Десь за північ, 13 серпня, пробувши на горищі п’ять днів, Марі-Лор бере платівку в ліву руку, а пальцями правої обережно проводить по її канавках, відтворюючи в пам’яті всю мелодію. Кожен її злет і падіння. Потім опускає платівку на штир Етьєнового електричного грамофона.

Вона не пила півтора дні. Не їла два. На горищі стоїть запах спеки, пилу, затхлості та її власної сечі з миски для гоління в кутку.

«Ми вмремо разом, Неде».

Здається, штурм ніколи не закінчиться. На вулиці сиплеться розбита цегла; місто розпадається на шматки; однак цей будинок і досі не впав.

Марі-Лор виймає цілу бляшанку з кишені пальта свого двоюрідного діда й ставить її на підлогу посеред горища. Вона так довго її берегла. Може, щоб мати якийсь останній зв’язок із мадам Манек. Може, щоб не вмерти від гіркоти втрати, якщо консерви виявляться зіпсованими.

Вона кладе бляшанку й ніж під лавку від піаніно, де точно зможе їх знайти. Потім перевіряє, чи платівка лежить правильно. Опускає ручку й ставить голку біля зовнішнього краю. Знаходить перемикач мікрофона лівою рукою, а передавача — правою.

Вона увімкне музику якомога гучніше. Якщо німець у будинку, він її почує. Почує, як мелодію піаніно, що линутиме згори, підведе голову й кинеться на шостий поверх, мов демон із роззявленою пащекою. Рано чи пізно від прикладе вухо до дверей гардероба, звідки музика чутиметься ще гучніше.

Якими лабіринтами повниться цей світ! Гілки дерев, мереживо коренів, матриця кристалів, вулиці, які її батько відтворював у своїх моделях. Лабіринти мурексових мушель, рельєфні поверхні кленової кори, кісток орла всередині. І жоден із них, сказав би Етьєн, своєю складністю не переважає людський мозок, який, напевно, є найскладнішою річчю на світі; кілограм вологи, у якому обертаються Всесвіти.

Вона запихає мікрофон у рупор грамофона, вмикає програвач, і тарілка починає крутитися. Горище поскрипує. У своїй уяві вона йде доріжкою Ботанічного саду, повітря золотаве, вітер зелений, довгі пальці верб зачіпають її плечі. Попереду йде батько; він простягає руку, чекаючи на неї.

Піаніно починає грати.

Марі-Лор простягає руку під лавку й знаходить ножа. Повзе підлогою до драбини з сімома щаблями й сідає, звісивши ноги. У кишені в неї діамант, а в руці — ніж.

— Прийди, знайди мене, — каже вона.

Під зірками над містом усі сплять. Сплять артилеристи, сплять черниці в крипті під собором, сплять діти у старих піратських погребах на колінах у сплячих матерів. Спить лікар у підвалі «Готель-Дью». Сплять поранені німці в тунелях під фортом Ла Сіте. Спить Етьєн за стінами форту Насьональ. Усі сплять, окрім равликів, що повзають по каменях, і щурів, які метушаться серед сміття.

У ямі під руїнами «Бджолиного готелю» Вернер теж спить. Не спить лише Фолькгаймер. У нього на колінах, куди його поклав Вернер, лежить радіо, між ногами — майже розряджений акумулятор, а в навушниках шипить статика. Не тому, що сподівається щось почути, — Вернер так залишив навушники. А в нього немає сили їх скинути. Бо він переконав себе багато годин тому, що гіпсові голови уб’ють його, якщо він зрушиться з місця.

На його великий подив, статика зливається з музикою.

Фолькгаймер широко розплющує очі, які шукають у чорноті хоч один випадковий фотон. Мелодія самотнього піаніно злітає ввись, а тоді опускається. Він слухає ноти й тишу між ними, а тоді раптом розуміє, що на світанні веде коней через ліс, насилу пробираючись через сніг за прадідом, який ступає, тримаючи на своїх величезних плечах пилку. Сніг рипить під підошвами й копитами, дерева над ними шепочуть і скриплять. Вони доходять до краю замерзлого озера, де росте сосна заввишки із собор. Його дід опускається на коліна, мов покаянний грішник, пропилює заглибину в корі й починає пиляти стовбур.

Фолькгаймер підводиться. Знаходить Вернерову ногу в темряві, одягає йому на голову навушники.

— Слухай, — каже він — слухай, слухай…

Вернер пробуджується. Акорди пропливають повз нього прозорими брижами на воді. «Місячне світло». Сяйлива дівчина, зроблена зі світла.

— Під’єднай ліхтар до акумулятора.

— Нащо?

— Побачиш.

Мелодія ще грає, а Вернер від’єднує акумулятор, відгвинчує гніздо і лампу з мертвого ліхтаря, під’єднує контакти й дістає світляну кулю. У дальньому кутку підвалу Фолькгаймер витягає із завалів шматки бетону, дерева й розбиті частини стіни. Час від часу він зупиняється, стає на коліна й переводить подих. Він складає барикаду. Потім затягує за неї Вернера і висмикує чеку, запалюючи п’ятисекундний ґніт. Вернер притискає рукою каску, і Фолькгаймер кидає гранату туди, де колись були сходи.

Фон Румпелеві дочки були пухкими, вередливими немовлятами, хіба ні? Обидві безперестанку впускали свої брязкальця й соски, заплутувались у ковдрах. Нащо так репетувати, янголятка? Однак вони виросли! Попри його відсутність. І навчилися співати, особливо Вероніка. Може, вони й не стануть знаменитими, але батька тішать. Вбрані у великі валянки і ті жахливі безформні сукні, що пошила їм мати, з квітками первоцвіту й ромену, вишитими на комірцях, вони складають руки за спиною й голосно виспівують слова, які ще замалі розуміти.

Чи то в спогаді, чи уві сні фон Румпель дивиться, як Вероніка, рання пташка, сидить навколішках на підлозі в кімнаті Марі-Лор у передсвітанковій темряві й веде вулицями мініатюрного міста ляльку в білій сукні поруч іншої в сірому костюмі. Вони звертають ліворуч, потім праворуч, аж доки доходять до сходів собору, де чекає вбрана в чорне третя лялька з піднятою рукою. Це весілля чи обряд жертвування, йому важко сказати. Потім Вероніка починає співати так тихо, що він не розбирає слів, лише мелодію, менше схожу на звуки голосу, а більше на гру піаніно, і ляльки танцюють, переступаючи з ноги на ногу.

Музика змовкає, Вероніка розчиняється в повітрі. Він сідає. Модель у ногах ліжка розтікається, а потім довго вертається на місце. Десь над ним молодий чоловічий голос починає французькою розказувати про вугілля.

На якусь мить простір навколо Вернера розривається надвоє, наче з нього висмоктують останні молекули кисню. Потім повз них пролітають уламки каменю, дерева й металу, стукаючись об його каску, з шипінням ударяючись у стіну позаду них, — і Фолькгаймерова барикада розвалюється, і скрізь у темряві все сповзає й котиться, і йому немає чим дихати. Однак вибух створює тектонічний рух у завалах будівлі, й ось лунає сухий тріск, і в темряві осипається каміння. Коли Вернер припиняє кашляти й скидає уламки з грудей, він бачить, як Фолькгаймер вдивляється у єдину пробиту дірку, крізь яку ллється багряне світло.

Небо. Нічне небо.

Промінь зоряного світла розтинає пил й упирається в купу битого каменю на підлозі. Якусь мить Вернер ним дихає. А потім Фолькгаймер відштовхує його назад, а сам залізає на середину зруйнованих сходів і починає розчищати краї діри шматком арматури. Метал брязкає, його руки вкриваються подряпинами, а шестиденна борода стає білою від пилу, але Вернер бачить, що Фолькгаймер просувається вперед швидко: кружальце світла стає фіолетовим клинцем, ширшим за дві Вернерові долоні.

Ще одним ударом Фолькгаймерові вдається роздробити великий пласт уламків, що мало не всі падають йому на каску й на плечі, а далі залишається лише протиснутися й вилізти. Він протискає верхню частину тулуба в діру, його плечі шкрябаються об краї, куртка рветься, ноги смикаються, а тоді він опиняється назовні. Він нахиляється по Вернера, його наплічникі гвинтівку, і витягає їх за одним разом.

Вони стоять на колінах там, де колись був провулок. Усе залите зоряним світлом. Місяця Вернерові не видно. Фолькгаймер закидає свої закривавлені руки вгору, наче намагається упіймати повітря, щоб воно стекло з його шкіри, мов дощова вода.