Однак який порядок вони тут наводять? Валізи, черги, зарюмсані діти, солдати, у яких в очах застигла вічність, що повертаються до рідних міст, — у якій системі підвищується порядок? Точно не в Києві, не у Львові й не у Варшаві. Тут Аїд. І людей так багато, ніби велетенські російські фабрики виробляють нових щохвилини. Убийте тисячу, а ми зробимо ще десять.

Лютий застає їх у горах. Вернера б’ють дрижаки в кузові. Нойман Перший веде авто серпантиновими дорогами. Під ними долина, укрита нескінченною сіткою окопів: з одного боку позиції німців, удалині — росіян. Долину помережали широкі стрічки диму; час від часу літають, мов тенісні м’ячики, артилерійські набої.

Фолькгаймер розгортає ковдру й кладе Вернерові на плечі. Кров переливається в ньому туди-сюди, мов ртуть, а за вікном раптом на якусь мить унизу показується серед туману сітка окопів й артилерії, Вернерові здається, що все це — схеми якогось велетенського радіо, де кожен солдат — це електрон, що самотужки йде своєю електричною доріжкою, і його бажання важить не більше, ніж електрона. Коли вони наближаються до вигину дороги й він відчуває тільки присутність Фолькгаймера біля себе, холодний напівморок за вікном, міст за мостом, схил за схилом залишаються все нижче й нижче. Металеве, пошматоване місячне світло друзками засипає дорогу, у полі жує жуйку білий кінь, промені прожектора обшукують небо, і в освітленому вікні хатини, повз якого мчить вантажівка, Вернер бачить Юту за столом, навколо неї — ясні обличчя інших дітей, над раковиною — вишивка фрау Елени, а у ящику біля плити — десяток мертвих немовлят.

Він стоїть у шато в околицях Ам’єна, що на північ від Парижа. Великий старий будинок стогне в темряві. Ця садиба належить палеонтологові-пенсіонеру. На думку фон Румпеля, саме сюди втік керівник служби охорони музею в Парижі в хаосі перших днів після окупації Франції три роки тому. Мирна місцина, схована в пелені лісів, оточена живоплотом. Він піднімається сходами в бібліотеку. Книжкова шафа відсунута, позаду неї сейф у стіні. Зламувач із гестапо добре знає своє діло: має стетоскоп, обходиться без ліхтарика. За кілька хвилин сейф уже відкритий.

Старий револьвер, коробка з документами, стовпчик тьмяних срібних монет. А в оксамитовій шкатулочці — блакитний грушуватий діамант.

Червоне серце всередині каменя на мить показується, а тоді цілком зникає. У душі фон Румпеля надія переплітається з нетерпінням: він майже біля фінішу. Удача на його боці, хіба ні? Але він усе розуміє навіть до того, як підносить камінь до лампи. Уже знайома йому бурхлива радість розбивається на друзки. Діамант не справжній, це знову робота Дюпона.

Він знайшов усі три підробки. Змарнував увесь свій талан. Лікар каже, що пухлина знову росте. Перспективи війни різко гіршають — німці відступають із Росії, через Україну, по щиколотці Італії. Зовсім скоро кожен у штабі райхсляйтера Розенберґа — військові, що нині прочісують приватні бібліотеки, сховані згортки з молитвами, замкнуті полотна імпресіоністів, — дістане гвинтівку й буде відправлений на передову. І фон Румпель теж.

Той, хто матиме при собі камінь, житиме вічно.

Не можна здаватися. І все ж його руки стали такі важкі. Голова мов гиря.

Один у музеї, один у будинку мецената, один відправлений керівникові служби охорони. Яку людину вони вибрали б за третього переносника? Чоловік із гестапо спостерігає за ним, не відводячи погляду від каменя, тримаючи ліву руку на дверцятах сейфа. Уже не вперше фон Румпель згадує незвичайний сейф для самоцвітів із музею. Схожий на шкатулку із секретом. Він стільки подорожував, а такого не бачив. Хто міг його сконструювати?

У французькому селі, далеко на південь від Сен-Мало, німецьку вантажівку, що переїжджала міст, висаджено в повітря. Загинуло шестеро солдатів-німців. Окупаційна влада звинувачує терористів.

— Ніч і туман,[53] — пошепки каже жінка, що прийшла провідати Марі-Лор. — За кожного вбитого німчуру вони розстріляють десять наших.

Поліція ходить від дверей до дверей, вимагаючи, щоб кожен здоровий чоловік виходив на поденщину. Копати шанці, розвантажувати залізничні вагони, штовхати поперед себе ручні возики з фасованим цементом, будувати загорожі для захисту від нападу в полі чи на узбережжях. Усі, хто можуть, мусять працювати над укріпленням Атлантичної стіни. Етьєн стоїть у дверях і жмуриться, тримаючи в руці довідку від лікаря. Холодне повітря обдуває його і разом із собою заносить у коридор запах його страху.

Мадам Руель шепоче, що окупаційна влада звинувачує в нападі добре підготовлену мережу підпільників, що передають повідомлення через радіо. Вона каже, що бригади поспіхом розмотують на пляжах колючий дріт і встановлюють величезні дерев’яні конструкції, що називаються chevaux de frise.[54] Вони вже обмежили вхід до пішохідних доріжок згори на фортечних мурах.

Вона простягає хлібину, й Марі-Лор несе її додому. Коли Етьєн розриває її, усередині знаходить черговий шматочок паперу. Ще дев’ять цифр.

— Я думав, що вони зроблять перерву.

Марі-Лор думає про батька.

— Може, — відказує вона, — тепер це навіть важливіше?

Він чекає темряви. Марі-Лор сидить у пащі гардероба з відчиненими дверима в задній стінці й слухає, як її дід вмикає мікрофон і передавач на горищі. Його тихий голос промовляє числа, а тоді грає музика, м’яко й негучно, цього разу — віолончелі, й переривається на середині.

— Етьєне?

Йому треба багато часу, щоб спуститися драбиною. Він бере її за руку.

— Війна, що вбила твого діда, знищила ще шістнадцять мільйонів осіб. Півтора мільйона лише французьких хлопців, із яких майже всі були молодші за мене. Два мільйони німців. Якщо вишикувати їх у колону, вони йтимуть повз наші двері одинадцять днів й одинадцять ночей. Ми не переставлянням дорожніх знаків тут займаємося, Марі. Це тобі не загубити лист у поштовому відділку. Ці числа — це не просто числа. Розумієш?

— Але ж ми на боці добра. Правда ж, діду?

— Сподіваюся. Сподіваюся, що це так.

Фон Румпель заходить у багатоквартирний будинок на Монмартрі. На першому поверсі манірна власниця бере пачку запропонованих ним продуктових талонів і ховає їх у халаті. Коти труться об її ноги. Із вигадливо декорованої квартири в неї за спиною чути запах засохлого яблуневого цвіту, збентеження і старості.

— Коли вони поїхали, мадам?

— Улітку 1940 року, — вона наче ось-ось засичить.

— Хто платить за квартиру?

— Я не знаю, мосьє.

— Гроші надходять із Національного музею природничої історії?

— Не можу сказати.

— Коли востаннє хтось приходив?

— Ніхто не приходить. Чеки надходять поштою.

— Звідки?

— Я не знаю.

— Ніхто не заходить і не виходить із квартири?

— Від того літа — ніхто, — каже вона й ховає своє хиже обличчя й хижі нігті в сповнену запахів темряву.

Він іде нагору. Один засув на дверях квартири на четвертому поверсі виказує її власника-замкаря. Усередині вікна забиті деревом і крізь отвори від сучків ллється непорушне, перлове світло. Ніби він зайшов у темну коробку, підвішену в стовпі чистого світла. Шафи відчинені, подушки дивана трохи перекошені, кухонний стілець перекинутий набік. Усе свідчить про поспішний від’їзд, ретельний обшук, або і те, й те. Чорний обідок моху на унітазі там, де була вода. Він оглядає спальню, ванну, кухню, у ньому світиться якась зла й невмолима надія: «А що як?»

На верстаку стоять крихітні лавки, крихітні вуличні лампи, крихітні трапеції вилощеного дерева. Маленькі лещата, маленька коробочка з гвіздками, маленька пляшечка давно засохлого клею. За верстаком, під шматком тканини — сюрприз: вигадлива модель Монмартру. Будівлі нефарбовані, але зроблені майстерно. Віконниці, двері, вікна, дощові риштаки. Людей немає. Іграшка?