У гардеробі висять кілька з’їдених міллю дівчачих суконь і светр із вишитими козликами, що жують квіти. Запилені шишки викладені вздовж підвіконня від найменшої до найбільшої. На підлозі в кухні до дерева прибиті гвіздками смужки гуми. Тиша. Спокій. Порядок. Між столом і ванною натягнута шворка. Годинник без скла на циферблаті давно зупинився. Лише знайшовши три великі томи Жуля Верна шрифтом Брайля, він розуміє — загадку розгадано.

Конструктор сейфа. Майстер замкíв. Живе недалеко від музею. Працює там усе своє доросле життя. Скромний, розкоші не прагне. Сліпа донька. Багато причин для відданості.

— Де ти ховаєшся? — питає він вголос.

У дивному світлі вирує пил.

У мішечку чи коробочці. Захований за плінтусом, під мостинами чи замурований у стіні. Він відчиняє кухонні шухляди й мацає за ними. Але в усіх цих місцях, напевно, шукали й до нього.

Поступово його увагу знову привертає модель району. Сотні будівель із мансардними дахами й балконами. Це саме цей район, усвідомлює він, тільки безколірний, безлюдний, зменшений. Крихітна примарна його подоба. Одна будівля здається згладженою й потертою від впертих дотиків пальців — будівля, у якій він перебуває. Дім.

Він присідає так, щоб його очі були на рівні вулиць, і стає богом, який оглядає Монмартр. Двома пальцями він може схопити кого завгодно, перетворити півміста на тінь. Перекинути його догори дриґом. Він береться за верхівку даху будиночка, у якому стоїть на колінах. Смикає його туди-сюди. Той легко знімається з моделі, наче навмисне так зроблений. Фон Румпель крутить його перед очима: вісімнадцять віконечок, шість балконів, крихітні вхідні двері. Отут — за оцим вікном — зачаїлася маленька пані-власниця зі своїми котами. А ось тут, на четвертому поверсі, — він сам.

На дні він знаходить крихітний отвір, дуже навіть подібний до замкової шпарини в шкатулці для самоцвітів, яку він бачив три роки тому в музеї. Райнгольд усвідомлює, що цей будиночок — це вмістилище. Сховище. Він якийсь час із ним грається, намагаючись розгадати. Перевертає його, обмацує дно, бік.

Його серце б’ється, мов шалене. На язиці він відчуває присмак чогось вологого й гарячого.

У тобі щось є?

Фон Румпель кладе маленький будиночок на підлогу, піднімає ногу й розчавлює його.

У квітні 1944 року «Опель» із гуркотом заїжджає в біле місто, повне порожніх вікон.

— Відень, — оголошує Фолькгаймер.

Нойман Другий вибухає розповідями про палаци Габсбурґів, віденський шніцель і дівчат, чиї вульви смакують, мов яблучний струдель. Німці сплять у колись величному старосвітському готельному номері, де тепер меблі підпирають стіни, куряче пір’я позабивало мармурові раковини, а вікна невміло закриті газетами. Унизу — сортувальний вузол, повний закинутих залізничних колій. Вернер думає про доктора Гауптмана з його кучерями й рукавичками з хутряною оторочкою. Уявляє його віденську юність у гомінких кав’ярнях, де майбутні науковці обговорювали Бора й Шопенгауера, де мармурові статуї поглядали на них згори, мов ласкаві хрещені батьки.

Про Гауптмана, який, напевно, досі в Берліні. Або на фронті, як і всі інші.

Міський воєначальник не має для них часу. Його підлеглий каже Фолькгаймерові, що доповідають про радіопередачі руху Опору з Леопольдштадту. Вони знову й знову об’їжджають цей район. Холодний туман окутує набубнявілі бруньки на деревах. Вернер дрижить углибині кузова. Йому все навколо смердить мертвотою.

Упродовж п’яти днів він не чує в навушниках нічого, крім гімнів, записаної пропаганди і передач від осаджених командирів, що просять продовольства, палива, людей. Усе розвалюється, Вернер це відчуває; полотно війни розривається на клапті.

— Це Віденська державна опера, — показує Нойман Другий якоїсь ночі.

Фасад розкішної будівлі граційно підноситься, прикрашений пілястрами й орнаментальними поясками. З обох боків вивищуються величні крила, водночас важкі й невагомі. «Як безглуздо, — думає Вернер, — зводити пишні будівлі, грати музику, співати пісень, друкувати велетенські книжки з кольоровими пташками перед лицем сейсмічної, всеохопної байдужості світу — яка претензійність! Нащо писати музику, коли тиша й вітер набагато потужніші? Нащо запалювати лампи, коли темрява їх неминуче загасить? Коли німецькі солдати приковують до парканів в’язнів-росіян по троє й четверо, кладуть їм у кишені заряджені гранати й відбігають?

Оперні театри! Міста на Місяці! Сміхота. Краще б вони полягали обличчями вниз на тротуари й чекали, доки їх зберуть разом із іншими трупами».

Зранку Фолькгаймер наказує їм зупинити авто в парку Ауґартен. Сонце розтоплює туман, показується перший цвіт на деревах. Гарячка палає всередині Вернера, мов вогонь за дверцятами печі. Нойман Перший, що, якби йому не судилося загинути через десять тижнів під час висадки союзників у Нормандії, міг би пізніше стати цирульником, міг би пахнути тальком та віскі й класти вказівні пальці клієнтам на вуха, щоб ті правильно тримали голови, сорочки й штани якого завжди були б укриті підстриженим волоссям, який у своїй цирульні почепив би поштові листівки із зображенням Альп навколо обідка великого дешевого тремтливого дзеркала, який залишався б вірний своїй гладкій дружині до кінця свого життя, — цей Нойман Перший каже:

— Час стригтися.

Він ставить стільця на тротуар, накриває Берндові плечі найчистішим рушником і заходиться стригти. Вернер знаходить державну станцію, що грає вальси, і виставляє динамік у відчинені задні двері «Опеля», щоб усім було чути. Нойман Перший стриже Берндове волосся, а тоді Вернерове, а тоді скуйовджену, вицвілу чуприну Ноймана Другого. Вернер дивиться, як Фолькгаймер сідає на стільця і заплющує очі, коли починає грати особливо протяжна мелодія, Фолькгаймер, у якого на руках кров сотні людей, а то й більше. Який заходив у жалюгідні халупи, звідки йшли радіопередачі, у своїх велетенських конфіскованих чоботах, підкрався ззаду до якогось охлялого українця з навушниками на голові й мікрофоном біля губ й застрелював його в потилицю, а тоді повертався до вантажівки, щоб сказати Вернерові забрати передавач, навіть якщо йшлося про приладдя, забризкане кров’ю й мізками, віддаючи наказ спокійно, сонно.

Фолькгаймер, який завжди дбає, щоб у Вернера була їжа. Який приносить йому яйця, ділиться з ним бульйоном, чия прихильність до Вернера, здається, залишається непохитною.

Виявляється, що Ауґартен нелегко обшукувати — він повний вузьких вуличок і високих багатоквартирних будинків. Радіопередачі і проходять крізь будівлі, і відбиваються від них. Того пообіддя, коли стілець забрали назад, а вальси перестали грати, доки Вернер сидить біля свого приймача-передавача, слухаючи тишу, маленька рудоволоса дівчинка в плащику-накидці з’являється у дверях, шести- чи семирічна, замала як на свій вік, із великими ясними очима, що схожі на Ютині. Вона біжить через вулицю в парк і грається там сама під деревами з набухлими бруньками, а її мама в той час стоїть у кутку й покусує пучки пальців. Дівчинка залізає на гойдалку й гойдається туди-сюди, махаючи ногами. Вернер дивиться на неї, і у його душі відчиняються якісь дверцята. «Ось воно, життя, — думає він, — ось чому ми живемо — щоб отак гратися в день, коли зима нарешті розтискає свої щелепи». Він очікує, що Нойман Другий обійде вантажівку і скаже щось дурне, що все зіпсує, але ні, він не каже, мовчить і Бернд, а може, вони й не бачать її взагалі, може, цей один прояв чистоти уникне їхнього опоганення. Гойдаючись, дівчатко співає дзвінку пісню, яку Вернер впізнає, лічилку, яку співали дівчатка, стрибаючи через скакалку на вулиці за сиротинцем: «Eins, zwei, Polizei, drei, vier, Offizier», — як же йому хотілося б до неї приєднатися, штовхати гойдалку все вище й вище, співати «fünf, sechs, alte Hex, sieben, acht, gute Nacht!». Тут її мама вигукує щось, що Вернерові не вдається розчути, й бере дівчинку за руку. Вони заходять за кут, видніється червоний оксамитовий плащик, а тоді зникає з-перед очей.