Пожежа в пекарні.

Він поспішає вниз і виглядає в провулок із кухонних дверей. Спить кіт. На східних стінах — плями сонячного світла. Це все його провина.

Тепер Етьєн задихається. Через тридцять чотири хвилини за своїм наручним годинником він узувається й одягає капелюха, що належав його батькові. Стоїть у коридорі, збираючись на силі. Коли він останнього разу виходив надвір, майже двадцять чотири роки тому, то старався ззиратися з людьми, поводитися так, як вважав нормальним. Але приступи були лукаві, непередбачувані, виснажливі; вони нападали на нього знишка, мов бандити. Спочатку повітря починало бриніти від жахливої загрози. Потім будь-яке світло, навіть якщо заплющити очі, ставало нестерпно яскравим. Із каменів до нього блимали маленькі очі. У тінях ворушилися трупи. Коли мадам Манек допомагала йому дістатися додому, він заповзав у найдальший куточок ліжка й обкладав голову подушками. Усю свою енергію він витрачав на те, щоб не чути бухкання свого власного серцебиття.

Його серце холодно б’ється в далекій клітці. «Наближається головний біль, — думає він. — Жахливий, жахливий, жахливий біль».

Двадцять ударів серця. Тридцять п’ять хвилин. Він повертає ручку, він відчиняє двері. Ступає надвір.

Марі-Лор намагається згадати все, що знає про замок і засув на ґратці, усе, що вона обмацувала пальцями, усе, що сказав би їй батько. Металевий прут, просунутий через три заіржавілі скоби, старий урізаний замок із іржавим клином. Чи розіб’є його постріл? Чоловік тепер гукає і проводить краєм газети по ґратці воріт.

— Прибув у червні, а арештували його лише в січні. Що він робив увесь цей час? Чому вимірював будівлі?

Вона припадає до землі біля стіни гроту, притискаючи до себе наплічник. Вода докочується до її колін, холодна навіть у липні. Він її бачить? Марі-Лор обережно відкриває наплічник, розриває сховану всередині хлібину, й занурює в неї пальці, шукаючи папірчика. Ось він. Вона рахує до трьох і кладе його собі до рота.

— Просто скажіть мені, — гукає німець, — чи батько вам щось залишив, чи говорив із вами про те, що мав везти із собою щось із музею, де він працював. І тоді я піду геть. Я нікому не розкажу про це місце. Богом присягаюся, свята правда.

Папір перетворюється на кашу між її зубами. У неї біля ніг молюски займаються своїми справами: жують, шукають їжу, сплять. У них у роті, розказав їй Етьєн, близько тридцяти зубів на ряд, вісімдесят рядів зубів, дві з половиною тисячі зубів на равлика, і всі шкребуть, труть, шелестять. Високо над фортечними мурами чайки ширяють у відкритому небі. Присягаюся Богом? Скільки ці нестерпні миті тривають для Бога? Трильйонну часточку секунди? Саме життя будь-якої істоти — це крихітний спалах у бездонній темряві. Оце і є свята правда.

— На мене навісили купу роботи, — править своєї німець. — Жан Жувене в Сен-Бріє, шість Моне в цьому районі, яйце Фаберже в маєтку біля Ренна. Я так утомився. Знаєте, як довго я шукав?

Чому Papa не міг залишитися? Хіба вона для нього не найголовніше? Марі-Лор ковтає пережований папір. А тоді нахиляється вперед, спираючись на п’яти.

— Він не залишив мені нічого! — вона сама здивована тому, скільки злості в її голосі. — Нічого! Лише дурну модель міста й порушену обіцянку. Лише мадам, яка померла. Лише мого двоюрідного діда, що й мурахи боїться!

Німець за воротами стоїть мовчки. Напевно, розмірковує над її відповіддю. Щось у її гніві подіяло на нього переконливо.

— А тепер, — гукає вона, — дотримайтеся слова й ідіть геть.

Туман поступається сонячним променям. Вони заливають бруківку, будинки, вікна. Етьєн дістається до пекарні в крижаному поту й заходить без черги. З’являється обличчя мадам Руель, місячно-біле.

— Етьєн! Але ж…

У нього перед очима блимають червоні плями.

— Марі-Лор…

— Вона не?..

Перш ніж він знаходить у собі сили похитати головою, мадам Руель виходить з-за прилавка й виводить його надвір; вона тримає його під руку. Жінки в черзі бурчать, чи то розгнівано, чи то заінтриговано. Мадам Руель допомагає йому дійти до рю Робер С’юркуф. Етьєнові здається, що циферблат його годинника розпухає. Сорок одна хвилина? Він заледве в стані рахувати. Її руки міцно тримають його за плече.

— Куди вона могла піти?

Язик такий сухий, думки такі неповороткі.

— Іноді… вона ходить… до моря. Перш ніж вертається додому.

— Але ж пляжі закриті, та й мури теж.

Вона дивиться вперед через його голову.

— Напевно, вона ходить деінде.

Вони стоять, притулившись, посеред вулиці. Десь гупає молоток. «Війна, — неуважливо думає Етьєн, — це базар, де людські життя продаються, наче будь-які інші товари: шоколад, кулі чи парашутний шовк. Чи не продав він життя Марі-Лор за всі ті числа?»

— Ні, — шепоче він, — до моря.

— Якщо вони знайдуть хліб, — хвилюється мадам Руель, — нам усім кінець.

Він знову зиркає на свій годинник, але в очі світить сонце. Єдина стрічка соленої грудинки обертається в порожній вітрині м’ясника; троє школярів стоять на лавці й дивляться на нього, чекають, коли він упаде, і за секунду до того, як його переповнює впевненість, що світ ось-ось розвалиться на шматки, Етьєн згадує поржавілі ворота, що ведуть до псарні під мурами. Місце, де він колись грався з Анрі та Убером Базеном. Маленька мокра печера, де хлопчикам можна було погорланити або помріяти.

Худезний, блідий, мов алебастр, Етьєн Леблан біжить по рю де Дінан, а мадам Руель, дружина пекаря, — слідком за ним: світ ще не бачив таких жалюгідних рятівників. Соборні дзвони вибивають один, два, три, чотири, аж до восьми. Етьєн звертає на рю дю Боє й добігає до злегка нахиленого фундаменту мурів, простуючи доріжками своєї юності, керуючись внутрішнім чуттям. Він звертає праворуч, пробігає крізь завісу плюща, і попереду, за тими самими замкненими воротами, у гроті, тремтяча, змокла мало не по пояс, цілісінька, навпочіпки сидить Марі-Лор, тримаючи на колінах шматки хлібини.

— Ти прийшов, — каже вона, коли впускає їх, коли він бере її обличчя в долоні, — ти прийшов…

Вернер думає про неї, хоче він того чи ні. Дівчина з ціпком, дівчина в сірій сукні, дівчина з туману. Та аура неземності у її сплутаному волоссі й безстрашності кроків. Вона поселилася в ньому, живий doppelgänger,[64] що відлякує мертву віденську дівчинку, яка переслідує його щоночі.

Хто вона? Дочка француза, що транслює радіопередачі? Онука? Чому він наражає її на таку небезпеку?

Фолькгаймер тримає їх при роботі, кочуючи від села до села вздовж річки Ранс. Вернерові здається певним, що ті радіопередачі визнають винними в чомусь і викриють його. Він думає про полковника в широких штанах, з ідеальним підборіддям; він думає про жовтолицього фельдфебеля, який дивився на нього з-над газети. Чи справді вони знають? А Фолькгаймер знає? Що тепер його врятує? Інколи вночі вони з Ютою виглядали з вікна на горищі сиротинцю й молилися, щоб лід від каналу вкрив поля, обгорнув маленькі хижки, розтрощив машинерію; поглинув усе, аби вони, прокинувшись зранку, виявили, що знайомого їм світу більше немає. Саме таке диво йому тепер і потрібне.

Першого серпня до Фолькгаймера приходить лейтенант. Він каже, що на фронті бракує солдатів. Усі, хто не беруть участі в обороні Сен-Мало, мають їхати. Йому потрібні щонайменше двоє. Фолькгаймер оглядає їх усіх по черзі. Бернд надто старий. Вернер єдиний, хто вміє лагодити обладнання.

Нойман Перший. Нойман Другий.

За годину вони обидва сидять у кузові вантажівки, затиснувши гвинтівки між ногами. Обличчя Ноймана Другого якесь чуже — він наче дивиться не на своїх колишніх побратимів, а на свою близьку смерть. Наче він ось-ось поїде в перехнябленій чорній колісниці просто в прірву.

Нойман Перший спокійно махає рукою. Його губи нічого не виказують, але в зморшках у кутиках очей Вернер бачить відчай.