Вулиця надто вузька, вона помітить, що він на неї вирячився. Однак вона якось дивно тримає голову, а її обличчя нахилене в один бік. Вернер помічає її ціпок і темні окуляри й усвідомлює, що вона сліпа.

Її ціпок стукає по бруківці. Вона вже за двадцять кроків від нього. Здається, ніхто не дивиться; усі вікна закриті фіранками. П’ятнадцять кроків. На ній діряві панчохи, завеликі черевики, а сукня вкрита плямами. Десять кроків, п’ять. Вона проходить на відстані витягнутої руки, вона трохи вища за нього. Не задумуючись, заледве розуміючи, що робить, Вернер іде за нею. Ціпок стукає по водостічній канавці, знаходячи кожен риштак. Вона йде, мов балерина в балетних туфельках; її кроки такі ж виразні, як і рухи рук, — уособлення грації простує крізь туман. Вона звертає праворуч, а тоді ліворуч, проходить півкварталу й упевнено заходить у двері магазину. На квадратній вивісці над ними написано: «Boulangerie».

Вернер зупиняється. У нього над головою туман розходиться клаптями, між якими видно темно-синє літнє небо. Жінка поливає квіти; старенький подорожній вигулює пуделя. На лавці сидить худий, жовтолиций німецький фельдфебель із тінями під очима. Він опускає газету, дивиться просто на Вернера, а тоді знову її піднімає.

Чому у Вернера трусяться руки? Чому йому важко дихати?

Дівчина з’являється у дверях пекарні, акуратно переступає бордюр і йде просто до нього. Пудель присідає на бруківці, щоб облегшитися, і вона відходить ліворуч, щоб його обійти. Вдруге наближається до Вернера, її губи злегка рухаються — вона безгучно рахує: «Deux trois quatre»,[61] — підходить так близько, що Вернер може полічити веснянки на носі й відчути запах хлібини, що лежить у її наплічнику. Мільйон краплинок туману осіли на пушку сукні й уздовж проділу. Сонце освічує їх срібним ореолом.

Він стоїть як укопаний. Її довга бліда шия здається йому неймовірно вразливою.

Вона його не зауважує; здається, для неї немає нічого, крім ранку. «Оце, — думає він, — і є та чистота, про яку нам завжди розказували у Шульпфорті».

Він притискається спиною до стіни. Кінчик її ціпка мало не зачіпає його чобіт. А тоді вона іде далі, її сукня злегка колишеться, ціпок рухається туди-сюди, і він стоїть і дивиться, аж доки її не поглинає туман.

Німецька зенітна батарея збила в небі американський літак. Він упав у море біля міста Параме, а його пілот бродом дістався до берега й потрапив у полон. Етьєн засмучений, але мадам Руель випромінює радість.

— Вродливий, як кінозірка, — шепоче вона до Марі-Лор, простягаючи їй хлібину. — Закладаюся, у них усі такі красунчики.

Марі-Лор усміхається. Щоранку все те саме: американці ще ближче, німці втрачають хватку. Кожного пообіддя Марі-Лор читає Етьєнові з другого тому «Двадцяти тисяч льє під водою», незнайомого їм обом. «За три з половиною місяці близько десяти тисяч льє, — пише професор Аронакс. — Що обіцяє нам майбутнє?»

Марі-Лор кладе хлібину в наплічник, виходить із пекарні й прямує вздовж фортечних мурів до гроту Убера Базена. Вона зачиняє ворота, піднімає поділ своєї сукні й заходить у мілку заводь, сподіваючись не розчавити своїми черевиками ніякої істоти.

Піднімається приплив. Вона знаходить морських жолудів, анемону, м’яку, мов шовк; якомога ніжніше торкається піщаного равлика. Той відразу завмирає, заховавши голову й ніжку всередину черепашки. А тоді продовжує шлях, витягаючи дві палички ріжок, тягнучи свою загострену черепашкуна полозках слизького тіла.

Що ти шукаєш, равлику? Ти живеш лише в цій миті чи хвилюєшся за майбутнє, як професор Аронакс?

Коли молюск перетинає заводь і починає підніматися по дальній стіні, Марі-Лор підбирає свій ціпок і прямує до виходу в мокрих завеликих черевиках. Вона виходить за ворота й збирається їх замкнути, коли чує позаду себе чоловічий голос:

— Доброго ранку, мадемуазель.

Вона зашпортується, майже падає. Її ціпок відкочується зі стукотом.

— Що там у вас у наплічнику?

Він говорить доброю французькою, але вона чує, що він німець. Він загородив вузенький провулок. Вода скрапує з подолу сукні Марі-Лор, у неї в черевиках хлюпає, з обох боків піднімаються прямовисні стіни. Правою рукою вона тримається за ґратку.

— Що це там, позаду? Схованка?

Його голос звучить жахливо близько, але де він — важко визначити точно в такому місці, де голос відлунює від стін. Дівчина відчуває, як хлібина від мадам Руель пульсує у її наплічнику, наче жива істота. У ній схований — майже напевно — скручений папірець. На якому написані числа — смертельний вирок. Її дідові, мадам Руель. Їм усім.

— Мій ціпок, — відповідає Марі-Лор.

— Він покотився десь за вами, люба.

За чоловіком розгортається провулок, завіса плюща, а далі — місто. Місце, де вона зможе закричати і її почують.

— Можна мені пройти, мосьє?

— Звісно.

Але, здається, він не зрушується з місця. Ворота злегка скриплять.

— Чого вам треба, мосьє?

Голос зрадливо тремтить. Якщо він ще раз запитає про наплічник, у неї розірветься серце.

— Що ви тут робите?

— Нам не дозволено ходити по пляжу.

— То ви приходите сюди?

— Збирати равликів. Мені треба йти, мосьє. Можна я візьму свій ціпок?

— Але ж ви не збирали равликів, мадемуазель.

— Можна мені пройти?

— Спочатку дайте відповідь на питання про вашого батька.

— Про Papa? — вона похолола ще більше. — Papa прийде сюди з хвилини на хвилину.

Тепер чоловік сміється, і його сміх відлунює між стінами.

Із хвилини на хвилину, кажете? Той ваш Papa, який у в’язниці за п’ятсот кілометрів звідси?

Її груди проймає жах. «Я мала б послухатися, Papa. Не варто було виходити надвір».

— Годі, petite cachotière,[62] — усміхається чоловік, — не лякайтеся так.

Вона чує, що він простягає до неї руку, відчуває гнилий сморід його подиху, чує небуття у його голосі, і щось — пучка? — зачіпає її зап’ястя, вона відстрибує й зачиняє ворота в нього перед носом.

Він зашпортується, а підводиться на рівні довше, ніж вона очікувала. Марі-Лор повертає ключ у замку, кладе його в кишеню і, знайшовши ціпок, повертається у низький тунель псарні. Німець із того боку замкнених дверей, але його глухий голос переслідує її.

— Мадемуазель, через вас я впустив газету. Я просто скромний фельдфебель, який прийшов поставити одне питання. Одне просте питання, і я піду.

Гуркотить приплив; кишать равлики. Проміжки між металевими прутами воріт точно завузькі, щоб він міг крізь них протиснутися? А їхні завіси достатньо міцні? Вона молиться за це. Її обіймають широкі стіни. Десь кожні десять секунд накочується нова хвиля холодної води. Чути, як чоловік там ходить: раз-пауза-два, раз-пауза-два; він кульгає на одну ногу. Вона намагається уявити сторожових собак, які, за словами Убера Базена, жили тут століттями: собак завбільшки з коней. Собак, що виривали шматки м’яса з людських ніг. Вона опускається на коліна. Вона Мідія. У панцирі. Невразлива.

Тридцять хвилин. Марі-Лор має бути досить двадцяти однієї; Етьєн рахував не раз. Одного разу — двадцять три. Часто менше. Більше — ніколи.

Тридцять одна.

Від пекарні йти чотири хвилини. Чотири туди й чотири назад, і десь дорогою зникають ці тринадцять чи чотирнадцять хвилин. Він знає, що вона зазвичай іде до моря — повертається, пахнучи сіллю, у мокрих черевиках, із рукавами, прикрашеними водоростями, морським кропом чи травою, яку мадам Манек називала піока. Він не знає, куди саме вона ходить, але завжди себе запевняв, що вона дбає про свою безпеку. Що допитливість підтримує її. Що вона в тисячу разів пристосованіша до життя.

Тридцять дві хвилини. Зі своїх вікон на п’ятому поверсі йому нікого не видно. Може, вона заблукала й шкрябає нігтями вздовж стін на краю міста, віддаляючись із кожною секундою. Або потрапила під колеса вантажівки, утонула в калюжі, попалася солдату з недобрими намірами. Хтось міг дізнатися про хліб, про числа, про передавач.