— Зрештою, — зазначає Фолькгаймер, доки вантажівка їде геть, — усім нам туди дорога.
Того вечора Фолькгаймер веде «Опель» на схід дорогою вздовж берега в бік Канкаля. Бернд виносить перший пристрій на пагорб, Вернер з другим залишається у вантажівці, а Фолькгаймер сидить зігнутий на водійському сидінні, його велетенські коліна впираються в кермо. Вогні — певно, на кораблях — горять далеко в морі, й зірки здригаються у своїх плеядах. Вернер знає, що о другій дванадцять ночі француз знову транслюватиме передачу і йому доведеться вимкнути прилад або прикинутися, що чує лише перешкоди.
Він накриє вимірювач сигналу долонею. Жоден м’яз на його обличчі не здригнеться.
Будиночок
Етьєн каже, що не мав би дозволяти їй стільки на себе брати. Що він не мав би наражати її на таку небезпеку. Він каже, що їй більше не можна виходити надвір. Насправді Марі-Лор відчуває полегшення. Німець її переслідує — у нічних жахіттях він являється їй у вигляді краба-павука три метри заввишки; він клацає клешнями і шепоче: «Одне просте питання» — їй у вухо.
— А як же хліб, діду?
— Я ходитиму. Від самого початку це мав би робити я.
Ранками четвертого й п’ятого серпня Етьєн стоїть біля вхідних дверей, бурмочучи сам до себе, а тоді відчиняє ворота і виходить надвір. Незадовго по тому лунає дзвоник під столом на третьому поверсі — він повертається, замикає обидва засуви і стоїть у холі, дихаючи так важко, наче оминув цілу тисячу різних небезпек.
Окрім хліба, їм майже нічого їсти. Сушений горох. Ячмінь. Сухе молоко. Останні кілька бляшанок овочів, які законсервувала мадам Манек. Думки Марі-Лор скачуть, мов хорти, навколо одних і тих самих питань. Спочатку поліціянти питали два роки тому: «Мадемуазель, він нічого конкретного не згадував?» Тепер цей кульгавий німець із мертвим голосом. «Просто скажи мені, чи батько тобі щось залишив, чи говорив із тобою про те, що мав везти з собою щось із музею».
Papa немає. Мадам Манек немає. Вона пам’ятає голоси їхніх паризьких сусідів і їхні слова, коли вона втратила зір: «Наче на них якесь прокляття».
Вона намагається забути страх, голод, питання. Вона мусить жити як равлики, від моменту до моменту, сантиметр за сантиметром. Але після обіду шостого серпня вона читає Етьєнові в нього в кабінеті на тахті такі рядки: «І чи справді він ніколи не відлучається з «Наутилуса»? Хіба не траплялося, що він не показувався цілими тижнями? Що він робив у цей час? Я уявляв, що він страждає від нападів мізантропії! А насправді чи не виконував він яку-небудь потаємну місію, недоступну моєму розумінню».
Вона з ляскотом закриває книжку.
— Хіба ти не хочеш дізнатися, чи вони зможуть вибратися цього разу? — питає Етьєн.
Але Марі-Лор подумки перечитує дивного третього листа від свого батька, останнього, що вона отримала.
«Пам’ятаєш свої іменини? Як ти, прокинувшись, завжди знаходила на столі два подарунки? Мені шкода, що так сталося. Якщо тобі колись захочеться все зрозуміти, подивися всередині Етьєнового будинку, всередині будинку. Я впевнений, що ти вчиниш правильно. Хоча мені хотілося б подарувати тобі щось краще».
«Мадемуазель, він нічого конкретного не згадував?»
«Можна нам глянути на речі, які він привіз із собою?»
«У твого батька були ключі від усього».
Справа не в передавачі. Етьєн помиляється. Не в радіо був зацікавлений той німець. У чомусь іншому, у чомусь, про що, на його думку, могла знати лише вона. І він почув те, що хотів почути. Вона таки відповіла на одне його питання.
«Лише дурну модель міста!»
Саме тому він пішов геть.
«Подивися всередині Етьєнового будинку».
— У чому справа? — питає Етьєн.
«Усередині будинку».
— Мені треба відпочити. — Вона йде нагору, переступаючи через сходинки, зачиняє двері у свою спальню й занурює пальці в мініатюрну копію міста.
Вісімсот шістдесят п’ять будівель. Ось, біля рогу, чекає високий вузький будинок номер чотири по рю Воборель. Її пальці ковзають фасадом, знаходять заглиблення вхідних дверей. Вона натискає на них, і будиночок від’єднується від моделі. Трусячи його, вона нічого не чує. Але будинки ніколи й не шуміли, коли вона їх трусила, правда?
Хоч пальці й тремтять, Марі-Лор не треба багато часу, щоб розгадати цю загадку. Повернути димар на дев’яносто градусів, забрати панелі на даху: одну, дві, три.
«Четверті двері, а тоді п’яті, і так далі, аж доки не дійдеш до тринадцятих, невеличких замкнених дверей, не більших за черевик».
«Тоді звідки вам знати, що він справді там?» — питають діти.
«Треба вірити історії».
Вона перевертає будиночок догори дриґом. Їй на долоню падає грушуватий камінь.
Числа
Бомби союзників знищують залізничний вокзал. Німці висадили в повітря портові споруди. Літаки знай пірнають у хмари. Етьєн чув, що поранених німців звозять у Сен-Серван, що американці захопили Мон-Сен-Мішель, який лише за сорок кілометрів від них, що визволення — справа кількох днів. Він приходить до дверей пекарні саме тоді, коли мадам Руель їх відмикає. Вона проводить його всередину.
— Їм потрібні розміщення зенітних батарей. Координати. Вам це під силу?
Етьєн стогне.
— У мене Марі-Лор. Чому не ви, мадам?
— Я не розумію карт, Етьєне. Мінути, секунди, поправки. Ви все це знаєте. Усе, що вам треба зробити, — це знайти батареї, визначити координати й передати їх.
— Треба буде бродити навкруги з компасом і блокнотом. Іншого способу немає. Мене пристрелять.
— Їм необхідно отримати точні позиції гармат. Подумайте, скільки життів це зможе врятувати. І це треба зробити сьогодні. Подейкують, що завтра затримають усіх чоловіків у місті віком від вісімнадцяти до шістдесяти років. Що вони перевірятимуть у всіх документи й кожен чоловік призовного віку, будь-хто здатний брати участь в Опорі, буде ув’язнений у форті Насьональ.
Пекарня похитується; він попався в павутину; павутина обкручує його зап’ястя і щиколотки й тріщить, мов охоплений вогнем папір, із кожним його рухом. Щосекунди він заплутується все більше. Дзеленчить дзвоник, прив’язаний до вхідних дверей, і хтось заходить у магазин. Обличчя мадам Руель застигає, ніби вона опускає забороло, мов рицар.
Він киває.
— Добре. — Вона запихає йому під руку хлібину.
«Море полум’я»
У нього сотні граней. Знову й знову вона його бере, тільки щоб відразу ж покласти назад, наче він обпікає їй пальці. Арешт її батька, зникнення Убера Базена, смерть мадам Манек — чи може цей один камінь спричинити стільки бід? Вона чує хрипкий, пропахлий вином голос доктора Жефара: «Може, королеви танцювали всю ніч, маючи його на собі. Може, за нього велися війни».
«Володар каменя житиме вічно, але доки триматиме його в себе, на всіх дорогих його серцю людей нескінченним дощем сипатимуться нещастя».
Речі — це просто речі. Історії — це просто історії.
Безсумнівно, німець шукає саме цей камінь. Вона мала б відчинити віконниці й викинути його на вулицю. Віддати його комусь іншому, будь-кому. Потай винести його з дому й викинути в море.
Етьєн піднімається драбиною на горище. Вона чує, як він ступає по мостинах над нею й умикає передавач. Марі-Лор кладе камінь у кишеню, бере будиночок із моделі й перетинає коридор. Але зупиняється, не дійшовши до гардероба. Напевно, її батько вірив у те, що цей камінь — справжній. Якщо ні, то нащо було робити таку складну коробку із загадкою? Нащо тоді було залишати його в Сен-Мало, якщо не боятися, що камінь конфіскують під час зворотної подорожі? Нащо тоді залишати її?
Напевно, він на вигляд схожий на блакитний діамант вартістю двадцять мільйонів франків. Принаймні, у це повірив Papa. І якщо він на вигляд справжній, що зробить із ним дід, коли йому показати? І сказати, що його треба викинути океан?
Вона чує хлопчачий голос із музею: «Коли востаннє ти бачила, щоб у море викидали п’ять Ейфелевих веж?»
Хто з власної волі з ним розлучиться? А прокляття? Що, як воно не вигадка, а Марі-Лор передасть камінь діду?
