— Хто там, любий?

Макс не відповідає, а значить, прийшов хтось незнайомий. Вона виходить у коридор і бачить у дверях велетня.

Макс складає руки за грудях, вражений і зацікавлений. Літак падає йому під ноги. Велетень знімає кепку. Він має блискучу лисину.

— Фрау Ветте?

Він вбраний у сріблястий спортивний костюм завбільшки з парашут із червоними смужками по боках, блискавка защепнута аж під підборіддя. Здоровань боязко простягає полотняний наплічник.

Хулігани на площі. Ганс і Геріберт. Його зріст викликає в пам’яті їх усіх. «Цей чоловік, — думає вона, — багато куди заходив, не постукавши».

— Так.

— Ваше дівоче прізвище Пфенніг?

Навіть перед тим, як вона киває, перед тим, як він каже: «Я вам дещо приніс», — перед тим, як запрошує його увійти, вона знає, що прийшов він через Вернера.

Велетня, що йде за нею коридором, супроводжує шелест його нейлонових штанів. Підвівши погляд від плити, Альберт дивується, але каже лише «Добридень» та «Пильнуйте голову» й махає кухарською ложкою на світильник, об який гість мало не вдарився.

Коли Альберт пропонує вечерю, той погоджується. Її чоловік відсуває стола від стіни й облаштовує четверте місце. Сидячи на дерев’яному стільці, Фолькгаймер нагадує Юті про малюнок в одній із Максових книжок: слона, утиснутого в крісло літака. Полотняний наплічник, який він приніс, чекає на столику в коридорі.

Розмова починається повільно.

Він їхав потягом кількох годин.

Зі станції він прийшов пішки.

Він не буде херес, спасибі.

Макс їсть швидко, Альберт — повільно. Юта затискає долоні між колінами, щоб приховати дрож.

— Щойно вони дістали адресу, — каже Фолькгаймер, — я запитав, чи можу сам це привезти. Вони додали листа, бачите? — він дістає з кишені складений аркуш паперу.

Надворі проїжджають машини, виспівують в’юрки.

Якась частина Юти на хоче брати того листа. Не хоче чути того, що цей велетенський чоловік, який приїхав так здалеку, прагне повідомити. Вона тижнями не дозволяє собі думати про війну, про фрау Елену, про жахливі останні кілька місяців у Берліні. Тепер Юта може купувати свинину сім днів на тиждень. Тепер, якщо в домі холодно, вона може повернути ручку на кухні, й voilà. Вона не хоче бути однією з тих підстаркуватих жінок, що думають лише про своє болюче минуле. Іноді Юта дивиться в очі своїм старшим колегам і подумки ставить собі питання, що вони робили, коли вимикали електрику, коли не було свічок, коли дощ скрапував зі стелі. Що вони бачили. Лише зрідка вона так послабляє пута, що дозволяє собі думати про Вернера. Спогади про її брата в багатьох сенсах стали забороненими. Учителька математики в школі імені Гельмгольца 1974 року не розказує про брата, який вчився в націонал-політичному навчальному закладі в Шульпфорті.

— Отже, на Сході? — питає Альберт.

— Я вчився з ним у школі, а тоді служив. Ми бували в Росії. Також у Польщі, Україні, Австрії. А тоді у Франції, — відповідає Фолькгаймер.

Макс хрустить нарізаним яблуком.

— Який у вас зріст? — цікавиться він.

— Максе, — зупиняє Юта.

Фолькгаймер усміхається.

— Він був дуже розумний, так? — питає Альберт. — Ютин брат.

— Дуже, — підтверджує Фолькгаймер.

Альберт пропонує добавку, сіль, знову пропонує херес. Альберт молодший за Юту, тож під час війни він бігав посильним між двома протибомбовими сховищами в Гамбурзі. У 1945 йому було дев’ять — ще дитина.

— Востаннє я його бачив, — продовжує Фолькгаймер, — у місті на північному узбережжі Франції, що називається Сен-Мало.

Із глибини Ютиних спогадів виринає речення: «Сьогодні мені хочеться написати тобі про море».

— Ми пробули там місяць. Можливо, він навіть закохався.

Юта випрямляється на стільці. Ці слова не можуть бути про Вернера. Місто на північному узбережжі Франції? Закохався? На цій кухні не зціляться її рани. Не кожне горе можна втишити.

Фолькгаймер підводиться з-за столу.

— Я не хотів вас засмутити.

Через його зріст вони почуваються карликами.

— Усе гаразд, — заспокоює Альберт. — Максе, будь ласка, відведи нашого гостя у дворик. Я дістану пиріг.

Макс відчиняє для Фолькгаймера скляні двері, й той, нахилившись, виходить. Юта складає тарілки в раковину. Раптом її накриває втома. Вона хоче, щоб цей велетень нарешті пішов і забрав із собою той наплічник. Вона хоче, щоб хвиля буденності знову накрила її життя. Альберт торкається її ліктя.

— Усе гаразд?

Юта і не киває, і не хитає головою, а повільно проводить рукою по бровах.

— Я люблю тебе, Юто.

Виглянувши у вікно, вона бачить, що Фолькгаймер сидить на бетонній підлозі поряд із Максом. Макс кладе два аркуші паперу. Хоч вона їх і не чує, їй зрозуміло, що здоровань показує Максові, як складати літак. Макс уважно спостерігає, перевертаючи аркуша водночас із Фолькгаймером, складаючи його так само, слинячи палець і проводячи ним уздовж складки.

Незабаром вони обидва мають по ширококрилому літаку з довгим роздвоєним хвостом. Фолькгаймерів упевнено долітає до краю подвір’я й ударяється носом у паркан. Макс аплодує.

Хлопчик стоїть на колінах у дворику, розглядаючи свого літака, перевіряючи кут нахилу крил. Фолькгаймер терпляче киває поряд із ним.

— Я теж тебе люблю, — відповідає Юта.

Фолькгаймер пішов. Полотняний наплічник чекає на столі в коридорі. Юті несила на нього дивитися.

Вона допомагає Максові вбрати піжаму й цілує його на добраніч. Чистить зуби, не дивлячись на себе в дзеркало, а тоді знову спускається й довго дивиться на вулицю крізь вікно у вхідних дверях. У підвалі Альберт запускає потяги у своєму старанно розфарбованому світі, тунелями, по електричному звідному мосту; вони гудять неголосно, але неослабно, й цей звук долинає крізь дерев’яні балкину підлогу будинку.

Юта приносить наплічник до письмового столу у своїй спальні, кладе його на підлогу й перевіряє ще одну контрольну роботу. Потім ще одну. Вона чує, як потяги зупиняються, а тоді знову починають монотонно гудіти.

Вона намагається перевірити третю роботу, але не може зосередитися; цифри пливуть сторінками й збираються внизу нерозбірливими купами. Вона бере наплічник на коліна.

У перші роки їхнього шлюбу, коли Альберт їздив у відрядження, Юта прокидалася до зорі й згадувала ті перші ночі після Вернерового від’їзду в Шульпфорту, й знову відчувала гострий біль від його відсутності.

Як на таку стару річ, блискавка на наплічнику розщеплюється легко. Усередині грубий конверт і пакунок у газеті. Розгорнувши його, вона знаходить будиночок, високий і вузький, не більший за її кулак.

У конверті записник, який вона йому надіслала сорок років тому. Його книжка питань. Нерівні, нахилені крихітні літери в рядках, що закінчуються трохи вище, ніж почалися. Креслення, малюнки, сторінки, списані переліками.

Щось схоже на блендер, під’єднаний до велосипеда.

Мотор для іграшкового літака.

Чому деякі риби мають вуса?

Чи справді в темряві всі коти сірі?

Коли блискавка б’є в море, чому не помирає вся риба?

Прочитавши три сторінки, вона закриває записника. Спогади переливаються через край і заливають підлогу. Вернерове ліжечко на горищі, стіна над ним заклеєна її малюнками уявних міст. Аптечка, радіо й дріт, протягнутий у вікно. У підвалі потяги їздять Альбертовою триповерховою моделлю залізниці, у сусідній кімнаті її син із кимось б’ється уві сні, його губи посмикуються, повіки тремтять, і Юта намагається примусити цифри на сторінках контрольних робіт повернутися на свої місця.

Вона знову розгортає записник.

Чому тримається вузол?

Якщо п’ятеро котів ловлять п’ять щурів за п’ять хвилин, то скільки котів потрібно, щоб зловити сто щурів за сто хвилин?

Чому прапор на вітрі колишеться, а не стоїть прямо?

Між двома останніми сторінками вона знаходить заклеєний конверт. На лицьовій стороні написано «Для Фредеріка». Фредерік — однокласник, про якого Вернер колись писав. Хлопець, що любив пташок.