Але ж проклять не існує. Земля — це магма, континентальна кора й океан. Гравітація і час. Хіба ні? Вона стискає кулак, заходить у свою кімнату і кладе камінь назад у будиночок. Ставить на місце три планочки на даху. Повертає димар на дев’яносто градусів. Опускає будиночок собі в кишеню.

Далеко за північ настає розкішний приплив; велетенські хвилі розбиваються об підніжжя фортечних мурів; море зелене, насичене киснем, укрите сіткою бурхливих, пінявих, залитих місячним світлом хвиль. Марі-Лор виринає зі сну й чує, як Етьєн стукає у двері її спальні.

— Я йду з дому.

— Котра година?

— Майже світанок. Я лише на годинку.

— Чому тобі треба йти?

— Краще тобі не знати.

— А як же комендантська година?

— Я хутко. — І це каже її дід, який за чотири роки їхнього знайомства нічого не робив хутко.

— А що, як почнеться бомбардування?

— Уже майже світанок, Марі-Лор. Я маю йти, доки ще темно.

— Вони цілитимуть у будинки, діду? Коли прийдуть.

— Ні.

— Це швидко закінчиться?

— Не встигнеш й оком змигнути. Спи, Марі-Лор, а коли прокинешся, я вже буду вдома. Ось побачиш.

— Можна, я тобі трохи почитаю, раз прокинулася? Ми вже так близько до закінчення.

— Коли я повернуся, почитаємо. Закінчимо книжку разом.

Вона намагається заспокоїти думки, уповільнити дихання. Намагається не думати про будиночок, що тепер лежить у неї під подушкою, і страшний тягар у ньому.

— Етьєне, — шепоче Марі-Лор, — ти коли-небудь шкодував, що ми сюди приїхали? Що наче звалилися на голову, і тобі з мадам Манек довелося за мною наглядати? Ти коли-небудь почувався так, наче я принесла у твоє життя прокляття?

— Марі-Лор, — відповідає він без вагання. Етьєн стискає її руку обома долонями. — Ти найкраще, що було в моєму житті.

Етьєн почувається незвично добре, вийшовши надвір; він почувається сильним. Він радий, що мадам Руель доручила йому це останнє завдання. Він уже передав координати однієї зенітної батареї — гармати, що стоїть на фортечному мурі позаду «Бджолиного готелю». Йому лише треба визначити місце розміщення ще двох. Знайти дві відомі точки — він вибере соборний шпиль і сусідній острів Птіт-Бе, а тоді вирахувати координати третьої, невідомої. Простий трикутник. Йому є на що відволіктися від своїх привидів.

Він звертає на рю д’Естре, огинає коледж, прямує до алеї за «Готель-Дью». Ноги в нього як у молодості, легка хода. Навколо ні душі. Десь за туманом встає зоря. Передсвітанкове місто тепле, запашне й сонне, будинки по обидва боки вулиці здаються майже нематеріальними. На якусь мить у нього таке відчуття, наче він іде проходом широкого вагона потяга, у якому всі інші пасажири сплять, і цей потяг плавно їде крізь темряву в бік міста, всипаного вогнями: сяйливі арки, мерехтливі башти, розквітлі феєрверки.

Коли він наближається до темного валу фортечних мурів, із чорноти до нього шкутильгаючи підходить чоловік в однострої.

Марі-Лор прокидається під безперервні постріли важкої артилерії. Вона перетинає сходовий майданчик, відчиняє гардероб і через сорочки, що в ньому висять, кінчиком ціпка дістає до дверей у задній його стінці й тричі стукає. Тиша. Потім вона спускається на п’ятий поверх й стукає у двері Етьєнової кімнати. Його ліжко порожнє й холодне.

Його немає ні на другому поверсі, ні на кухні. Гвіздочок за дверима, на який мадам Манек мала звичку вішати ключі, порожній. І черевиків немає теж.

«Я лише на годинку».

Вона старається стримувати паніку. Важливо не припускати найгіршого. У холі вона перевіряє натяжний дріт — цілий. Потім відриває окраєць від вчорашньої хлібини мадам Руель і жує, стоячи на кухні. Воду — на диво — знов увімкнули, тож вона наповнює два поцинковані відра, відносить їх нагору і ставить у кутку своєї спальні, на хвильку замислюється, спускається на третій поверх і напускає у ванну води по вінця.

А тоді вона розгортає свою книжку. Капітан Немо встановив прапор на Південному полюсі, але якщо він скоро не відведе субмарину північніше, то підводний човен умерзне в кригу. День весіннього рівнодення щойно минув, їх чекає шість місяців безжальної ночі.

Марі-Лор рахує розділи, що залишилися до кінця. Дев’ять. Їй кортить читати далі, але вони подорожують «Наутилусом» удвох з Етьєном, тож, щойно він повернеться, вони продовжать. Із хвилини на хвилину.

Вона намацує будиночок під подушкою і долає спокусу витягнути камінь, натомість установлює його на модель, що стоїть у ногах її ліжка. За вікном із гуркотом запускається вантажівка. Пролітають чайки, кричачи, мов віслюки; десь далеко знову глухо б’ють гармати; деренчання вантажівки віддаляється. Марі-Лор намагається зосередитися на перечитуванні попереднього розділу книжки: примусити випнуті крапочки складатися в букви, букви — у слова, а слова — в окремий світ.

Після обіду натяжний дріт починає дрижати й дзвоник, схований під столиком на третьому поверсі, дзвенить один раз. На горищі високо над нею йому вторує другий, приглушений дзвін. Марі-Лор піднімає пальці над сторінкою, думаючи: «Нарешті!» — та коли вона збігає сходами, кладе долоню на засув і гукає: «Хто там?» — то чує не тихий голос Етьєна, а масний — парфумера Клода Левіта.

— Упустіть мене, будь ласка.

Навіть крізь двері вона відчуває його запах: м’ята, мускус, альдегід. За ними — піт. Страх.

Вона відмикає засуви й відчиняє двері наполовину.

Він говорить, стоячи з іншого боку напіввідчинених воріт.

— Ви маєте йти зі мною.

— Я чекаю свого діда.

— Я говорив із вашим дідом.

— Ви з ним говорили? Де?

Марі-Лор чує, як мосьє Левіт хрускає кісточками пальців один за одним. У його грудях надсадно працюють легені.

— Якби ви були зряча, мадемуазель, то побачили б розпорядження про евакуацію. Міські ворота замкнені. — Вона не відповідає. — Затримують усіх чоловіків віком від шістнадцяти до шістдесяти. Їм наказано зібратися біля башти шато. Їх відведуть до форту Насьональ, коли настане відплив. Хай береже їх Господь!

На рю Воборель, здається, усе спокійно. Ластівки ширяють між будинками, на ринві сваряться два голуби. Велосипедист з гуркотом проїжджає повз будинок. А тоді опускається тиша. Чи справді замкнули ворота в місто? Чи справді цей чоловік розмовляв з Етьєном?

— А ви підете з ними, мосьє Левіт?

— Не планую. Ви маєте терміново дістатися до укриття, — мосьє Левіт шморгає носом. — Або до склепів під Нотр-Дам у кварталі Рокабей. Саме туди я відправив свою дружину. Мене попросив це зробити ваш дід. Залиште все й ходіть зі мною.

— Чому?

— Ваш дід знає чому. Усі знають чому. Тут небезпечно. Ходіть.

— Але ж ви сказали, що ворота в місто замкнені.

— Так, дівчино, я це сказав. Досить уже питань. — Він зітхає. — Ви в небезпеці, тож я прийшов допомогти.

— Дід запевняє, що наш підвал надійний. Він простояв п’ятсот років, то ще кілька ночей протримається.

Парфумер прокашлюється. Вона уявляє, як він витягує свою товсту шию, щоб заглянути всередину: пальто на вішаку, хлібні крихти на кухонному столі. Усім цікаво дізнатися, що є в інших. Її дід не міг попросити парфумера провести її до сховища — коли востаннє Етьєн говорив із Клодом Левітом? І знову вона думає про модель, що стоїть нагорі, про камінь у будиночку. Вона чує голос доктора Жефара: «Щось таке маленьке може бути таким прекрасним. Таким вартісним».

— У Параме палають будинки, мадемуазель. Вони топлять кораблі в порту, бомблять собори, а в лікарні немає води. Лікарі миють руки вином. Вином!

Голос мосьє Левіта ледь помітно дрижить. Вона згадує, як мадам Манек якось сказала, що кожного разу, як у місті повідомляють про крадіжку, мосьє Левіт лягає в ліжко, затиснувши свого гаманця між сідницями.

Марі-Лор вирішує:

— Я залишуся.

— Господи, дівчино, мені що, вести вас силоміць?

Вона згадує, як німець ходив туди-сюди за воротами Убера Базена, як край його газети шурхотів об перекладини, і трохи причиняє двері. Хтось намовив парфумера на це.