У коридор уже заповзають вусики чорного диму.

— Фіранка горить, пане фельдфебель.

— Припинення вогню заплановане на полудень, принаймні так кажуть, — відповідає фон Румпель безбарвним голосом. — Поспішати нема куди. Ще повно часу.

Він проводить пальцями однієї руки по мініатюрній вулиці.

— Ми з тобою, рядовий, хочемо одного й того ж самого. Але лише один із нас може це мати. І лише я знаю, де воно. Що для тебе становить проблему. Воно тут, чи тут, чи тут, чи тут? — він потирає долоні, а тоді навзнак лягає на ліжко, наставляє свого пістолета на стелю. — А може, там?

У кімнаті за сходовим майданчиком обгоріла фіранка падає з карниза. «Може, вона згасне, — думає Вернер. — Може, вона згасне сама собою».

Вернер згадує людей у соняхах, а також сотню інших: кожен лежав у своїй хатині, вантажівці чи бункері з таким виразом на обличчі, наче почув мелодію знайомої пісні. Складка між очима, опущений рот. Цей вираз ніби означає: «Так рано?» Але ж хіба не з кожним це стається надто рано?

Вогонь танцює з іншого боку коридору. Не підводячись, штабс-фельдфебель береться за пістолет обома руками, а потім відчиняє і зачиняє набійник.

— Попий іще, — він вказує на відро у Вернерових руках. — Я ж бачу, що ти страждаєш від спраги. Я туди не мочився, чесне слово.

Вернер опускає відро. Штабс-фельдфебель сідає і крутить головою так, наче в нього затерпла шия. А тоді наставляє пістолета Вернерові в груди. З коридору, звідти, де горить фіранка, долинає приглушене клацання — щось ударяється об щаблі драбини й падає на підлогу, і штабс-фельдфебель повертає голову й опускає цівку пістолета.

Вернер хапає Фолькгаймерову гвинтівку. Чекаєш усе життя, і ось ця мить настає. Ти готовий?

Цеглина вдаряється об підлогу. Голоси замовкають. Їй чути звуки бійки, а потім лунає постріл, зблиск багряного світла, як виверження Кракатау. На якусь мить будинок розколюється навпіл.

Марі-Лор напівспускається-напівпадає з драбини й притискає вухо до фальшивих дверцят у задній стінці гардероба. Спочатку на майданчику, а тоді в кімнаті Анрі чуються швидкі кроки. Сплеск води, шипіння, запах диму й пари.

Тепер кроки стають невпевненими; вони не такі, як у штабс- фельдфебеля. Легші. То стукають, то зупиняються. Хтось відчиняє дверцята гардероба. Замислюється. Намагається збагнути.

Марі-Лор чує тихий звук, із яким він проводить пальцями по задній стінці гардероба. Вона міцніше стискає в руці ніж.

За три квартали на схід Франк Фолькгаймер сидить у розграбованій квартирі на куті рю дес Лор’є і рю Тевенар та їсть солодкий консервований батат, дістаючи його пальцями з бляшанки. За гирлом річки, під двометровим шаром бетону, ад’ютант тримає китель, а полковник, що керує гарнізоном, просуває руки спочатку в один, а потім у другий рукав. У ту самісіньку мить дев’ятнадцятирічний американський розвідник, що піднімається вгору схилом у бік дотів, завмирає, обертається і жестом зупиняє побратима, який іде за ним; притиснутий щокою до гранітної підлоги форту Насьональ, Етьєн Леблан каже собі: «Хай що станеться, якщо їм із Марі-Лор удасться вижити, він попросить її вибрати будь-яке місце на екваторі, й вони вирушать у мандрівку: потягом, кораблем, літаком, аж доки не опиняться в джунглях, окутані ароматом екзотичних квітів і співом пташок, яких їм іще не випадало слухати». За п’ятсот кілометрів від форту Насьональ дружина Райнгольда фон Румпеля будить дочок на ранкову месу і думає про вродливого сусіда, який повернувся з війни без ступні. Зовсім недалеко від неї Юта Пфенніг спить в ультрамариновій напівтемряві дівчачої спальні й бачить сон про світло, що розсипається полем, мов сніг; зовсім недалеко від Юти фюрер підносить до губ склянку теплого (у жодному разі не кип’яченого) молока, на столі стоїть тарілка з куснем ольденбурзького чорного хліба, а поряд із нею — яблуко, це його щоденний сніданок; у той час у яру за Києвом двоє товаришів натирають піском долоні, що стали слизькі, а тоді знову беруться за ручки на ношах, а нижче солдат із загону особливого призначення крицевим прутом ворушить багаття; у дворику в Берліні трясогузка скаче з плити на плиту, видивляючись равликів; у націонал-політичній школі в Шульпфорті сто дев’ятнадцять дванадцяти- й тринадцятирічних хлопців чекають у черзі до вантажівки, з якої їм видають десятикілограмові протитанкові міни, хлопці, яким майже точно за вісім місяців — у розпал наступу російської армії, коли вся школа стане відрізаною від світу, мов острів, — роздадуть коробку останнього в райху гіркого шоколаду і каски, зняті з убитих солдатів вермахту, а тоді пошлють їх, останні пагони німецької молоді, з шоколадом у животах і завеликими касками на голених головах, із шістдесятьма ручними гранатометами «Панцерфауст» у руках останнім надсадним зусиллям захищати міст, який більше не треба захищати, під танки Т-34 білоруського фронту, що знищать їх до ноги; у Сен-Мало благословляється на світ, і за стінкою гардероба щось ворушиться: Вернер чує, як Марі-Лор дихає, Марі-Лор чує, як Вернер шкребе по дереву нігтями, наче голка шелестить по останній канавці платівки. Вони сидять на відстані простягнутої руки.

— Es-tu là? — питає він.

Ти тут?

Він — привид. Він із якогось іншого світу. Він Papa, мадам Манек, Етьєн; у ньому нарешті повернулися всі, хто її покинув. Він гукає через фальшиву задню стінку гардероба: «Я тебе не вбиваю. Я тебе чую. По радіо. Тому й прийшов». Він змовкає, дошукуючись слів французькою. «Пісня, «Місячне світло»». Вона майже всміхається.

Усі ми народжуємося з єдиної клітини, меншої за пилинку. Набагато меншої. Ділення. Множення. Додавання й віднімання. Матерія переходить із рук у руки, атоми міняються місцями, молекули обертаються, склеюються білки, пластосоми віддають накази про окиснення; ми зароджуємося з мікроскопічного електричного рою. Легені, мозок, серце. Через сорок тижнів шість трильйонів клітин стискаються в материнських родових шляхах, і ми заходимося криком. А тоді за нас береться світ.

Марі-Лор відсовує фальшиву панель. Вернер бере її за руку й допомагає вилізти. Її ноги стають на підлогу дідової кімнати.

— Mes souliers,[68] — каже вона. — Я не змогла знайти свої туфлі.

Дівчина сидить у кутку й майже не рухається, кутаючи коліна в пальто. Як вона підігнула під себе ноги, як вона змахує руками — Вернер сподівається все це ніколи не забути.

На сході бухкають гармати: цитадель знову бомбардують, а вона відстрілюється.

Його долає виснаження. Він говорить французькою:

— Буде… як це називається… Waffenruhe. Перерва в бою. Опівдні. Щоб люди могли вийти з міста. Я можу тебе вивести.

— Ти точно знаєш, що це правда?

— Ні, — відповідає Вернер. — Точно не знаю.

Він змовкає. Оглядає свої штани, запилену куртку. Уніформа робить його спільником усього, що ця дівчина ненавидить.

— Там є вода. — Він іде в іншу кімнату і, не дивлячись на фон Румпелеве тіло на її ліжку, забирає звідти друге відро. У ньому зникає вся її голова, а худезні руки обіймають його з боків. — Ти дуже хоробра.

— Як тебе звати? — питає Марі-Лор і опускає відро. Після його відповіді вона продовжує: — Коли я втратила зір, Вернере, люди казали, що я хоробра. Коли мій батько поїхав, люди казали, що я хоробра. Але це не хоробрість, я просто не маю вибору. Я прокидаюся і живу своїм життям. Хіба ти робиш не так?

— Уже декілька років — ні. Але сьогодні — сьогодні, напевно, так.

Дівчина без окулярів, а без них її зіниці білі, наче молоко, але, на його подив, вони його не бентежать. Вернер згадує вислів фрау Елени: «belle laide». Красиво бридка.

— Який нині день? — питає Марі-Лор.

Хлопець роззирається навкруги. Обгорілі фіранки, закопчена стеля, картон, яким було закрите вікно, відхилився, і з-за нього ллється бліде передсвітанкове світло.

— Не знаю. Зараз ранок.