Вернер намагається видихнути. Гер Зідлер защипує манжети й оглядає своє зображення в мутному дзеркалі. У нього яскраво-блакитні очі.

— Ну що. А ти не дуже говіркий, так? У нас тут дещо зламалося. — Він вказує на великий «Амерікен Філько» в сусідній кімнаті. — Уже двоє в ньому длубалися. А тоді ми почули про тебе. Варто було спробувати, так? Їй, — киває він на жінку, — не терпиться послухати свою передачу. Ну й випуски новин, звісно.

З його тону Вернер розуміє, що насправді жінці байдуже до випусків новин. Вона не підводить очей. Гер Зідлер усміхається, наче кажучи: «Ми з тобою, синку, знаємо, що новини ще нічого не означають». У нього дуже дрібні зуби.

— Працюй без поспіху.

Вернер присідає біля радіо й намагається вгамувати хвилювання. Вмикає його, чекає, доки нагріються лампи, а тоді обережно прокручує ручку налаштування вздовж доріжки, справа наліво. Він видихає і прокручує ручку у зворотний бік. Тиша.

Це найкраще радіо, з яким йому доводилося працювати: нахилена панель приладів, магнітне налаштування, велике, мов холодильник. Десятилампове, всехвильове, супергетеродинне, з вишуканими гравійованими деталями й двоколірним корпусом із горіхового дерева. Воно ловить короткі хвилі, широкий діапазон частот, має великий атенюатор — це радіо коштує більше, ніж усе майно сиротинця вкупі. Гер Зідлер, напевно, варто йому захотіти, може слухати й передачі з Африки.

Ряди зелених і червоних книжкових оправ тягнуться вздовж стін. Єфрейтор пішов. В іншій кімнаті гер Зідлер стоїть у плямі світла від лампи й розмовляє по чорному телефону.

Ніхто не збирається його арештовувати. Їм просто треба, щоб він полагодив це радіо.

Вернер відкручує задню панель і вдивляється всередину. Лампи всі цілі й на вигляд усе як має бути.

— Гаразд, — мимрить він сам до себе. — Думай.

Він сідає, схрестивши ноги, й розглядає схему. Чоловік, жінка, книжки й дощ відступають, аж доки залишається лише радіо і його клубок дротів. Він намагається уявити складні траєкторії руху електронів, сигнал, що прокладає собі дорогу, мов крізь велелюдне місто, радіосигнал заходить тут, проходить крізь сітку підсилювачів, а тоді до перемінних конденсаторів, а тоді до котушок трансформатора…

І ось він бачить — один із дротів реостата двічі обірваний. Вернер виглядає з-над кришки радіоприймача: ліворуч від нього жінка читає журнал, праворуч — гер Зідлер розмовляє по телефону, час від часу проводячи великим і вказівним пальцями вздовж стрілки на смугастих штанах, щоб вона була гостріша.

Як двоє людей могли недогледіти таку просту річ? Просто диво. Так легко! Вернер розкручує обмотку, з’єднує кінці дротів і повертає реостат на місце. Вмикаючи радіо, він майже очікує, що з нього вирветься вогонь. Натомість лунає прокурене бурмотіння саксофона.

Жінка за столом опускає журнал і притискає обидві долоні до щік. Вернер підводиться з-за радіоприймача. На якусь хвилю він не відчуває нічого, окрім тріумфу.

— Він полагодив радіо силою думки! — вигукує жінка. Гер Зідлер накриває мікрофон телефонної слухавки долонею й оглядається. — Він сидів там, мов мишка, й думав, і за півхвилини приймач уже заграв! — Вона змахує своїми блискучими нігтями й заливається дитинним сміхом.

Гер Зідлер кладе слухавку. Жінка проходить через вітальню й опускається на коліна перед радіоприймачем — вона боса, з-під подолу сукні видніються її гладенькі білі литки. Крутить ручку. Спочатку чути шипіння, а тоді — потік веселої музики. З радіо лине сильний, повний звук — Вернер ще такого не чув.

Вона зойкає й знову сміється.

Вернер збирає свої інструменти. Гер Зідлер стоїть напроти приймача і, здається, збирається погладити його по голові.

— Неймовірно! — захоплюється він, садить Вернера за обідній стіл і наказує служниці принести торт.

Той з’являється відразу: чотири кусні на простій білій тарілці. Кожен посипаний цукровою пудрою і прикрашений великою порцією збитих вершків. Вернер роззявляє рота.

Гер Зідлер сміється.

— Вершки заборонені. Я знаю. Але… — він прикладає вказівного пальця до губ, — заборони завжди можна обійти. Пригощайся.

Вернер бере кусень торта. Йому на підборіддя сиплеться цукрова пудра.

В іншій кімнаті жінка крутить ручку, з гучномовця говорять голоси. Якийсь короткий час вона слухає, а тоді плескає в долоні, босоніж сидячи на підлозі. Похмурі обличчя на фотографіях дивляться зі стін.

Вернер з’їдає один кусень торта, тоді ще один, тоді береться за третій. Гер Зідлер споглядає його, трохи схиливши голову, здивований, думаючи про щось.

— Що ти такий зляканий? І розкуйовджений. Наче вдарений струмом. Хто в тебе батько?

Вернер хитає головою.

— Точно. Ти із сиротинцю. Оце я спитав. Бери ще один. І додай на нього ще вершків.

Жінка знову сплескує в долоні. Вернерів шлунок бурчить. Він відчуває на собі погляд чоловіка.

— Багато хто каже, що це, певно, не найкраща посада — тут, на шахтах, — мовить гер Зідлер. — Часто мене питають: хіба вам не хотілося б натомість бути в Берліні? Чи у Франції? Хіба вам не хотілося б бути капітаном на передовій, спостерігати, як просуваються вперед лінії фронту, подалі від усієї цієї… — махає рукою на вікно, — сажі? Але я кажу їм, що живу в самісінькому центрі подій. Я кажу їм, що це звідси надходить паливо, і криця також. Що це — горно країни.

Вернер прокашлюється.

— Ми діємо в інтересах миру. — Це слово в слово те саме речення, яке вони з Ютою почули по «Радіо Німеччини» три дні тому. — В інтересах людства.

Гер Зідлер сміється. Знову Вернера вражає, як багато в нього зубів і які вони дрібні.

— Ти знаєш, чого нас вчить історія? Історія — це діло рук переможців. Хто перемагає, той і розказує, як усе було. Ми діємо заради власної користі. Звісно. Назви мені людину чи народ, що так не робить. Заковика в тому, щоб визначити, у чому саме полягає ця користь.

Залишається один кусень торта. Радіо мурчить, жінка сміється, а гер Зідлер, вирішує Вернер, майже не схожий на його сусідів, із їхніми настороженими, стривоженими обличчями — обличчями людей, що звикли щоранку проводжати близьких у шахти. Його обличчя ясне й цілеспрямоване; він чоловік, напрочуд упевнений у своїх привілеях. І за п’ять метрів від нього сидить ця жінка з нафарбованими нігтями й гладенькими литками — жінка, така незвична для Вернерового життя, що здається чужинкою з іншої планети. Так, наче вона вийшла із самого приймача «Філько».

— Ти вправний з інструментами, — підсумовує гер Зідлер. — І надто розумний, як на свій вік. Таким хлопцям, як ти, є де вчитися. У школах генерала Гайссмаєра.[20] Вони найкращі серед найкращих. Там і механіку вивчають. Дешифрування, ракетні двигуни, усе найсучасніше.

Вернер не знає, куди подіти очі.

— У нас немає грошей.

— А цим і вирізняються такі заклади. Їм потрібні діти з робітничого класу, трудівники. Хлопці, не заплямовані… — гер Зідлер нахмурюється, — гнилизною середнього класу. Кінотеатрами й усім таким. Їм потрібні працелюбні хлопці. Виняткові хлопці.

— Так, пане.

— Виняткові, — повторює він, киваючи, наче говорить сам до себе. Він свистить, і повертається єфрейтор, тримаючи в руці каску. Солдат зиркає на останній кусень торта й швидко відводить погляд. — В Ессені є комісія з набору, — каже гер Зідлер. — Я напишу для тебе рекомендацію. Ось, візьми… — він простягає Вернерові сімдесят п’ять марок, і той чимскоріше ховає купюри в кишеню.

Єфрейтор сміється.

— Наче вони печуть йому пальці!

Гер Зідлер думками десь далеко.

— Я надішлю Гайссмаєрові листа, — вирішує він. — Добре для нас, добре для тебе. Ми діємо в інтересах людства, так? — Він підморгує. А тоді військовик дає Вернерові дозвіл на перебування поза домом після комендантської години і проводжає його.

Вернер іде додому, не помічаючи дощу, намагаючись осягнути грандіозність того, що сталося. Дев’ять чапель стоять, мов квіти, у каналі за коксовим заводом. Баржа подає свій жахливий сигнал, вугільні вагонетки котяться туди-сюди, і постійний глухий стукіт буксирної лебідки відлунює в темряві.