. Марі-Лор заледве вдається запхнути її в наплічника.

— Дякую, мадам.

— А тепер іди додому.

— Дорога чиста?

— Як джерело. Без перепон. Сьогодні прекрасний день. Такий день, який варто запам’ятати.

Час настав. Les sirènes auront les cheveux décolorés.[59] Її дід за чутками з радіо знав, що з того боку Ла-Маншу, в Англії, збирається велетенська армада, конфісковують корабель за кораблем: переобладнують риболовні човни та пороми, оснащують їх зброєю: п’ять тисяч човнів, одинадцять тисяч літаків, п’ятдесят тисяч машин.

На перехресті з рю д’Естре вона звертає не ліворуч, у бік дому, а праворуч. П’ятдесят метрів до фортечних мурів, близько ста вздовж їхнього фундаменту; з кишені вона дістає залізний ключ, що їй дав Убер Базен. Узбережжя стоять закриті вже кілька місяців, всіяні мінами й відгороджені колючим дротом, але тут, у старій собачій буді, де її ніхто не бачить, Марі-Лор може сидіти серед молюсків і уявляти себе великим морським біологом Аронаксом, водночас і почесним гостем, і в’язнем капітана Немо, вільним від держав і політики, людиною, що подорожує калейдоскопічними дивовижами морських вод. Ох, бути вільною! Ще раз полежати з батьком на траві в Ботанічному саду. Відчути його долоні на своїх, послухати, як пелюстки тюльпанів тремтять на вітрі. Він зробив її сяйливим гарячим центром свого існування; з ним вона відчувала, що кожен її крок важливий.

Ти ще там, Papa?

«Вони скоро прийдуть, люба. Десь на цьому тижні».

Вони шукають день і ніч. Сен-Мало, Дінар, Сен-Серван, Сен-Вінсент. Нойман Перший веде побитий «Опель» такими вузькими вуличками, що його боки шкрябають об стіни. Вони проїжджають повз маленькі сірі кав’ярні з розбитими вікнами, розтрощені пекарні, порожні бістро й схили, де полонені замішують цемент, а важкокості повії носять воду з колодязів, але команда не знаходить ніяких радіопередач, про які говорили ад’ютанти полковника. Вернер ловить Бі-Бі-Сі з півночі й пропагандистські станції з півдня, а іноді йому вдається піймати випадкові уривки азбуки Морзе. Але він не чує жодного оголошення про народження, весілля чи смерть, ніяких чисел, ніякої музики.

У кімнаті, яку надали Вернерові й Берндові на горішньому поверсі відібраного готелю в місті, оточеному фортечними мурами, схоже, зупинився час: стелю оздоблюють трьохсотрічні гіпсові чотирилисники й вигнуті горни, повні фруктів. Ночами мертва дівчинка з Відня ходить коридорами. Вона не дивиться на Вернера, коли проминає його відчинені двері, але він знає, що вона приходить саме до нього.

Господар готелю заламує руки, доки Фолькгаймер кроками міряє вестибюль. Небом шугають літаки, як здається Вернерові, неймовірно повільно. Наче будь-якої миті вони замруть і попадають у море.

— Це наші? Чи їхні?

— Надто високо, не можу сказати.

Вернер піднімається нагору коридорами. На останньому поверсі, напевно, у найкращій кімнаті готелю, він стає в шестикутну ванну і витирає бруд із вікна долонею. Кілька піднятих вітром насінин кружляють у повітрі, а тоді падають у прірву тіні між будинками. У нього над головою в напівтемряві мало не триметрова бджолина матка з багатьма очима й пухнастим черевцем летить по стелі.

Цієї ночі вони працюють в одній із частин старого міста, яка притулилася до південних мурів. Дощ падає такий дрібний, що його не відрізнити від туману. Вернер сидить у кузові «Опеля»; Фолькгаймер дрімає на лавці позаду нього. Бернд на парапеті з першим трансивером, захованим під плащ-наметом. Він не вмикав свої навушники вже кілька годин, а це означає, що Бернд спить. Темно, світиться лише вказівник на шкалі.

На всіх частотах чути перешкоди, аж раптом з’являється щось іще.

«Мадам Лаба переказує, що її донька вагітна. Мосьє Ферей передає привіт своїм кузинам у Сен-Вінсенті».

Тріск перешкод. Цей голос наче з якогось давноминулого сну. Крізь Вернера линуть ще з десяток слів бретонською французькою: «Наступна передача в четвер о двадцять третій годині. П’ятдесят шість, сімдесят два, щось там ще…» Спогад летить на Вернера, мов потяг із темряви, якість радіопередачі та тембр голосу повністю збігаються з радіопередачами француза, які він колись слухав. Вступає піаніно: три одиночні ноти, далі струнні, спокійно здіймаються ввись акорди, кожен схожий на свічку, яка заводить усе глибше в ліс… Він впізнав одразу. Йому здається, що, відколи він себе пам’ятає, увесь цей час тонув, а тепер хтось висмикнув його в повітря.