У сиротинці всі діти вже повкладалися спати. Фрау Елена влаштувалася просто посеред холу з горою випраних шкарпеток на колінах і пляшкою хересу. У неї за спиною Юта сидить за столом і споглядає Вернера з разючою напруженістю.

— Що він хотів? — цікавиться фрау Елена.

— Тільки щоб я полагодив радіо.

— Оце й усе?

— Так.

— Вони щось питали? Про тебе? Про дітей?

— Ні, фрау Елено.

Фрау Елена важко видихає, так, наче затамовувала подих попередні дві години.

— Dieu merci.[21] — Вона тре скроні обома долонями. — Можеш лягати спати, Юто.

Юта вагається.

— Я полагодив радіо, — пояснює Вернер.

— Який ти молодець, Вернере. — Фрау Елена робить великий ковток хересу, заплющує очі й закидає голову назад. — Ми залишили тобі вечерю.

Юта йде до сходів, у її очах читається сумнів.

На кухні все вкрите плямами від вугілля і якесь незугарне. Фрау Елена заносить тарілку, на ній лежить єдина варена картоплина, розрізана навпіл.

— Дякую, — каже Вернер. Він досі відчуває присмак торта.

Маятник гойдається туди-сюди в старому підлоговому годиннику. Торт, збиті вершки, товстий килим, рожеві нігті й довгасті литки фрау Зідлер — усі ці враження крутяться у Вернеровій голові, мов карусель. Він згадує, як возив Юту до шахти номер дев’ять, де зник їхній батько, вечір за вечором, так, наче той міг вийти з ліфта, тягнучи ноги.

Світло, електрика, ефір. Простір, час, маса. «Принципи механіки» Гайнриха Герца. Знамениті Гайссмаєрові школи. Дешифрування, ракетні двигуни, усе найсучасніше.

«Розплющте свої очі, — казав той француз на радіо, — і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться назавжди».

— Вернере?

— Що, фрау?

— Хіба ти не голодний?

Фрау Елена: ця жінка йому як мати. Вернер їсть через силу. А тоді віддає їй сімдесят п’ять марок, і вона вражено моргає, побачивши суму, й вертає йому п’ятдесят.

Нагорі, почувши, як фрау Елена сходила в туалет і лягла в ліжко, й увесь будинок зовсім затих, Вернер рахує до ста. А тоді підводиться з ліжка й виймає з аптечки маленьке короткохвильове радіо, шестирічне, яке він не раз доробляв, із запасними дротами, новим соленоїдом і Ютиними написами навколо ручки налаштування, виносить його надвір, за будинок, і розбиває цеглиною.

Парижани продовжують протискатися крізь ворота. На першу ночі жандарми вже не можуть стримувати натовп. Упродовж чотирьох годин не прибув і не від’їхав жоден потяг. Марі-Лор спить, схилившись на батькове плече. Замкареві не чути ні свистків, ні брязкоту вагонних зчеплень: потягів немає. На світанку він вирішує, що буде краще піти пішки.

Вони йдуть увесь ранок. Париж розмірено рідішає до низьких будинків й поодиноких магазинів, відокремлених довгими рядами дерев. Опівдні вони пробираються крізь затор на новій магістралі поблизу Вокрессона, за добрих десять кілометрів на захід від їхньої квартири, — Марі-Лор ще ніколи не бувала так далеко від дому.

Стоячи на гребені низенького пагорба, її батько оглядається через плече: затор тягнеться, скільки сягає його око: фургони й вантажівки; елегантний новий дванадцятициліндровий автомобіль між двома возами, що їх тягнуть мули; деякі авто з дерев’яними осями; в інших закінчився бензин; у багатьох до даху поприв’язувані меблі; кілька — з наїжаченими загонами свійських тварин, набитими в причепи: кури й свині в клітках, корови тупають збоку, собаки важко дихають за вітровим склом.

Увесь цей караван рухається трохи швидше за пішохода. Обидві смуги забиті — усі повзуть на захід, із міста. Жінка їде на велосипеді, обвішана дешевими намистами. Чоловік тягне на ручному візку шкіряне крісло, на сидінні якого вмивається чорне кошеня. Жінки штовхають дитячі возики, повні посуду, пташиних кліток, кришталю. Чоловік у смокінгу пробирається вперед, викрикуючи:

— Пропустіть мене, заради Бога!

Однак ніхто не дає йому проходу, отож він іде не швидше за інших.

Марі-Лор тримається поряд із батьком, затиснувши в кулаці ціпочок. Весь час довкола неї крутяться чиїсь інші питання: Ще далеко до Сен-Жермена? У нас є їжа, тьотю? Хто має паливо?

Вона чує, як чоловіки кричать на дружин; чує, що на дорозі попереду вантажівка переїхала дитину. По обіді над ними пролітають три літаки, голосно, швидко й низько, й люди припадають до землі, деякі кричать, а інші кидаються в канави й ховають обличчя в бур’яни.

Під вечір вони вже на захід від Версалю. П’яти в Марі-Лор кривавлять, панчохи порвані, й щосто кроків вона зашпортується. Коли вона каже, що далі не піде, батько на руках зносить її з дороги, вони піднімаються на пагорб, проходячи маленькі квіточки гірчиці, аж доки незупиняються біля поля за кількасот метрів від невеликого фермерського будинку. Поле стоїть скошене лише наполовину, зжате сіно покинуте, не зібране й не складене в копиці. Так, наче фермер кинув, що робив, і втік.

Замкар дістає з наплічника хлібину й кілька кілець білої ковбаси, і вони тихо вечеряють, а тоді він кладе її ступні собі на коліна. На тлі вкритого хмарами неба на сході йому видно сіру валку машин, затиснутих між країв дороги. Автомобілі сигналять очманіло й пронизливо. Хтось гукає так, наче кличе дитину, що загубилася, й вітер відносить ці викрики геть.

— Щось горить, Papa?

— Нічого не горить.

— Я відчуваю запах диму.

Він знімає її панчохи й оглядає п’яти. Її ступні здаються йому легкими, мов пташки.

— Що це за шум?

— Це коники.

— Уже темно?

— Вечоріє.

— Де ми спатимемо?

— Тут.

— Тут є ліжка?

— Ні, ma chérie.

— Куди ми йдемо, Papa?

— Директор дав мені адресу одного чоловіка, який нам допоможе.

— Де він живе?

— У місті, що називається Евре. Ми там знайдемо чоловіка на ім’я мосьє Жано. У музеї його знають.

— А Евре далеко?

— Пішки дійдемо за два роки.

Вона хапає його за зап’ястя.

— Я дражнюся, Марі. Евре недалеко. Якщо хтось підвезе, то завтра будемо там. От побачиш.

Вона примушує себе помовчати, доки серце робить сто ударів. А тоді питає:

— А зараз?

— А зараз ми спатимемо.

— Без ліжок?

— Ляжемо на траві. Тобі може й сподобатися.

— А в Евре в нас будуть ліжка, Papa?

— Думаю, що так.

— А що як він не захоче нас прийняти?

— Захоче.

— А що як ні?

— Тоді ми поїдемо відвідати мого дядька. Твого двоюрідного дідуся. У Сен-Мало.

— Дідуся Етьєна? Ти ж казав, що він божевільний.

— Він частково божевільний, так. Він божевільний десь на сімдесят шість відсотків.

Вона не сміється.

— А Сен-Мало далеко?

— Досить питань, Марі. Мосьє Жано захоче, щоб ми залишилися в Евре. У великих м’яких ліжках.

— Скільки в нас їжі, Papa?

— Трохи є. Ти досі голодна?

— Ні, я хочу приберегти харчі.

— Гаразд. Так і зробимо. А тепер помовчимо й відпочинемо.

Вона лягає. Він підпалює ще одну сигарету. Залишається шість. Кажани шугають крізь хмари мошок, а ті розлітаються й знову збиваються в хмари. «Ми — миші, — думає замкар, — а небо рясніє яструбами».

— Ти дуже хоробра, Марі-Лор.

Дівчинка вже заснула. Сутінки густішають. Докуривши сигарету, він опускає доньчині ноги на землю, накидає на неї пальто і розкриває свого наплічника. Навпомацки він знаходить футляр із інструментами. Крихітні пилочки, гвіздки, стамески, долота, дрібний шмерґелевий папір. Багато з них належали ще його дідові. Із-під підкладки футляра він витягає торбинку на мотузочці, зшиту з грубої тканини. Увесь день він стримувався, щоб її не чіпати. Тепер він відкриває торбинку й висипає її вміст на долоню.

Він тримає в руці камінь завбільшки з волоський горіх. Навіть за такої пізньої години й у такому тьмяному світлі він світиться шляхетним синім кольором. Навдивовижу холодний.

Директор сказав, що зроблять три обманки. Разом зі справжнім діамантом — чотири камені. Один залишиться в музеї. Три відправлять у різних напрямках. Один — на південь, із молодим геологом. Другий — на північ, із начальником охорони. А третій тепер тут, у полі на захід від Версалю, всередині футляра з інструментами, що належить Даніелю Леблану, головному замкареві Національного музею природничої історії.